Над Тисою

Зубавін все-таки поклав руку на плече Андрія Лисака: йому було щиро жаль його.

— Як же це трапилось? Як ви, двадцятирічний юнак, докотилися до такого життя?

— Товаришу майор, я все розкажу, все! — вигукнув Лисак, в пориві вдячності припавши до руки Зубавіна тремтячими, солоними від сліз губами. Він дякував майорові за несподівану жалість до себе. Навіть і їй він зрадів.

— Ну, розповідайте, я слухаю.

Лисак справді розповів усю історію своїх взаємин з Крижем. Він палко проклинав той день і час, коли зв'язався з ним. Він каявся, нещадно засуджував себе і матір, яка змалку розбестила його грішми і, сама того не помітивши, втягнула в злочинне життя. Зубавін терпляче вислухав Лисака, але в протокол допиту записав найістотніше, що мало значення для слідства.

Для слідства важливо було зараз же, при першому допиті, з'ясувати, що, де, коли і як повинен був зробити завербований Лисак. Знаючи це, Зубавін міг би впевнитися, чи всіх заходів вжито для повного провалу плану операції «Бізона». Переслідуючи цю мету, він виділив для себе ту частину зізнання Лисака, де йшлося про те, що Криж послав на паровоз свого підшефного з далекосяжними намірами. «Які ж саме наміри були у Крижа?» спитав Зубавін. До Лисака повинен був підійти залізничник, молодий мадьяр, і, вибравши слушну нагоду, зав'язати з ним спеціальну розмову.

— А по яких ознаках він впізнав би, що саме ви є довіреною особою «Хреста», що саме з вами треба зав'язати спеціальну розмову?

Андрій Лисак на це питання Зубавіна відповів так:

— У верхній кишені мого комбінезона мав бути букетик гірських фіалок.

— Зрозуміло. А по яких ознаках ви повинні були впізнати свого співбесідника?

— На його голові — чорний берет, а на вказівному пальці правої руки — товстий перстень з камінцем у вигляді гральної карти.

— Про що ви мали говорити з цим молодим мадьяром? — спитав Зубавін. — Вам це відомо?

— Так. Я дослівно запам'ятав пароль. Угорський залізничник повинен був підійти до мене, усміхаючись, зняти з голови берет і сказати по-російському і по-мадьярськсму: «Здрастуйте, товаришу». Я повинен був відповісти йому тільки по-російському: «Здрастуй». Потім він частує мене угорською сигаретою, а я його — радянською. Прикуривши, він питає: «Яка у вас, в Радянському Союзі, погода?» Я відповідаю: «Така сама, як і у вас, гарна».

Андрій Лисак замовк, боязко глянув на майора Зубавіна, сподіваючись побачити на його обличчі сердиту посмішку.

— Далі, — сказав Зубавін, Лисак продовжував;

— Потім він повинен був сказати мені, куди поклав посилку.

— Що за посилка?

— Цього я не знаю. І взагалі… я більше нічого не знаю. Все розповів.

— Добре. На сьогодні досить.

Зубавін відіслав Андрія Лисака в камеру попереднього ув'язнення. Деякий час він мовчав, міркуючи. Потім раптом спитав, звертаючись до лейтенанта Гойди.

— Завтра, здається, відправляється в перший закордонний рейс комсомольський паровоз Олекси Сокача?

— Так, товаришу майор.

— А чи не міг би Сокач виконати одне наше делікатне доручення?

— Зрозумів, товаришу майор. Олекса Сокач усе зробить. Ручаюся.

— Ну, якщо так, запросіть Сокача до нас на розмову.

— Єсть запросити Сокача на розмову! — Гойда хвацько повернувся на підборах, кинувся до дверей і зник.

Поки Гойда розшукував по всьому Явору свого друга, Зубавін наказав привести до нього з тюрми Любомира Крижа, його привели через півгодини. В кабінет він увійшов поперед конвойного: руки за спиною, сутулий, в чорному піджаку, чорнолиций, у темній сорочці без галстука, з глибоко запалими очима, неголений, постарілий років на двадцять. Він похмуро, спідлоба глянув на майора і зупинився біля порога з похиленою головою.

Зубавін відпустив конвоїра, а Крижу вказав на найближчий стілець.

— Сідайте і розповідайте, містер колишній резидент, навіщо ви втягнули в свою зграю Андрія Лисака.

