Страница 9 из 31
— Якщо її викрадено на тютюрлістанській землі, — мовив півень, — це загрожує нам ускладненням дипломатичних відносин.
— Я бачу, ви на цих справах розумієтесь, — шанобливо глянув на нього гонець, — Так, король Цинамон у страшеннім гніві, в королеви Цикути спазми… Всі вважають, що війна неминуча. Може, почнеться за кілька тижнів, а можливо, й за кілька днів… А скільки жертв коштував останній похід…
— Я всього лише капрал, — скромно відказав півень. — Так, справді, тяжкі часи надходять, пане офіцере.
— Капрал може мати мужніше серце, аніж дехто з полководців. Зрештою, кожен солдат носить у ранці маршальський жезл…
— Ехе-хе, — журно зітхнув півень, — але не в цьому мандрівницькому вузлику.
— Я бачу у вас на мундирі вицвілі стрічечки, а орденів дурно не дають. Якщо вибухне війна, всі будуть потрібні, надто ж ті, хто має бойовий досвід. — Гонець швидко підвівся й загнуздав коня. — Бажаю вам щасливої дороги. Бог дасть, знайдете роботу і хліб, а може, й натрапите на слід злочинців.
Гречно вклонившись, поцілував лапку Хитрусі, обійняв півня й кота.
Скочив у сідло і з копита рвонув чвалом. Вже далеко, на вершині пагорба, обернувся й махнув капелюхом.
— Ви чули… — почала Хитруся, складаючи рештки харчів.
— Пора в дорогу й нам, не гаймося!
«Може, я знайду королівну і вона мене покохає», — замріявся Мишібрат. Він зірвав жмуток трави, нишком поплював на неї і витер чоботи.
Друзі вийшли з тінистої гущавини. Далі побрались узліссям, де пахло нагрітою живицею, хвоєю, материнкою та сонцем.
Над полудень добилися до роздоріжжя. Там стояла велика дошка з недавно наклеєним оголошенням.
— Я трохи короткозорий, — морщив брови півень.
— А мені сонце сліпить очі, — викручувався Мишібрат.
Тоді Хитруся підняла мордочку й прочитала вголос:
УЧОРА ВИКРАДЕНО БЛАБЛАНСЬКУ КОРОЛІВНУ ВІОЛІНКУ
На зріст маленька, обличчя миле, очі ясні, волосся біляве, шкіра біла, як молоко. Одягнена у блакитну сукенку й золоті черевички з діамантовими пряжками. В руці віяло.
Хто знайде, хай з ласки своєї приведе її на найближчий пост королівської гвардії. Розмір винагороди не обмежений. Будь-яку інформацію буде щедро оплачено. Беру на себе спорядження добровольців, що схочуть взяти участь у розшуках.
Далі йдуть підписи, зрештою, нерозбірливі, виразно видно тільки велику тютюрлістанську печатку з короною.
— Ну, тепер ми її легко впізнаємо, — плеснув лапками Мишібрат.
— Та я королівну вже раз бачив — на параді в Блабоні, і якщо навіть її перевдягнуть, все одно вгадаю, — запевнив півень.
— Але де ж її шукати? В який бік податись?
— Вперед, просто за вітром, — потягла гострим носиком Хитруся.
Зустріч з Мозолем
Над мандрівниками шуміли величезні старі дерева, тримаючи на собі зелені арки, що терпко пахли нагрітим листям. Крізь сплетені руки-віти сіялося сонячне сяйво. Хилячи кучеряві голови, велетні зітхали й сонно гомоніли.
А далі стелились луки, де леліли майже непорушні від спеки потічки. Над ними хмари метеликів спивали мед з квіток і маяли білими та жовтими хустинками перед здивованими очицями наївних незабудок.
Ген, аж до самих стін білених хаток, тяглися побрижені вітром нивки всілякого збіжжя. Скрипіли колодязні журавлі, ліниво перегавкувалися собаки. І все навколо, повите тремтячим теплим маревом, було якесь нетривке й таке гарне, що подорожні мимохіть зупинялись і зачаровано вдивлялися в цей сонячний краєвид, який, здавалося, міг зникнути від одного подиху.
І знов заглиблювались у березові гаї, ступали на галявини, зарослі ще не розквітлим вересом, де великі жуки, сріблясті й зелені, неохоче підіймали блискучі металеві надкрилля й, висунувши прозорі плісировані крильця, відлітали, сердито гудучи на тих, хто порушив їхню дрімоту на над’їденій суниці.
— Ви знаєте, що в нас кінчаються припаси? — заговорила Хитруся. — А навряд чи ми щось знайдемо в цій глушині, — показала на довколишні ліси.
