Викрадення в Тютюрлістані

Що він мав робити? Розважався й собі з усіма. Але тривога за ув’язненого приятеля не давала йому безоглядно поринути у веселощі.

Марно очікуючи пліток з міста, він чув поряд розмову двох п’яничок. Ця пара була з тих шахраїв і хвальків, які, одержавши від короля лицарське спорядження й дукати на дорогу, виїздили за місто і в найближчій корчмі пропивали гроші й коні. Потім пішки вертались до замку, розповідали про свої пригоди й присягалися, що вже напали на слід, показували гулі та синці, яких понабивали, сп’яну звалившися з лави. Скаржилися слізно, що на них підступно напали й пограбували. Мовляв, мало не наклали головою, захищаючи королівну! Та як тільки видурювали нову допомогу й напихали грошвою калитки, одразу зникали в заулках, і найчутливіші носи поліцейських собак не могли винюшити їхніх слідів, що губилися серед запахів солоного мигдалю та смажених на рожні шашликів. Часом ці два пияки виринали з сутіні досвітку, тримаючись попідруки, і будили сонних міщан, виспівуючи на все горло.

Півень тремтів від обурення: коли б йому їхні гамани та обладунок, циган уже давно сидів би за гратами. А так його, Мартинів, найближчий друг за своє чуле серце може заплатити життям… Півень прислухався, чи не чути кроків у спустілих вуличках, але знадвору крізь щілини тільки тягло холодом. Було темно й тихо.

Невже цапок піддурив? Капрал не мав уже ані гроша. Не бачив і шляхів до порятунку. Небо на сході засріблилось, ніч кінчалася. Мимохіть півень слухав, що торочив, вимахуючи руками, гладкий шляхтич. Очі в нього запливли салом, мов яєчня на сковороді.

— Здибав я його за отим гаєм, і в мене аж серце тьохнуло, — ну, думаю, це лицарська смерть до мене їде, Кінь сухоребрий, облізлий, а на ньому — худий як тріска вершник у чорному панцері. За ним зброєносець б’є віслюка босими п’ятами.

— Гей, куди це ти?! — гукає лицар грізно.

— За дорученням короля, — відповідаю, моргаючи, бо вже здогадався, що й він шукає викрадене дівча. — Вже йду по сліду, — кричу, — до найближчої корчми.

Тоді він мені:

— Я знаю, де вона схована, стереже її один велетень. — Повернув до мене сумне обличчя, що скорше подобало б ченцеві чи аскетові, аніж лицареві, та й каже:— Рушай за мною.

— Впізнаю його, брате, це, без сумніву, він! Сам Дон-Кіхот, благородний шаленець, його знають від Гвадалквівіру до Нісенітниць! — крикнув гладунів сусіда за столом, перекинувши кухоль, і потер ніс, схожий на розтоптаний помідор.

— Слухай далі, — урвав його яйцеокий. — Шмат дороги прочалапали разом. Майже на самому вершечку пагорба, замість звернути до корчми, він поправляє шолом, — а той шолом точнісінько як голярський тазок, — і гукає:

— Бачиш його, бачиш оте страшило? Того дідугана з сивою бородою, отам!

Я присягаюся, що не бачу, але він уже стиснув коня острогами і, брязкаючи залізяччям, поскакав чвалом. Протираю очі. Або я з глузду з’їхав, або він… Бо там унизу — млин, вода рине на колесо і пряде біле шумовиння. Мельник вибіг на ганок, привітно махає рукою. А той не зважає — мчить наосліп! Так і гунув з конем у чорторий!

Перехрестивсь я раз і вдруге, а гладкий зброєносець…

— Санчо Панса, — підказує друзяка.

— Еге ж, саме так його звали! Стоїть на березі й ридає. Питаюся в мельника:

— Що це за річка?

— Хлюпавка.

— Чий це млин?

— Мій, — каже, — Блажея Питля.

— Бррр— які ти невеселі історії розказуєш, — бурчить другий, і його помідорний ніс буряковіє.

— Ну, і втопився?

— Та де там! Коли ми вже його оплакували, виринув з хмари водяного пилу, геть обліплений тванню.

«Втік! — гукає. — Я вже його за бороду тримав, а він у щось перемінився… Зате я в нього вирвав скарб. Дивіться, що знайшов!»

І потряс знайденою на дні гітарою, всередині якої торохтіли черепашки. Торкнув пальцем струни і з насолодою прислухався. А звуки ця гітара видавала такі, як ото кіт, котрого тягнуть за хвіст.

Перед очима в півня одразу зринає повна розпачу мордочка друга, якого схопили поліцаї.

