Над Тисою

З південного сходу, з боку Словаки, крокувало численне військо, одягнуте в зелений і біло-рожевий одяг, — яблуні, груші, абрикоси, черешні. На чолі їх стояли високі осокори.

І лише на півночі, десь у піднебессі, мабуть, в районі Високих Бескид, ще й досі була справжня зима. Там сяяли білосніжними вершинами гори.

Глянувши на снігові гори, Сокач відразу ж забув про них. Він бачив тільки весну і її одну відчував.

«Галочка» минула вихідні стрілки і, скоряючись ріжку стрілочника, звернула на четверту колію, де стояв готовий До відправки состав пульманів, навантажених коксом, рудою і чавуном у злитках.

Кондукторська бригада почала приймати поїзд.

Головний кондуктор з відвертою цікавістю подивився на молодого механіка, ніби запитуючи очима: невже ти, такий молокосос, поведеш поїзд за кордон?

До паровоза підійшов капітан прикордонних військ.

— Прошу паспорти, — сказав він.

Олекса, кочегар і помічник спустилися на землю, вручили прикордонникові свої новенькі паспорти. Той уважно проглянув їх і мовчки пішов у напрямі до станції.

— Що це таке? — захвилювався Іванчук. — Чому не повернув?

— Зареєструє і поверне. Такий порядок. — Олекса говорив впевнено, спокійно, ніби йому вже сто разів доводилося пересікати кордон.

Тимчасом кондукторська бригада прийняла поїзд. Головний одержав поїзні документи і акуратно складав їх у свою шкіряну сумку. Оглядач автоматичних гальм написав довідку про те, що з гальмами все гаразд, і видав її головному. На колії появився смаглявий, у червоному кашкеті черговий по станції. Ажурна рука семафора піднялася вгору. Митники зробили свою справу. Стрілочниця підготувала шлях до маршруту.

А прикордонника все немає і немає. Нарешті до паровоза підійшов оператор з маршрутом і вручив його Сокачеві. В дорожній телеграмі було сказано, що черговий угорської станції Лайош чекає до себе радянський поїзд номер сімсот тридцять три у складі сімдесяти шести осей.

Все, абсолютно все готове, а прикордонника…

Ось він! В руках у нього купка темно-червоних книжечок. Обличчя капітана тепер було добрим, привітним — обличчя людини, яка виконала святий обов'язок. Він швидко роздав паспорти руховикам[7] і паровозникам й, стримано, самими очима, посміхнувшись, приклав руку до козирка зеленого кашкета.

Головний кондуктор дав свисток. Сокач майже в ту ж мить відгукнувся тривалим веселим гудком.

Далеко-далеко розлігся голос «Галочки» — по тихій сонячній долині, вверх і вниз по Тисі, по карпатських передгір'ях, по кордону.

Знаменита рівнина великої тисянської долини лягала під колеса «Галочки». Позаду, в Карпатах, усього в двох годинах їзди звідси, — тунелі, пробиті в скелях, запаморочливі мости, гуркочучі по камінню річечки, букові ліси, водоспади, ялинові гори, оповиті хмарами, туман і дощ, а тут — неозора морська широчінь колгоспних полів, тепле, майже жарке сонце, безвітря, тиша весняного дня. Праворуч, вздовж залізничного полотна, тяглися то чорні з рубчастими слідами гусениць трактора городні масиви, то зеленіючі поля озимини. Ліворуч через вікно помічника видно луки, а за ними — молоді і старі сади.

З-за дерев появилася смарагдова лінія дамби, що прикривала долину від поводі. Це вже кордон. Володіння колгоспу «Зоря над Тисою».

На трав'янистих схилах дамби паслося різнобарвне стадо корів. Трактор, сяючи на сонці гусеницями, орав землю. В стародавньому руслі Тиси, на привіллі теплих дощових вод, плавав табун гусей. Тут же„підкачавши штани, білоголові хлопчаки ловили рибу саморобними сітками. Осокори-велетні, вже зелені від підніжжя до верхів'я, височіли за дамбою; їх густі тіні лежали майже біля самого берега Тиси. Зграї. галок ласували в прикордонних садах торішньою падалицею.

Ще один невеликий поворот залізничного полотна — і на паровоз почало насуватися громаддя сталевого моста, зведеного через Тису.

Там, посередині річки, і проходить державний рубіж.

Олекса Сокач, Іванчук, Довбня, кондуктор, поїзний майстер — усі, хто вів поїзд, мовчки вдивлялися в кордон, що повільно наближався.

