Викрадення в Тютюрлістані

— Ну, тепер ти задоволений? — усміхнувся Сухар, випускаючи з долоні решту спійманих променів.

— Ти найвидатніший учений у світі! — нявкнув Мишібрат і з радощів ну стрибати.

Його тінь з жовтими смугами безшелесно гасала по стінах, полохаючи щебетливих ластівок.

— Я покажу вам найближчу дорогу до кордону. Пора вже рушати.

— Тут не продеремось, — шепнула Віолінка, — ця ожина так дряпає!..

— Не бійтесь… Ось же перед вами стежинка, погляньте, — показав ботанік на вузький рівний прохід, що проліг раптом між стінами бору. Він був темний і вогкий, але ген-ген біліли закрути битого шляху і линули на сонці хмарки.

— О, та туди ж так легко дістатися! — зраділа Хитруся.

— Спасибі тобі за порятунок, спасибі за добрість і сердечність, — тисли вченому руку друзі.

— Ідіть з миром.

Він постояв хвильку, дивлячись їм услід, а тоді постать його почала розпливатися, танути, зливаючись із стовбурами дерев. Ще сиве волосся блиснуло, мов березова кора, і очі сяйнули блакиттю джерелець, що сміялися серед зелені. Відійшовши трохи далі, мандрівники побачили, що ліс за ними закривається, ніби книга. Стежини не було видно, тільки з-за дерев долинав голосний спів пташиних хорів і запаморочливо пахло лісове зілля.

Друзів пойняла невимовна радість. Пригоди їхні доходили щасливого кінця. День був такий погідний, і серця їх сповнилися спокоєм і вірою, що скоро вже край поневірянням. Півень глянув на Віолінку: вона була нібито така, як і раніш, а проте вже звільнена від чарів, сяяла колишньою красою — і очі його затуманилися від зворушення. Він схопив сурму й почав грати давні солдатські пісні. Аж дерева зчудовано шуміли, аж птахи посвистували з подиву.

Деколи підспівували й товариші, і з-поміж їхніх голосів вирізнявся Хитрусин дискант:

Як ішли драгуни на Блаблацію…

Або давня пісня розлуки:

Від’їжджаю, в сідло сівши,

яєшеньки не доївши.

Мила, прощавай!

Уже коник б’є копитом,

вже вахмістер — ой сердитий —

з столу прибирай.

Як прилину шляхом битим

з орденом і з апетитом, —

лавром увінчай!

Вам знайома ця пора… Небо вже не сліпучо-яскраве, а ледь притьмарене, безвітряного надвечір’я линуть з тихим пошумом вересневі хмарки, неначе зіткані з сухої піни. Внизу колишуть листям ситі дерева. Час, коли вони росли, поривалися вгору, жадібно розпускали віти, минув. Соки вже згусли й кружляють ліниво. В лісі пахне прив’ялим зіллям та мокрою травою. Земля готується віддати всі свої дари й тоді спочити.

Півень спиняється. Ось уже й узлісся. Далі покручений шлях збігає з гори. Там, у долині, дим від пастуших вогнищ навкіс здіймається до неба, сині дзеркала озер виблискують попід лісом. То вже кордон.

Вдалині, прислухаючись, чи не торохтять на шляху коляси, чи не форкають скакуни, стоїть корчма «Під оселедчиком». Навкруг неї котяться за сонцем золоті колеса соняхів. Там корчмар Сніданнячко, вийшовши на поріг, позирає на димар і вже по перших іскрах, що злітають угору, ворожить собі силу гостей. Але все те ген-ген…

А тут, ближче, праворуч, через березовий місток над потоком, що дзюрчить по камінні, біжить крута стежина і спинається на високий пагорб. На самій верхівці, за мурами й частоколами, блищать з-за дерев потьмянілі бані монастиря братів небораків.

Примітки

2 Переклад М. Лукаша.

Зміст

Викрадення в Тютюрлістані1

Троє друзів1

Ночівля під сосною2

Загадкові сигнали4

Початок воєнних дій10

Цапкова підла зрада12

Найбільша битва в історії Тютюрлістану16

Облога Блабони23

А за мурами…26

Нічній гонець29

Викрадення32

Зустріч з Мозолем35

За крок від смерті38

Таємничий казан39

Ранок на кордоні43

Чорна купіль46

Плоди розшуків48

Родовид Мишібрата52

Братство отруйників60

Смерть Трицятка62

Скупиці65

Запопадливі пасічники68

Півнева таємниця74

Прибуття до Тулеби76

Ринок приємного чхання81

Блошиний цирк88

Цапок піддається спокусі92

Мишібрат на тортурах95

Ніч чекання99

Цапок «продає»102

Під шибеницею104

Самопожертва Хитрусі106

Остання гонитва109

Жертва Мишібрата110

Циганова хитрість115

Над водами Кошмарки118