— Горе тобі, Мишібрате, — шепоче він тремтячим голосом. — Нема для нас на цім світі справедливості!

Несила більше слухати теревені п’яничок. Він одчиняє двері й виглядає на вулицю. Перед ним у місячному світлі, мов блідий привид, з’являється цапок.

— Є?

— Є!

— Ну то давай! Нарешті. Яке щастя, що ти прийшов! — вугукує капрал Пипоть, затискуючи під крилом рятівний слоїк.

Якщо ці ліки поможуть, то на світанку Мишібрата випустять. Перестрибуючи через п’ять східців, він мчить до своєї кімнати. Цапок трюхає далі вулицею, радіючи, що не довелося віддавати решту.

І ось уже Хитруся натирає мастю розіспану Віолінку. На світанку вони побіжать до замку. Обоє аж сяють з радості, адже все тепер зміниться; щасливий король звільнить Мишібрата, між обома народами запанує мир, цигана буде покарано, а вони одержать нагороду. Віолінка, що була розкапризувалася, засинає, щільно вкутана в ковдру. Лисичка не може втишити своє серце, що б’ється швидко-швидко. У шубці, накинутій на сорочку, вона стає з півнем край вікна.

Небо починає сріблитись, а зорі бліднуть. Жаданий день уже близько.

Цапок «продає»

Минувши ще кілька будинків, у затишному закутку цапок нетерпляче розкриває слоїки і густо мастить собі лоба й бороду. І йому хочеться здивувати новий день розкішними рогами та буйною золотистою бородою, за яку його всі поважатимуть. Дзигарі б’ють четверту годину, а гноми, що живуть у барометрах, виходять зі своїх хаток і простягають долоні, щоб перевірити, чи не йде дощ. Але надворі прохолодно й погідно.

— Гей, звідки це ти зірвався? — зненацька гримнув над вухом у цапка нічний дозорець, умить розігнавши його солодкі мрії.

— Я… я… — замимрив цапок і впустив слоїк.

— Ясно, що ти… Що це в тебе там? — Дозорець пхнув чоботом скалки. — Ану, признавайся… —Та раптом ляснув себе долонею по лобі, ніби щось згадав, і крикнув:— Кажи мені зараз, де капрал Пипоть і Хитруся?

— Я щойно їх бачив, за кілька кроків звідси, в заїзді, — швидко залепетав цапок, а сам подумав: «Вони й так уже все знають. Аби тільки мене не били!»

— Ну то ми зараз їх накриємо! Виходить, циганка вгадала. — Дозорець кивнув своїм товаришам, і ті оточили цапка.

Отак, уже скутого ланцюгом, його повели до ратуші.

Саме в цю хвилину півень навшпиньках прокрався до спальні гармаша Бахкала. Почувши його гучне хропіння, зняв зі стіни важкий мушкет, перевірив курки й підсипав пороху.

— Що ти робиш, навіжений? — засичала йому у вухо Хитруся.

— Якщо все зірветься, я застрелю кожного, хто здійме руку на Мишібрата, — відповів уривчастим голосом півень. — Вирок уже відомий. Я завчасу займу собі зручну позицію. Як тільки покажеться кат, я — бабах! — та й по всьому.

Лисиця не встигла спинити капрала, через кухню він вислизнув на подвір’я і ще сонними садками став скрадатися до затилля кам’яничок.

— Ой леле, що він робить?.. Що він робить?.. — шепотіла зблідла Хитруся. Впевнившись, що Віолінка міцно спить, накинула їй на голову якусь хустинку й проворно метнулася за ним, щоб утримати від одчайдушних вчинків.

Аж тут двері заїзду з грюкотом розчахнулись і з криком «Руки вгору!» купою ввалилися алебардисти. Всі в залі злякано посхоплювалися з місць.

— Спокійно, любі панове! — гукнув офіцер. — Ми прийшли не для того, щоб псувати вам дозвілля, але серед вас є люті розбійники!

— Розбійники — в моїй господі? — здивувався гармаш Бахкало, спускаючись по сходах у ковпаку, зі свічкою в руці, що капала воском на довгу байкову нічну сорочку.

Дозорці вже обшукували кімнати. Півня й лисиці не знайшли. Коли вдерлися до їхнього покою, там хтось сопів у пуховиках, обличчя було прикрите хустиною.

— Це вона, Віолінка, — шепнув офіцер, підіймаючи її з постелі.

Хустка зсунулась, і з-під неї показалося заспане лице в буйному золотистому зарості.

— Вибачайте, шановний пане, — пробелькотів офіцер. — Це помилка.

Виходили дозорці сердиті, з порожніми руками. Один з них тріснув по карку зв’язаного цапка.