Страница 12 из 31
Темна рідина вкрилася зверху іржавими плямами. Казан був порожній.
— Ге! — здивувався циган. — А що ж то за чари?
— Щось сталося! Щось сталося! — з тріумфом пишав непутящий циганів син, стрибаючи на одній нозі.
— Ану цить, виродку! — гримнув на нього батько.
Він нахилив казан і став потроху зливати воду, цідячи її крізь розчепірені пальці. На самому споді, в гущі, жваво хлюпався пуголовок.
— Тату, то була справдешня жаба! — крикнула Дримба.
— Запрягай коні! Ну, мерзотники! Поцупили її в нас! Ще гвардійців спровадять на мою голову!
Він підганяв дітей кулаком.
Вхопив за вухо Лупона, підняв і з розмаху шпурнув у халабуду.
— А хай вам стонадцять фур-р-ргонів бар-р-рбар-р-рису! — вилаявся люто, і це «р-р-р» рокотало йому в горлянці, немов далекий грім грозового вечора.
За хвилю вони вже виїжджали, ламаючи молоді берізки. Коні вимчали фургон на дорогу.
Блохи заходилися гавкотом, чуючи свіжий слід. Під виляски бича, у хмарах куряви неслась за втікачами погоня.
Плоди розшуків
А наші друзі лаштувалися снідати. Капрал Пипоть пов’язався серветкою. Хитруся лапкою пригладила настовбурчені кудлики Віолінки.
Мишібрат остеріг:
— Обережно, гаряче!
В кухлях парувало молоко.
— Я не буду пити, — буркнула королівна, дригаючи ніжками на високому стільці.
— Таке чудове молочко, —облизався Мишібрат.
— Не хочу! Не хочу! Не хочу! — Віолінка скочила зі стільця. — Пане Сніданнячко, — покликала вона, — я хочу шоколаду з пінкою!
— Тобі не смакує те, що я подав? — здивувався корчмар.
Не смійте мені тикати! — Вона знов злізла на стілець і, гордо випроставшись, запитала:— А чи ви взагалі знаєте, хто я така?
— Ну, маленька дівчинка, і до того ж…
— Я королівна Віолінка!
— Так, це правда, — потвердили мандрівники. Ми самі визволили її в лісі біля річки Кошмарки.
Тоді Сніданнячко, змахнувши серветкою по підлозі, став на коліно й шанобливо поцілував їй кінчики пальців, які вона ласкаво йому подала. А підвівшись, вигукнув:
— Я звелю принести все, чого забажаєте. Наказуйте, вельможні пані й панове!
І почався бенкет.
— Хто ж за все це платитиме? — непокоївся півень.
— Чого ти турбуєшся, скнаро? — штурхнула його Віолінка. — Перший гонець з двору мого батька, коли сюди завітає, кине йому капшук із золотом.
— Ну, якщо так, то давайте споживати божі дари…
Та й почали вминати різні страви в такому порядку, як загадувала їх подавати капризна королівна.
Шоколад з пінкою, крихкі тістечка із золотистим агрусовим желе, сосиски у срібній посудині з запітнілою від запашної пари дзеркальною покришкою, вареники з черешнями із збитою сметаною, смаженого коропа, над яким мурчав від насолоди Мишібрат, обережно виймаючи кісточки, нарешті, газовану воду з сиропом, що колола в ніс, ніби шпилечками, а насамкінець — добірні груші. Четвертинки їх просто танули в роті, розтікаючись патьоками солодкого соку.
Всі слуги обступили їх півколом, з подивом і захватом розглядаючи врятовану королівну та її супутників.
Коли це за вікнами щось заторохтіло, перед ганком загриміли копита. Двері з грюком розчахнулись. Якийсь лицар, жбурнувши капелюха з пером на оленячі роги, що висіли над коминком, гукнув:
— Гей, корчмарю, налий-но чогось! Та швидше!
Витер піт з чола і, сопучи, припав до величезного кухля. Одна зі служниць підбігла до хазяїна й щось йому тихо шепнула. Мишібрат, наставивши вуха, розчув тільки: «З Блаблації» і «королівна»…
Пан Сніданнячко вже плив до лицаря, потираючи пухкі ручки.
— Шановний пане, — почав він, — тобі вже більш не доведеться гасати шляхами, шукаючи королівну, — гонець здивовано звів брови, — бо нам випала честь саме зараз приймати її в себе. — І не встиг лицар витерти вуса, як корчмар підбіг і послужливо простяг йому довгий списочок, — Ось дозволю собі подати вам рахуночок за її сніданнячко. Шановний пан, мабуть, заплатить за королівну та її супутників. Звісно, це дрібниця, мені не горить, я тільки так, для порядку…
— Що? Що? Що? — похлинувся гонець.
