Викрадення в Тютюрлістані

Мозоль засунув ножа в рукав і шарпнув полатані віжки.

— Ну, в’йо! Гаття, мої скакуни!

Дримба зайшлася сріблястим сміхом, почувши про цей підступний план.

— Я пишаюсь таким батьком, — прошепотіла. Тоді вхопила гітару і, вдаривши по струнах, заспівала:

Чую — чутка серце тішить! —

від людей, птахів, тополь,

що розбійник иайславніший —

циган, тато мій — Мозоль!

— В Тютюрлістані! В Тютюрлістані! — щебетали якісь пташки, сховавшись у густих кущах при дорозі.

Родовид Мишібрата

— Тепер уже ніхто нам не повірить, — простогнала Хитруся.

— Звісно, коли навіть мої слова взяли під сумнів, — з гіркотою мовив Мишібрат.

— Друзі! Єдина рада: треба відвести Віолінку до самого короля, його любляче серце напевно пізнає її!

— А я не піду! — крикнула королівна. — Така нікому не покажуся, ви для мене якраз підхожа компанія! — Вона з розпачем подумала про ущипливі шепоти, нудотні поцілунки придворних дам, які ахатимуть над нею, а затулившись віялами, обміняються значливими поглядами й зловтішними посмішками.

Ні, нізащо. Вона була надто горда, щоб повернутися такою, споганілою від чарів. Ще не розуміла, що тілесна краса нетривка, з літами минає, а душевна лагода й сердечна доброта — незнищенні й вічні, вони осявають навіть глибоку старість.

День був сліпуче яскравий, спека з кожною хвилиною дужчала. У збляклому бездонному небі маленьким хрестиком кружляв розвідник-яструб. Сонце всім своїм тягарем налягло на застиглі дерева. Пісок на шляху пік ноги.

До Тулеби було кілька днів швидкого ходу. Харчів мандрівники не мали ніяких, а жадібний корчмар відняв у півня останні три дукати, відкладені на чорний день. Слуги обдерли їх до решти, перетрусили клуночки, у Хитрусі навіть зірвали бант з хвоста.

Чекала їх тяжка путь, бо й вечерю й нічліг мусили випросити, а не всюди відчинялися двері, не завжди їм виносили ложку страви. Частенько хвіртка зачинялася перед самим носом, і господиня сердито кричала:

— Нічого в мене для вас нема, волоцюги! — і нещиро додавала:— Ідіть далі, йдіть, хай вам бог помагає!

І все-таки подорожні не вмирають з голоду. Хоча хлопці свистять їм услід, передражнюють маршову ходу півня, кидаються грудками землі, хоча собаки рвуться на ланцюгах і гарчать: «Жебрррак, жебрррак!» або образливо кидають: «Хам! Хам! Хам!»— наші мандрівники поволеньки йдуть селом у смугастій тіні штахет, бредуть попід запорошеними садками, повними рож і нагідок. Смиренно стоять біля тину, і врешті таки натраплять на жалісне серце, на ласкавий усміх. Тут дадуть їм шматочок хліба, там окрайчик сиру, деінде не пошкодують і глечика молока. Подорожні з вдячністю приймають усі ті дари.

— Я далі не піду, — шепоче королівна смажними вустами, — нема вже сили…

Сонце пражить. Усі пташки замовкли. Повітря тремтить і струмує понад темною смугою Стогайських лісів. Тіні зробилися маленькі, найрадніше зовсім сховалися б під ступнею, але пісок шкварчить, мов сковорода, і вони біжать біля самої ноги, даремно шукаючи захистку.

— Збери всі сили, — каже півень, — це ж для твого добра.

Як хороше було б зараз лягти в холодку на траву й дивитись у небо. Тоді погляд лине в таку глибінь, у таку безмірну далеч, що забуває дорогу назад до маленької зіниці.

Але у Блабоні чекає стривожений король Цинамон і ридає ночами королева Цикута. Даремно їм привозять усе нових несправжніх «королівен».

Раз у раз схоплюється з місця король, введений в оману блакитною сукенкою, віялом і золотими черевичками з діамантовими пряжечками, простягає руки королева і, вмиваючись слізьми, волає: «Донечко!» А королівни-самозванки замість того, щоб побігти по малиновому килиму, кинутись на шию батькам і закричати: «Мамо! Татуню!», — вклоняються згідно з придворним етикетом і, приголомшені навколишньою пишнотою, шепочуть: «Ваша величність!»