Кордон!.. Рубіж держави. Ще в далекі-далекі часи почали люди «рубіж рубати і грань гранити». Росіянин від німця, німець від француза, болгарин від турка відгороджувались горами і пустелями, річками і болотами, лісами і степами, багнетами і гарматами, споконвічною смертельною ворожнечею. І лише меч і кров, вогонь і руйнування на деякий час стирали кордони між народами. Мир був рідким і недовгим гостем на всіх державних кордонах земної кулі. Жодний народ в жодну епоху не міг простягнути через кордон іншому народові руку дружби, братерства і з'єднати свої зусилля в боротьбі за краще життя. Багато сотень років тому китайці зводили на своїх кордонах Велику стіну, існуючу і понині. Але ще вищими цієї стіни, ще неприступнішими стали національні перегородки в свідомості людей. Німецькі завойовники вважали свої західні і східні кордони межею, краєм, кінцем «культурного, організованого, ідеально створеного німецького світу». Турецькі пригноблювачі теж вважали, що «ідеал прекрасного перебуває лише в межах їх мусульманського світу». На своїй землі японські самураї почували себе найбільш «великими людьми». Споконвіку так уже ведеться: англієць хвалиться перед французом, іспанець — перед португальцем, італієць — перед греком. Всі вони разом зневажали жовтошкірих і чорношкірих. В індійців, маврів, корейців, негрів, китайців вдасть імущі в свою чергу виховували ненависть до білошкірих. Непрохідні кордони, «межі та грані, ворожнечі і колотнечі» вздовж і впоперек краяли земну кулю і людські серця. З покоління в покоління передавалося людині це почуття кордону, риси поділу.

І батько, і дід, і прадід Олекси Сокача, і всі їх предки жили під чужоземним гнітом. Протягом тисячі років, від Арпада, вождя мадьярських племен, що вторглися в 898 році в Закарпаття, до фашистського фюрера Хорті, правителі Угорщини пригнічували закарпатських українців. Кому належали найкращі закарпатські землі? Угорським графам і баронам. Чиї хутори були на найзручніших місцях, в основному на рівнині, поблизу річок? Угорських куркулів. Куди йшли податки? В угорську скарбницю. Якою мовою примушували вчитися українських дітей? Угорською. Якою мовою розмовляли ужгородські, мукачівські, хустські судді, чиновники, поліцаї? Угорською. Чиї нагаї і кулі приборкували непокірних українців? Угорські. Пам'ять Олекси Сокача і досі, вже проти його волі, зберігала пісні, легенди, байки і бувальщини, в яких проклиналися віковічні пригноблювачі.

Так було доти, поки угорський народ не взяв владу в свої руки і не поклав край національному гнобленню.

Все ближче й ближче міст. Прикордонники один за одним залишали гальмові площадки вагонів. Сплигнувши на землю, вони квапливо, неначе готуючись до парадного огляду, поправляли на собі ремені, гімнастьорки, комірці, кашкети і мовчки, з суворим і святковим виразом обличчя проводжали поїзд, який ішов уже по самому краю радянської землі.

Іванчук приклав руку до козирка кашкета.

— До побачення, зелена гвардіє!

Паровоз порівнявся з дерев'яним грибом, в затінку якого стояв прикордонник. Це вже останній вартовий. Поруч з ним, за два кроки, — червоно-зелений чотиригранний бетонний стовп. Він повільно відходив назад. Сяяв у променях сонця герб з нержавіючої сталі.

Поїзд поринув у прохолодний тунель моста, під яким далеко внизу протікала повновода і досі каламутна від дощів й гірських вод Тиса. Олекса потягнув за важіль гудка. Сталеві ферми моста, як струни гігантського органу, повторили голос «Галочки». Сотні голубів випурхнули із своїх гнізд на мосту. Розділившись на табунці, вони летіли вздовж поїзда, супроводжуючи його майже до угорського берега.

Іванчук задер до неба чисто виголене, розділене ямкою підборіддя.

— Почесний ескорт, — ні до кого не звертаючись, промовив він.

Прикордонний стовп з гербом Угорської Народної Республіки. Білий катер біля дощаного причалу. Смугаста будка прикордонної охорони. Вартовий у величезному картузі і тютюнового кольору мундирі, в шароварах навипуск, у чорних начищених черевиках. Водокачка. Поворотне коло. Депо. Станція Тисавара.

7

Руховики — залізничники, працівники служби руху.