Викрадення в Тютюрлістані

Капрал Пипоть підійшов до дверей кухні й легенько постукав. Ніхто не озвався, тільки булькотіло в горщиках та запашна пара вихоплювалася з-під брязкітливих покришок.

Він стривожено оглянувся. За ним стояв ще один великий, щільно накритий казан. Далі паслися дві сиві шкапи, їхні бліді тіні мляво повзли по траві. Ще далі розіп’яли свої тінисті шатра могутні вікові дуби. Звідти віяло приємною прохолодою, що наче кликала спочити, подрімати.

І раптом півня взяв страх, йому здалося, ніби над головою висить яструб, а може, крізь щілини в дошках його обмацують пронизливі погляди. Він уже намірився тікати.

— Зажди, милий мандрівнику! — гукнула циганка, виходячи на поріг. — Гей, генерале, генерале!..

Почувши цей співучий голос, що так і голубив, так і вабив, півень довірливо повернув назад. Недавній страх видався йому сміховинним. Адже над ним ще пломеніло західне сонце, сяяла чиста блакить і приязно погойдувались віти, а вродлива циганка, збігаючи зі східців, виспівувала:

— По-о-оворожу… По-о-оворожу… Циганка правду скаже, що було, що має статись, чого від долі чекати… Дай, дай же мені своє крило… Багато ти воював, хоробрий був, ворогів мав, але всіх подолав… Щасливий у коханні будеш, свою милу скоро здобудеш, чи й не скоро… Циганка всю правду скаже.

Який був би з капрала Пиптя старий солдат, якби серце в нього не забилося дужче при зустрічі з гарною дівчиною?

Адже тільки для того й спровадив він товаришів, щоб підійти до неї ближче і побалакати сам на сам. За свою довгу службу стільком закрутив голову, ого-го! Півень по-молодецькому стріпнувся, другим крилом погладив циганку. Червоні вуста красуні були зовсім близько, він наставив дзьоб для поцілунку й прошепотів:

— А може, це тебе доля судила мені за дружину?

Дримба норовливо відхилила голову, аж забряжчали срібні монети в косах, усміхнулася, блиснувши зубами.

— Ну-ну, ач який ти бистрий, півнику мій, вояче дорогий, не з того кінця берешся! — І, звівши чорні брови, знов стала пильно вдивлятись у пошарпані пера. — Перше ніж щастя знайдеш, великої небезпеки зазнаєш, — заторохтіла, — Хтозна, чи й не загинеш. І не в чеснім бою зложиш голову свою, жде тебе смерть од підступної руки. — Поглянула на нього палючими очима, обіруч міцно вхопила за крило. — Недалеко вже небезпека, все ближче… ще ближче…

Бо з-за фургона до нього підкрадався циган Мозоль з ножем у зубах.

А капрал Пипоть слухав солодкий голос, мов зачарований.

— Якщо й загинеш, принесеш людям користь, і після смерті тебе хвалитимуть, — лукаво правила Дримба, а сама думала про те, як він, обскубаний і начинений, шкварчатиме в ринці.

Раптом на здоровенному казані позад неї піднялась покришка, у шпарині показалося злякане личко, і півень почув шепіт:

— Тікай!

Немов збудившись, капрал Пипоть шарпнувся, видер крило з циганчиних рук і підскочив угору. Мозоль кинувся за ним, але вхопив тільки найдовше перо у хвості. Сопучи й гупаючи підкованими чобітьми, він погнався за півнем з ножем у руках.

Таємничий казан

Коли друзі, нарешті, спинилися, щоб звести дух, вони почули тільки шум дерев у надвечір’ї. Притискаючи лапки до грудей, аби втишити розкалатані серця, прислухались, чи не женуться за ними. Але навколо було тихо.

— Я вже відчував вістря ножа на горлі, — квоктав півень. — Чудом врятувався від смерті…

— Ми так за тебе боялись, — мурчав Мишібрат, радо задерши хвоста.

— А я ледве встигла гукнути своїм блошкам: «Тримайтесь за хутро!»— так ми дременули!

— Твої блохи — то ягнята проти Мозолевих страховищ!

— В нас нічого не пропало?

— Твій вузлик у мене, капрале.

— Ну то все гаразд…

— Треба тікати з цих паскудних місць.

Мандрівники неквапом вступили під темне склепіння старих дерев. Сонце щойно зайшло. Великі чолохаті нічні метелики тріпотіли над квітками, що того вечора пахли особливо солодко… Звідкись, дуже здалека, повторювана задуманими деревами, долинала пісня:

Була в бою з тобою,

в години супокою,

а нині я сумна

у цигана сама…

Тут мелодія захлинулася жалісним риданням.