— Слухай! — крикнула Віолінка. — Заплати цьому захланному кухарчуку і дай по червінцю отим славним звірятам, —зневажливо кивнула на трьох друзів.
Лицар широко роззявив рота, потім у нього затрясся живіт, тоді заклекотіло в горлі, кутики вуст піднялися догори, і він, нарешті, голосно розреготався.
— Це опудало — Віолінка? — відлунювався під брусованою стелею його глузливий сміх. — Ця мацапура, ця, ця… Ха-ха-ха! — бухав басовитий регіт, неначе хтось котив барило.
Капрал обурився.
— То що, виходить, ми брехуни?
І вже простяг крило по карафку, шоб торохнути придворного по довбешці.
— Це справжня королівна! — вигукнула Хитруся.
— Ох, перестаньте, бо лусну! — душився лицар. — Змилуйтесь, ото сміхота!
— Мовчи, ти, дурний підніжку! — тупнула ногою королівна.
Лицар, все ще сміючись, обернувся, зняв зі стіни засиджене мухами дзеркало і, галантно ставши на коліно, підсунув його під ніс Віолінці.
— Ой! —скрикнула вона, затуляючи обличчя руками.
Темне личко, розпухлий, мов банька, веснянкуватий ніс, подерта сукенчина і руді настовбурчені, як стріха, кудлики, — невже то вона, прекрасна королівна? Це неправда, це страшний сон! Віолінка відняла долоні від очей, проте видіння не зникало, і вона вже впізнала своє личко, але яке ж воно споганіле, бридке, ще й перекривлене від гніву.
— Підле люстро! — скрикнула Віолінка. Пхнула його щосили ногою, аж воно — брязь! — і розлетілось, але кожна скалка глузувала з неї, стверджуючи її бридоту. — Ну, постривай, ти, ти… — пригрозила гінцеві. — Я поскаржуся батькові!
— Хто сплатить мені рахунок? — вимахував папірцем магістр кулінарії Сніданнячко. — І за дзеркало заплатіть! Давайте гроші, а то накажу вас побити.
— Ти дав себе ошукати зграї дармоїдів. Пошили тебе в дурні, спорожнили полумиски, вилизали тарілки, — кепкував лицар. — А де ж, прекрасна королівно, твоє біле личко, золоте волоссячко і блакитна сукенка?
— А я королівна, я все одно справжня королівна! ридала Віолінка. Тоді підскочила і в безсилій злості вкусила його за руку.
— Ах ти шмаркачко! — крикнув лицар. — Ось тобі, щоб не брехала! — І, перше ніж супутники встигли прийти на поміч, вліпив їй кілька добрячих ляпанців по голому задку. — Там, на подвір’ї, чекають двадцять сім знайдених досі королівен! Чуєте вереск?
Усі вибігли з корчми. Диліжанс перед ганком ходив ходором, з тріском ламалися віяла. Копаючи одна одну золотими черевичками, двадцять сім знайдених королівен видирали суперницям штучні кучерики.
— Гей, ви там, ану тихо, стонадцять марципанів! — гаркнув лицар. — На старість мене нянькою зробили.
Він, ляпаючи капелюхом, розборонив їх. Дівчатка, добропристойно присівши на краєчок вистелених оксамитом кріселець, розправляли зім’яті банти й ревниво позирали одна на одну. А коли карета рушила, показали заплаканій Віолінці довгі червоні язики.
— Платіть! Я з вас витрясу останній шеляг! — погрожував корчмар, щосили тримаючи за хвіст півня, який марно намагався вирватись.
* * *
У цей час циган доїхав до повороту. Там спинив коней і по складах почав читати велику об’яву про викрадення королівни.
— Був у нас в руках скарб, — заскиглила Дримба, — виходить, ця мала не брехала…
На дерев’яному плечі дороговказу сиділа ворона з кошиком під крилом і, крутячи головою, пильно до них придивлялася.
— Гей, тітко! — гукнув Мозоль. — Чи не бачила часом півня, кота й лисиці?
— Щойно їх обшукували слуги в корчмі «Під оселедчиком». Геть-чисто облупили, надавали товчеників та й вигнали у три шиї, — закрякала ворона. — Ондечки плентаються шляхом!
— Спасибі, тітко, —- засміявся Циган. — Вважай, вони у нас в руках!
Хвисьнув батіг, і шкапи, стогнучи, потягли повіз на гору.
— Як піймаємо, зв’яжемо їх і приведемо до короля — ось, мовляв, хто краде дітей! Розумієш? Вони підуть на шибеницю, а я згребу нагороду!