Страница 26 из 31
— Де тільки щось нечисто, там без тебе не обійдеться!
— Ой горе, не ве-е-зе-е-е, хай ме-ене-е сме-е-єрть візь-ме-е! — заголосив цап. І враз повеселішав, бо відчув, що роги починають рости. Але ще боявся в це повірити, тому прикинувся, ніби тяжко зажурений, і тільки сторожко зиркав довкола.
— Дивіться, хлопці, він сивіє!
Справді, полова борідка цапкова біліла вочевидь.
— Я помилився! — зойкнув цап, зрозумівши, що переплутав слоїки. — Жадібність мене згубила! — лементував він, видираючи ціле пасмо сивих патлів.
Побачивши, що він аж посивів з розпачу, навіть дозорці злагідніли.
— Про всяк випадок треба тебе, пройдисвіта, замкнути, — сказали вони, женучи його до в’язниці.
— Все пропало! — скиглив цапок.
У ранковій тиші по всьому місту розлягався стукіт молотків — це катові підручні збивали на ринковому майдані шибеницю.
Під шибеницею
Коли перші промені сонця пробилися крізь перисті хмари, півень прикрив око крилом і прикипів поглядом до повитого синьою імлою ринку, над яким шугали ластівки.
Мушкета Пипоть зручно спер на димар. Ринковий майдан уже заповнили цікаві. Згори здавалося, ніби він замощений головами. Подекуди, немов трава поміж камінням, погойдувалися страусові пера на капелюшках модниць. Коли-не-коли зчинявся гамір — натовп загуде, захвилюється і стихне.
Засудженого ще не везли.
Під ратушною баштою стояв простий двоколісний візок, запряжений чорним коником.
Та ось ворота ратуші, пронизливо заскрипівши, відчинилися. Підбігли алебардники й почали розштовхувати натовп, звільняючи прохід. Тепер півень побачив Мишібрата: він був блідий, змарнілий, але на приступку візка став з гордо піднесеною головою. Похитнувся, бо лапки були зв’язані за спиною. Катів підручний брутально підіпхнув його й зачинив дверцята. Під оглушливий крик натовпу візок рушив і поїхав довкола майдану. Люди розступалися перед алебардниками, а за візком юрба одразу змикалася, всі перли наперед, щоб подивитись на злочинця. Увесь натовп насварявся кулаками й горлав:
— Ганьба крадієві дітей! Смерть нелюдові!
Хитруся спробувала подати голос:
— Змилуйтесь над нещасним! Він же…
Але натовп нічого не хотів слухати, знай ревів:
— Смерть йому! На шибеницю!
Півень підхопив мушкет і навів на ката, що глумливо гладив вірьовку. Мозоль, у червоному катівському вбранні, вмочав пірце в оливу й мастив нею зашморг, щоб добре затягся.
Ось візок спинився, і кіт стомленою ходою зійшов на поміст, застелений чорним сукном, гарно обведеним облямівкою зі схрещених кісток. Стояла глибока тиша. Чути було тільки, як лопотять крилами голуби, ширяючи над дахами в гарячих потоках вранішнього проміння.
Засуджений звів очі, глянув на блакитне небо, і дві прозорі сльозини скотились у нього по щоках, його молода, по-котячому зграбна постать дихала гартом і погордою. Він поволі обводив зором майдан, людський мурашник, темних катових помічників та судових урядовців. Раптом погляд його зустрівся з мокрими від сліз очима Хитрусі. Він обернувся й кивнув на Мозолів цирк та великі афіші, ніби кажучи: «Нічого, що я загину. Там наш ворог, і його треба здолати!»
Потім спокійно зліз на ослін. Кат накинув зашморг йому на шию.
Капрал Пипоть взяв ката на мушку й вистрілив. Глухо клацнули курки. Пострілу не було. Порох і пістони звогчіли від пролитих сліз. Невже ніщо не врятує Мишібрата?
Капрал Пипоть випустив мушкет, той заторохтів по черепиці і скотився в ринву. Півень підніс крила, волаючи до ясного неба:
— Змилуйтесь!
Кат вибив стільчик, і тіло Мишібрата напружилось, зависнувши в повітрі. Хитруся охнула, відвернулась. Вона бачила цигана, який недбало обтрушував катівські рукавиці, ніби кажучи: «Готово!» Вище висіла та сама афіша, що й учора, але з новим написом: «Цирк Кручано — Купую бліх, плачу найвищу ціну!» І все це перекреслювала ламана тінь шибениці.
Зненацька зчинилася штовханина. Всі ринули до помосту, розриваючи кордон алебардників.
