Викрадення в Тютюрлістані

Ти хто? — здивовано спитали мандрівники.

— Рятуйте мене, — заплакала мала, — я королівна Віолінка.

— Королівна? — недовірливо перепитали дру. зі. — Що ж ти тут робиш?

Дівчинці допомогли вилізти. Вона була гола. Лисичка прикрила її м’яким листям підбілу й накинула якусь сукенчину, що сохла на дишлі.

— Це вже третю добу я мокну у відварі горіхового листя, щоб шкіра потемніла. Циган викрав мене, зачарував… Мені доведеться прибирати клітки цих страшнючих бліх…

— Королівна, справжня королівна, — тикався в неї носом недовірливий Нявчура. Хвіст його тріумфально стирчав угору.

— Королівна, — захрипів від хвилювання півень і підніс сурму до дзьоба, щоб заграти тріумфальну фанфару.

— Навіжений! — смикнула його Хитруся.

Вона вхопила Віолінку за руку. Всі припустили до шляху. Останній цибав капрал, повішена через плече сурма товкла його по спині, немов підганяючи.

Тоді на спустілій галявинці, де ворушились тільки величезні тіні спутаних коней, змучена цілоденною спекою стара ропуха, полегшено зітхнувши, пірнула в чорний казан.

— Ах, як приємно купатись, — шепотіла вона, заплющуючи вирячкуваті очі. Роздуте воло здригалось, і на поверхні розходилися дрібненькі брижі.

Ранок на кордоні

Світало. Сонце ще не визирнуло, але небо на сході вже поясніло, над луками стелився туман, гнулись від роси трави, з листя скапували краплі.

— Поглянь, невже це й справді королівна? — недовірливо шепнула Хитруся.

Всі троє схилились над нею. Стомлена втечею, дівчинка спала, на замурзаному личку лишилися патьоки від сліз.

— Але ж вона бридка, — здивувався капрал, — У Блабоні була зовсім не така.

Рудаве волосся в малої стояло сторчма, шкіра була смаглява, а носик весь у ластовинні, ніби Віолінка чхнула в ненакриту чорнильницю.

— Нема ані віяла, ані черевичків з діамантовими пряжками, — докинув Мишібрат. Потім зібрав усі сили, заплющився й прошепотів:

— Якщо це королівна, то для мене вона достатньо гарна.

— Це все циганові чари, скаржилася ж, бідолашна, що її три ночі купали в різних відварах та зіллі. Примусили сидіти в отій огидній юшці, де ьиварювали старі губки, дурман і лепеху, від яких в’яне шкіра, та комарине сало, щоб схудла, та надкрилля жучків-сонечок, щоб цятки ластовинням перейшли їй на личко. Не кажіть про це Віолінці й не давайте їй люстерка… А то тяжко зажуриться, сердешна. Треба її оберігати, доволі вже натерпілася, — сказала Хитруся.

Одна краплина, блиснувши, мов діамант, упала сонній дівчинці просто на шийку. Віолінка здригнулася, протерла очі, хвилинку розгублено дивилась на супутників.

— А, це ви, — позіхнула, ліниво потягаючись. І відразу запхикала:— Мені так холодно, так їсти хочеться.

Півень глянув на лисичку, лисичка на Мишібрата — вони не мали ані крихти. Всі запаси вийшли, хто ж міг передбачити, що доведеться так довго блукати серед цієї пустки.

— А поглянь лиш, — заговорила Хитруся, моргнувши до них, — поглянь, Віолінко, який гарний день устає. Пташки вже полощуть горлечка блакиттю, а краплинки роси сяють на павутинні, мов твої діамантові пряжечки…

— Ти мені зуби не замовляй! Дайте чогось попоїсти!

Тоді півень легенько відсторонив їх обох, приклав до дзьоба сурму й заграв.

Сонце, калач медовий,

у небі сяє,

проміння — мов ясні бджоли,

мов флейта грає,

Пахнуть духмяні трави,

над дзеркалом вод — метелик:

блакитний, такий легкавий,

неначе іскра весела.

Лагідний віє легіт

в зеленім домі затишнім,

у леготу пальці теплі,

такі легкі та музичні.

Хмарка срібляста у небі плине,

у синій сині…

Мені б на білій отій перині

поплавать нині!

І серце радіє, ширшає в грудях,

щасливим дзвіночком дзвонить.

Ось-ось, здається, пурхати буду

й сюрчать, мов коник…

То була чудова пісня, ще ніколи в житті він так не грав. Заслухавшись, дерева мовчали, а потім почали їй вторувати, спочатку найближчі, тоді ті, що стояли далі, аж поки заспівав увесь ліс. — неначе свій власний, знаний віддавна, але тільки тепер вилитий у звуках прекрасний гімн.