Криж підвів голову і здивовано подивився на майора:

— А більше нічого вас не цікавить? Тільки це щеня? Я вирішив розповісти все, абсолютно все, що знаю.

— Чим же ми зобов'язані такій балакучості? Криж швидко, не замислюючись, не гаючись ні хвилини, відповів:

— Я досить досвідчений і розумний, насмілюся сказати, щоб не зрозуміти, в яке безвихідне становище потрапив. І потім… тюремне життя не для мене.

— Розумію. Нерви.

— Так, не заперечую, я спішу до фінішу. Пожив, вистачить… Нехай якомога швидше приходить кінець. Словом, я нічого не буду приховувати. Розповім усе, навіть те, що могло б лишитись таємницею. О, історія мого життя повчальна! Народився я в знаменитому маєтку…

Зубавін нетерплячим рухом руки зупинив Крижа:

— Вашу історію життя потім розкажете. Зараз відповідайте поки що на запитання. Навіщо вам потрібен був Андрій Лисак?

— Я хотів зробити з нього доброго зв'язківця.

— І з цією метою послали в бригаду Олекси Сокача?

— Так, саме з цією метою. У свій перший же закордонний рейс Лисак повинен був зв'язатися в Тисаварі з агентом розвідцентра і привезти нам до Явора важливу посилку.

— Від кого ця посилка?

— Мій квартирант говорив, що з розвідцентра, від «Бізона».

— Що це за посилка?

— Якщо вірити «товаришеві Червонюку», — усміхнувся Криж, — то «Бізон» вирішив послати нам якусь новинку — портативну міну уповільненої дії і страшної руйнівної сили.

— З якою метою?

— Висадити в повітря великий міст на Тисі чи який-небудь тунель.

— За яких обставин повинен був зустрітися Лисак з агентом розвідцентра? Явка? Пароль?

Криж розповів майже дослівно те, що вже було відомо Зубавіну від самого Лисака. Записавши зізнання Крижа, Зубавін відправив його у в'язницю і пішов до полковника Шатрова.

Глава двадцять шоста

«Галочка» повільно минула контрольний пост. Біля вікна паровозної будки стояв Олекса Сокач. У верхній кишеньці його комбінезона синів букетик гірських фіалок.

Біля свіжопобіленої будки, в сонячному отворі розчинених дверей стояла стрілочниця з мідним начищеним ріжком у руках. В її русяве волосся теж були вплетені гірські фіалки.

— Куди їдеш, Олексо?

Сокач стримано, невизначено помахав рукою.

— В яку частину світу? — допитувалася стрілочниця. — В Карпати?

Сокач заперечливо похитав головою.

— В Румунію?

— Ні.

— В Чехословаччину?

— Гадай далі.

— До польського кордону?

— Не вгадала!

— Ага, знаю — Угорщина.

— Ого, яка ти розумна!

Пихкаючи парою у відвідну трубку гальмового насосу, «Галочка» пройшла повз стрілочницю.

Олекса стиснув клоччя в тугий жмут і, сміючись, кинув у дівчину, цілячись в її русяву голівку:

— Тримай, Ганно, і мій букет!

Вона піймала клоччя на льоту і, пробігши кілька кроків, повернула подарунок у відчинене вікно будки паровоза.

— Приколи своїй нареченій!

«Галочка» обережно, на найменшій парі, покотила до східних воріт станції.

Ще не зникла з очей русява стрілочниця з мідним ріжком, а Сокач уже забув про неї. Навіть якби на місті Ганни стояла сама Ганна-Терезія, то й тоді б вона не затулила манливу далину цього чудового дня.

Попереду, по ходу паровоза, за осокорами-велетня-ми, за водокачкою, за вхідним семафором, за Тисою лежала Велика Угорська рівнина. Праворуч, на фоні чехословацьких земель, повитих серпанком, височіли червоні корпуси і висока труба цегельного заводу. Позаду, на північному заході, височіли багатоярусні Карпатські гори — спочатку невеликі, майже пагорби, потім вищі і вищі, все ближчі до неба. Ліворуч, поверх чорних і червоних дахів вагонів, повільно тяглися південні схили передгір'я Карпат, поспіль вкриті виноградниками. З південного сходу, від Трансільванських Альп, табунами летіли димчасті, веселі, із скісними сонячними лініями хмари.

З півдня, з Великої Угорської рівнини струмували теплі повітряні маси, нагріті біля берегів Атлантичного океану.