І король наказує прогнати їх геть. Він стає біля вікна, ластівки зриваються з-під даху, щебечуть, приліпившись до фортечних мурів, де в кожній розколині повно смачної поживи. Дивиться король на тінистий парк, на садки, повні квітів, смикає гумову стьожечку, яка притримує корону, стукає берлом у кам’яні мури й задумано витирає портьєрою сльозу, що котиться по щоці.

А ластівки посвистують за вікном, їх підганяє писк голодних пташенят…

Тим часом далеко звідси піщаною дорогою бреде маленька королівна і слухає розповідь Мишібрата, забуваючи про спеку і втому. Може, ви не вірите?

Ну то послухайте, що розказує Мишібрат.

— Народилося нас трійко. Я ще очей не розплющив, а вже чув, як об ослизлі балки плюскотять води Хлюпавкі. Мати ховала нас, але старий мельник Питель вислідив, де наше кубельце, і я тільки відчув, як його вузлувата рука гребеться в сіні. Я зашився якомога глибше, не почув навіть крику братика й сестрички, бо вода ринула на колесо, загуркотіли жорна, задвигтіли решета, увесь млин заходив ходором, аж борошно сипонуло крізь щілини. Пізно вночі мама кликала дітей, блукаючи в очеретах над водою. Вона нічого не сказала, але я сам здогадався, бо вся шерсть у неї була мокра від роси. Хлюпавка не віддала своїх жертв, тихо лизала букові лотоки і плюскала у греблю. Мати міцно пригорнула мене. Так, ще не побачивши світу, трагічно загинули мій брат і сестра.

— Ох, сіромаха, — зітхає лисиця.

А півень наддає ходи.

— Ну, гайда, не відставати, — підганяє супутників, за суворістю намагаючись приховати зворушення.

— Коли повернуся до Блабони, попрошу батька заснувати притулок для всіх кошенят! — вигукує королівна.

Дивіться, посеред дороги лежить на спинці сонечко. Перебирає лапками, даремно кличе на допомогу. Віолінка нахиляється і, витерши з нього пил, кладе на долоню.

— Я думала, це коралик… — шепоче.

На спинці в сонечка три цятки, воно повзе по Віолінчиних пальцях, кружляє, вертається назад, нарешті вилазить на пучку середнього і підносить надкрилля, точнісінько так, як підіймає спідницю жінка, збираючись перестрибнути через калюжу.

Сонечко, сонечко, розправ свої крильця,

полети на небо, принеси гостинця! —

кричить йому навздогінці Мишібрат.

Сонечко вертається, описує коло над Хитрусею, нарешті сідає їй на вухо. Лисичка неспокійно тріпає вухом, коли це чує шепіт:

— Без вашої допомоги я загинуло б тут від спеки. Щиро дякую. Я відплачу вам добром, от побачите, не було б я Трицятко!

І ось воно вже високо-високо. Всі четверо, задерши голови, проводжають сонечко поглядом, аж поки воно розпливається у збляклій блакиті.

— Я вже його не бачу, — каже півень, — сонце сліпить очі.

І вони рушають далі.

— …Моя мати так і не виходилась від того горя, — провадить далі Мишібрат. — Часто схоплювалася серед ночі — їй вчувався дитячий плач… Тоді сідала на помості й ридала проти місяця. Хлюпавка була як срібне дзеркало, часом тільки соми підпливали до заставок, дотикались до них вусами і, постоявши трохи в задумі, зникали в ковбані під колесом. Однієї ночі мати ніжно поцілувала мене і подалася шукати втрачених малят.

Батько мій, славний на всю округу Мишолов Нявчура, десь тинявся цілими днями. Вертався вже ген за північ, мало не вдосвіта. Тоді, розжалобившись, що я такий самотній і недоглянутий, знімав з-над ліжка гітару й влаштовував на даху концерт. Особливо напровесні. Пам’ятаю, мов сьогодні: він стояв, витягши хвоста, на тлі мідного місяця, гітара побринькувала, а він натхненно співав серенади, ворушачи срібними від місячного сяйва вусами. Зачудовані соми аплодували плавцями. Стиха жебоніла вода, стікаючи цівочкою з нерухомого колеса. Увесь чар цих хвилин порушував мельник Питель. Він вибігав у кожусі, накинутому на сорочку, і, хляпаючи босими ногами по дощанім помості, лаючись на всі заставки, шпурляв на батька стару гирю або поліно. Вимахував руками, наче вітряк крилами, тінь падала на воду, розполохувала сомів, сягала верхівок схилених над водою чорних вільх. Нарешті, безсилий припинити нічний концерт, він пускав млин, і жагучий, тоскний сиів тонув у шумі й скреготі.