Та королівна пискляво верещала:

— Їсти хочу!

Підбіг до неї Мишібрат і, ставши на коліно, вигукнув:

— Не гнівайся, красуне, ми ж не навмисно моримо тебе голодом… Самі теж не їли, бо нічого. Хіба в циган тобі було б краще?

— В цей час циган уже годував бліх, то й мені дав би снідати.

— Дивись, який букет я тобі приніс, — простяг Мишібрат пучок синіх дзвіночків, котрий досі тримав за спиною.

Віолінка схопила квіти, знехотя понюхала, а потім почала рвати їх, жмакати в кулачках.

— Навіщо мені цей бур’ян, його ж не з’їси…

Аж тут з одної квітки вилетіла розлючена бджола і вжалила королівну просто в ніс.

Віолінка пронизливо скрикнула. Півень і Хитруся кинулись до неї. Махаючи лапками, відігнали бджолу, яка кружляла над ними і дзижчала:

— Що з-з за нез-з-зносна коверз-з-за!

Ніс тим часом страшенно розпух. З очей потекли рясні сльози. Півень порадив королівні прикласти до носа сурму, бо холодний метал гамує біль. Кіт перекидався через голову, намагаючись її розвеселити. Нарешті Віолінка заспокоїлася, встала й зневажливо відштовхнула їх.

— Ви мені набридли! Тільки й умієте все робити мені на злість, дурні звірі!

І далі пішла лісом сама.

Засмучені звірята брели далеко позаду.

— Забирайтесь! Я не хочу вас бачити! — гукнула вона, обернувшись, і зі злості затупотіла ногами.

Несподівано ліс розступився.

Перед ними височів пагорб, який півколом оперізувала дорога, схожа на білий струмок. На самому вершечку, серед густих соняхів, стояла корчма «Під оселедчиком». Дим рівнісінько здіймався до неба. Хтось у білому кухарському ковпаці вийшов на поріг і блискав тацею, висипаючи крихти горобцям. Потім, прикривши очі долонею, довго дивився в бік кордону.

— Звідки я знаю ці місця? — наморщив брови півень. — Ага, —стукнув себе пальцем по лобі, — та це ж корчма пана Сніданнячка, а он він і сам махає нам рукою!

Королівна вже збігала зі схилу.

— Сніданнячко! — гукала, плещучи в долоні. — СнІданнячко, подавай сніданнячко!

За нею поспішали вірні друзі.

Чорна купіль

Саме розвиднялося, коли кінь заплутався в мотузці. Вона потягла за ногу Мозоля, той крикнув:

— Попались!

Цигани вискочили з фургона.

Нікогісінько. Тільки кінь борсався, намагаючись виплутатися. З ножем у руках циган оббіг галявину.

Втікачів і слід загув.

— Уночі сурму вкрали, — потрясав кінцем мотузки Мозоль. —Видерли її з наших рук… — Він схопив коня за гриву. — Ти з ними змовився! —заревів, заміряючись кулаком.

— Та я їх і на очі не бачив, — застогнав сухоребрий коник, і він казав правду, бо на очах у нього були більма. — Щоб я задер копита, коли брешу! присягався, б’ючи себе в груди.

— Тату, тату! —запищав синок. — Хтось камінь з казана скинув.

Циган зірвав покришку. В казані, по самі ніздрі у воді, дрімала стара ропуха.

Всі троє скам’яніли з подиву.

— Здається, тату, ти передав того зілля, від якого темніє лице.

— І того, що старить. І того, що вроду забирає, — засміялася Дримба. — Ось що зосталося від нашої красунечки, — вона полоскотала ропусі здуте воло. — Подумайте тільки, і ця потвора сміла видавати себе за королівну!..

— Не меліть дурниць, тут щось не так. Лупоне, збігай по Чорну Книгу Магів!

Мозоль зняв з піддашшя пучок сухого зілля: чебрику, курячої сліпоти, живокосту та відомої всім конюшини, розтер у долонях на порох і сипнув у воду. Потім узяв циганську біблію й почав читати закляття:

Маладіви, лакадіви,

дідько лисий, дідько сивий,

нікобара,

чортів пара,

чорний закон,

дід Каракон.

Карат! Марат! Шостий ріг,

рахатлукум — Габакік!

Покришка тричі підскочила, вихопилась фіалкова пара.

— Помолоділа, помолоділа! —радісно тупотів Лупон.

— Дримбо, зніми покришку!