— Ой лишенько! — зойкнув півень. — Моя сурма!

Даремно супутники втішали його, мовляв, він купить собі другу. Жодна вже не буде така, як стара, — погнута, вірна, втрачена. Капрал не міг зрушити з місця, стояв, схиливши голову набік, і вслухався в далеку скаргу, а голос сурми уривався й хрипів, ніби вона була повна сліз.

Тоді півень обернувся і, не слухаючи умовлянь товаришів, відштовхнувши їх, щоб не затримували, вигукнув:

— Ідіть далі самі, я вертаюсь!

— Ти збожеволів, я не пущу тебе! — скрикнула Хитруся.

— Я теж іду з тобою, — нявкнув Мишібрат, гострячи кігті об стовбур дерева.

Було вже зовсім темно, світлячки, повертаючись з гостини, засвічували ліхтарики. Півень поночі бачив погано, тому Нявчура, очі якого тепер світились зеленим вогнем, ішов попереду, розхиляючи гілки.

Дісталися до шляху. Пісок ще не охолов і грів їм лапки. Місяць уже викотився з-за лісу, і кажани шугали в чорні печери під деревами. Вологі віти звисали, немов скам’янілі бурулі.

— Дивіться, дивіться, — шепнула Хитруся.

— Моя сурма!

— Тс-с-с… Тихше!

На галявині, в траві біля казана, покришка якого була притиснута великим каменем, лежала сурма. Вітрець, що ледь пригинав росяну мураву, будив у ній тихі зітхання. Видно, вона тужила за своїм господарем.

Темним громаддям бовванів фургон, крізь зачинені віконниці скупо цідилося жовтаве світло свічки. Видно, там ще не спали.

Півень хотів одразу вхопити сурму, але лисичка притримала його лапкою, а кіт пучками трави обкрутив йому остроги, щоб не бряжчали.

В цю мить фургон заскрипів, перехилився, світло приснуло крізь щілини.

— Більш не буду на них чекати, — почувся голос приборкувача Мозоля й гучний позіх. — А ти могла б тримати його міцніше!

— Та я ж тримала скільки сили, — засміялася Дримба, — але він так підскочив… Мабуть, і досі ще тікає…

— Про всяк випадок прив’яжу кінець мотузки собі до ноги, тоді вони самі мене розбудять.

— От бачиш, — шепнула Хитруся.

Сурма смикнулась і посунулася по траві. Мотузка натяглась, а потім обвисла.

Тепер мандрівники почули сварливі голоси бліх, що вкладалися спати. Зненацька щось як грякне — раз, тоді другий, затріщала дощана переділка.

То циган скинув чоботи й пожбурив ними в стіну, щоб утихомирити блошину шамотню. Потім вогник свічки жалібно засичав, здушений послиненими пучками. Фургон потемнів, пригнувся. Невдовзі розляглося рівномірне хропіння, неначе картопля сипалась по сходах, — Мозоль заснув. Тоненько зітхала Дримба, за щось просив пробачення і хлипав циганів синок Лупон. Тільки за гратами сопли, зачувши чужих, незліченні, чуйні, спраглі крові блохи.

Нявчура нечутно підповз, зняв пута з сурми й подав її півневі, а той поцілував її так міцно, що дзьоб аж ляснув об бляху. Потім відскочив убік, тулячи її до грудей.

— Ходімо вже, — квапила Хитруся.

Місяць лив потоки срібла. Тупали спутані коні. В старому цирковому фургоні порипували дошки. Раптом мандрівники почули приглушений плач.

— Це твої блохи?

— Що ти! — обурилась Хитруся. — Мої давно сплять.

Тоді Нявчура тицьнув на казан, обнюхав покришку і зсунув камінь.

— Краще не займай. Хтозна, що всередині.

— Там був гой гном, що попередив мене про небезпеку, — шепнув півень.

Якась ропуха, змучена довгою спекою, вилізла з-під папороті. Вона роздивлялась довкола виряченими очима. Обвисле воло то роздималось, то опадало від надсадного дихання — в неї була ядуха.

— Чи нема тут у вас води? — сапала ропуха.

Але троє друзів не чули, всі нахилились над казаном, бо півень саме зсунув крилом покришку. Хитруся позадкувала, а Мишібрат, випустивши кігті, приготувався до стрибка. У щілині показалося дитяче личко. Дитина сиділа по шию в якійсь рідині, що проти місяця блищала, мов ртуть. Волосся в неї було коротке й кучеряве.