— Нічого, до кордону з Блаблацією — лише один день ходу, — махнув крилом півень.
— Значить, десь тут викрадено королівну Віолінку, — пильно розглянувся навкруг Мишібрат.
— Отож-бо і є!
Сутеніло. Коли-не-коли розлягалося кумкання деревної жабки, неначе хтось бив у маленький барабанчик.
— Знов заночуємо в лісі?
— А ти так скучив за ліжком, Мишібрате?
— Що те ліжко! Найкраще мені спалося на мішках з борошном, під шум води, що лилася на колесо, — відказав розчулений спогадами кіт.
Раптом здаля долинув крик, приглушений шелестом листя, що вкладалося на сон.
Капрал Пипоть наддав ходи.
— Поскачеш, як я тобі заграю, ти, ледацюго! — почувся сердитий голос, а потім ляск бича й рев:— Співайте, співайте, всі до одної! Голосніше, ви, ненажери, шкірогризи, кровопивці!
Забриніла гітара, й полинув тихий спів:
Любо нам скакати
на тугім канаті!
А як же ж радіє
наш господар-тато!
Хоче він, щоб пурхав
я, мов птах крилатий,
а як ні, то буде…
— Буду нагаєм навчати! — плетений ремінь свиснув так близько, що мандрівники аж здригнулись, потім розлігся злий регіт. — Голосніше, ви, поганці! Нагай вам і так боки лоскоче, а як не вийде до ладу, я вам усі кістки потрощу!
Півень розхилив ліщинові гілки.
На галявині стояв великий жовтий фургон.
Посередині був напис великими літерами: «ЦИРК КРУЧАНО», а нижче, поміж старими афішами, можна було прочитати: «Дресирування найдикіших бліх маестро Мозоля». Крізь тонкі віконниці долітали крик і тупотіння, аж фургон скрипів і гойдався на ресорах. Із кухні, де з бляшаного димаря курів дим, вихилилася молода циганка й гукнула:
— Та не кричи так голосно, тату, а то в мене на плиті горщики підскакують! — Потім помахала рукою. — Лупоне! Лупоне, ходи ж сюди!
Босий, напівголий хлопчина перебіг галявину і вскочив у фургон.
Циганка стояла і перебирала пальцями разки намиста, задивившись на вечірнє сонце.
В півня заблищали очі, коли побачив таку красуню. Він пригладив гребінь і нетерпляче переступив з ноги на ногу.
По другий бік фургона розчинились двері, і східцями поволі зліз на витоптану траву здоровенний циган. На ньому була картата сорочка, латана-перелатана. Чорні кудли звисали на засмаглий лоб.
У лівому вусі блищала сережка з рубіном, схожим на краплю свіжої крові. Недбало заткнутий за пасок бич-семерик волочився за ним по траві.
Сухоребрі сиві коні, що досі пожадливо скубли миршаву траву, прищулили вуха й важко поскакали на спутаних ногах у глиб лісу, щоб сховатися між деревами.
Циган, побачивши цей переполох, зайшовся таким зловісним сміхом, що молодий березняк затремтів усіма листочками, а сорока, яка чатувала на покидьки біля кухні, полетіла геть, насилу несучи свій довгий хвіст у густому від спеки повітрі.
— Гей, Дримбо, а як там вечеря?
— Вже готова, тату, іди їсти.
Циган розстебнув пасок, яким був підперезаний, зачепив за клямку, видобув з-за халяви ножа, поплював на лезо й почав водити ним по натягнутім ремені.
— Тікаймо! — шепнула Хитруся.
— Це, напевно, розбійник, — простогнав Мишібрат.
— Тихше, тихше, — квоктав півень, — вони ж нас не бачать. Пробирайтесь до шляху і там чекайте, а я мушу обшукати цю халабуду. Хтозна, що в ній сховано…
— Тільки не ризикуй занадто…
— Будь обережний, — попросив і Мишібрат.
— Я вже знаю, що то за пташки, і не з такими справлявся…
Нявчура з Хитрусею пірнули в гущавину й стали прокрадатись до шляху, що бовванів за деревами.
Вони чули, як позаду скрипить, перехиляючись, фургон і шурхає по ременю сталеве лезо ножа.
— Цей Пипоть — справжній герой, — прошепотіли задихані лисиця й кіт, ступивши на розпечений пісок битого шляху.
За крок від смерті
А півень, поправивши сурму за плечима, сміливо вийшов на галявину. Старий циган забрався у фургон, годував зголоднілих бліх — чути було, як вони плямкають, гризуться й гарчать, видираючи одна в одної злиденний харч.