— Обірвався! — гукали люди. — Мотузок луснув!
Кат підскочив і підвів Мишібрата; той ледве стояв на ногах. Мозоль зробив новий зашморг, одним рухом накинув йому на шию і вибив ослін. Але знов, перше ніж смерть повила мороком зіниці засудженого, мотузок тріснув.
— Це явний знак! — почулись вигуки, — Він невинний!
— Пустити його! — кричали всі. — Помилувати!
— Бог трійцю любить! — буркнув кат і вже став готуватися до нової спроби, коли юрба, розштовхуючи алебардників, барвистою гомінкою хвилею затопила поміст. Даремно пручався циган, його тримали сотні рук. Якісь дами, червоні від гніву, з вереском дубасили його парасольками.
— Як громада гукає, що він невинний, то чого ти хапаєшся вішати, гицлю! — репетував якийсь запальний чоботар, щосили бехкаючи його по пиці.
Мишібрат важко дихав, спираючись на Хитрусине плече. Раптом його ніжно обняли маленькі лапки і на мордочку йому посипався град швидких поцілунків.
— Хрещений батьку, хрещений батьку! — почув він радісний голосок. — Ти вже не впізнаєш мене? Це я, Мишик! Треба ж було рятувати тебе. Доволі вже натерпівся через своє добре серце. Цієї ночі ми поперегризали всі мотузки, паски, підтяжки — все, на чому тебе могли б повісити! — хвалився малий, блискаючи чорними очицями.
— О моя дорога мишко! — вигукнув розчулений Мишібрат і, розмазуючи сльози, пригорнув хрещеника до грудей.
Та на ніжності часу не було. Котові подали знак. На майдані точилася бійка, тріщала, розвалюючись, шибениця. Серед того шарварку він непомітно пробрався до міської брами. А тулебці затято чубились. Півень, безмежно щасливий, шпурляв згори черепицю, цілячись у кудлату циганову макітру, що раз у раз вигулькувала з вировища.
Тим часом зворушені міщани бічною хвірткою вивели Мишібрата за міські мури.
Дали йому на дорогу кошик із харчами, з якого стирчала і обгорнута серветкою пляшка соку, побажали щасливої дороги й порадили утікати мерщій зі столиці.
Самопожертва Хитрусі
— Ну, і що далі, друзі? — спитав півень, коли вже натішились, що Мишібрат знову з ними. — Треба якось її рятувати, — показав на королівну.
Личко в дівчинки було обв’язане хусткою, наче в неї боліли зуби, але й з-під хустини вітер висотував золотаві кучерики буйної бороди.
— Я пристану до Запопадливих Пасічників! — заявила вона, сердито поглядаючи на супутників.
— Гарна, що й казати, — тяжко зітхнув Мишібрат.
— Достеменний молодий розбійник, — докинула Хитруся.
— Немає злого… — почав півень.
— .. щоб на гірше не вийшло, — понуро доказала лисиця. — Може, ви ще не все знаєте. Сьогод ні на світанку король Цинамон залишив Тулебу, поклявшись, що повернеться з усім своїм військом, аби вогнем і мечем спасти на цю підступну країну.
— Виходить, уже війна?
— Атож, мої любі, війна!
— Слухайте, — мовив півень, — тепер уже треба рятувати не королівну, а вітчизну. Ми мусимо перешкодити замірам короля Цинамона і затримати армію на кордоні. Іншої ради я не бачу.
— Але ж він не впізнає дочки.
— Віддамо її таку, яка є, решта вже від нас не залежить.
— Як же ти туди виберешся — без коней, без харчів, без копійки в кишені?
— А треба ж чотири роти прогодувати…
— Тільки не роти! — обурилася королівна. — Не роти, а ротики…
— А ми? — тихенько писнули Хитрусині блохи.
— Сидіть тихо, дітки, і не втручайтесь у наші розмови. Вам ніхто тієї жменьки крихот не жалує. Ви ж мене трішки любите?
— Всіх вас страшенно любимо й ніколи не покинемо! Можете на нас покластися!
Майже зовсім звечоріло, а в них досі не було ніякого плану. Даремно Мишібрат морщив лоба, а півень потирав гребінь.
На шляху гримить карета,
наладнаю пістолета.
— Гей, вилазьте, міщухи!
Кете золота міхи!
приспівувала Віолінка, маршируючи по колу й націляючись прутиком на коляски, що їхали повз них.
Ще година, і міські брами замкнуть. Зостануться друзі в темряві, за мурами Тулеби, самотні, нікому не потрібні.