Страница 1 из 127

Над Тисою

Авдеенко Александр Остапович

Олександр Авдєєнко

НАД ТИСОЮ

(З прикордонної хроніки)

Переклад здійснено за виданням: А. Авдеенко. НАД ТИССОЙ, Профиздат, 1956.

ЧАСТИНА ПЕРША

ПРИКОРДОННИКИ

Глава перша

Темної березневої ночі, години за три до світанку, наші прикордонні наряди засікли над Карпатами невідомий літак, який прилетів з південного заходу, з боку Угорщини і Австрії. Він кілька хвилин летів на північ, над лісистим гірським районом, потім повернув на захід і зник.

Незабаром про порушення повітряного кордону стало відомо начальникові міського відділу Міністерства внутрішніх справ міста Явора майору Зубавіну.

«Іноземний літак, звичайно, недаремно з'явився над радянською землею такої ночі, — одразу ж вирішив Зубавін. — Мабуть, скинуто парашутистів».

Літак заглибився на північ не менш як на сорок кілометрів. На якому ж саме кілометрі слід шукати парашутистів?

Розіклавши на столі карту, Зубавін замислився. Поміркувавши, пін зупинився на гірських околицях Явора. На це велике місто, безперечно, і розраховували лазутчики: тут легше переховатися, звідси залізницею і автострадою можна виїхати куди завгодно. Ворог, таємно проникнувши на нашу, землю, — це добре знав Зубавін, — найчастіше намагається якомога швидше потрапити в людський потік і загубитися в ньому.

На ранок район імовірної викидки парашутистів був оточений. Розвідувальні групи прочісували ліс і гірські ущелини, що прилягали до Явора.

Надвечір було знайдено два парашути: один, заваленим камінням, — в густому чагарнику, другий — в стогу торішнього сіна на дальніх луках колгоспу «Зоря над Тисою».

Того ж дня на дільниці п'ятої прикордонної застави, на виноградниках гори Соняшна, прикордонники затримали невідомого, який назвався «агрономом з Москви». Насправді ж виявилось, що він парашутист. Під час конвоювання лазутчик намагався втекти і був убитий.

Другого парашутиста, незважаючи на старанні розшуки, не вдалося знайти ні протягом ночі, ні наступного дня.

У великому районі лісистих гір та ущелин важко знайти людину, яка навчена ховати свої сліди. Але знайти можна і треба! Адже лазутчик не може безконечно ховатися. Він обов'язково покине сховище і вийде. Зубавін розраховував, що це повинно статися не пізніше як завтра: у неділю вранці по всіх гірських дорогах підуть і поїдуть колгоспники на явірський святковий базар.

Пам'ятаючи, що ворог міг пильно стежити з укриття за діями своїх переслідувачів, Зубавін зробив вигляд, ніби знімає блокаду. Він демонстративно, намагаючись якомога більше наробити шуму, посадив розвідувальні групи на машини і відправив униз, в долину.

Вночі Зубавін повернувся і наказав своїм людям потай зайняти всі виходи з нібито розблокованого району.

Рано-вранці, ще до схід сонця; гірськими дорогами почали спускатися хури, запряжені волами, і колгоспники з лозяними, на полотняних ремінцях кошиками за плечима. Від молодих не відставали і міцноногі старики, в чорних капелюхах, у розшитих кольоровою вовною кожушках, з обкуреними до чорноти люльками в зубах, і смугляві, чорноокі старі жінки в гунях — кожухах, вивернутих білою довгою вовною наверх.

Людські струмочки зливалися в один потік на головній дорозі, що веде до Явора. Тут, у будці чергового по переїзду, і розташувався Зубавін.

Знизу, від Тиси і Явора, повільно наближався товарний поїзд. Черговий — сивоусий, з молодими очима чоловік — закрив залізничний переїзд. Перед смугастим шлагбаумом почали збиратися люди. Зубавін вдивлявся и обличчя.

Безтурботно спершись на шлагбаум, стояло щасливе молоде подружжя. На кучерявій голові юного чоловіка — верховинського лісоруба або відважного плотогона — яскраво-зелений капелюх, облямований чорним шнурком і увінчаний райдужним пером. Тонкий стан чоловіка затягнений широким поясом з мідним набором блях, цвяшків, ромбиків і квадратиків. На міцні плечі недбало накинутий білий, найм'якшої вичинки, майже замшовий кептар — безрукавий кожушок, розшитий кольоровою вовною, з пишними китицями біля коміра. Груди полотняної сорочки вишиті шовковим і бісерним узором.

Гарно вбрана і його русява подруга. На ній бордова, з товстої вовни запаска, вишневого атласу кофта, намисто із старовинних срібних монет і сердак — білосніжна безрукавка з двома бортовими смугами кольорової вишивки.

Куди й чого вони йдуть? Мабуть, просто так, нікуди і ні по що. Не сидиться їм зараз удома. Вийшли, щоб похвастати своїм щастям, щоб подивились на їхню вроду добрі, незаздрісні люди.

Зубавін відірвав погляд від молодих верховинців і одразу ж звернув увагу на кирпатого, з неголеним і дуже опухлим, неначе обмороженим, обличчям парубка. Одягнений і взутий він був по-буденному, навіть трохи убого: стара свитка, перешита, як видно, з батьківської, ношені постоли, гостроверха, з витертого смушку шапка. На спині парубка був прилагоджений новий кошик, з якого виглядала червонодзьоба голова чубатого гусака. Вирізнялася ця людина серед натовпу ще однією деталлю: комір її свитки був піднятий. Навіщо? Адже ні дощу, ні вітру.

— Цікавий хлопець! Часто він повз вас на базар прямує? — спитав майор залізничника.

— Уперше бачу. Він не тутешній: нашим вітром і сонцем не підсмалений, білошкірий. І спорядження теж не тутешнє.

— Яке спорядження? — зацікавився Зубавін.

— Бочкори[1], свитка і шапка. Я всіх наших, що живуть нагорі і внизу, знаю — не було серед них такого.

Намацавши в кишені рубчасту рукоятку пістолета, Зубавін рвучко розчинив двері будки і підійшов до шлагбаума.

— Громадянине, ваші документи! — тихо, але твердо сказав він.

— Пожалста!..

Але Зубавіну вже не треба було заглядати в паспорт. Це «пожалста», перекладене з іноземного, яке механічно, мимоволі зірвалося з язика, остаточно переконало Зубавіна, що він не помилився.

В будці парашутиста обшукали. З його кишень повиймали скорострільний беззвучний пістолет, дві гранати, тугу пачку сторублівок і схему головної карпатської залізничної магістралі. В кошику була портативна радіостанція і дві коробки з запасними патронами до пістолета. Обшук завершився тим, що Зубавін витягнув ампулу з ціанистим калієм, зашиту в комір сорочки затриманого.

— Терорист?

Парашутист злякано і протестуюче захитав головою:

— Ні, ні! — Помовчавши, він додав: — Лише диверсант.

— Лише… — Зубавін посміхнувся самими очима. — Це теж немало. Сам ішов?

— Сам. Пане майор, я все розповім. Я мав завдання…

Зубавін обірвав диверсанта, що каявся:

— Потім розповісте, у відповіднішій обстановці…

— Нічого, я можу й зараз. Я мав завдання…

Не слухаючи диверсанта, Зубавін підійшов до нього, рішучим жестом опустив комір домотканої свитки, подивився на зарослу рудуватим волоссям потилицю:

— Навіщо піднімав?

— У вас голять шию, а я…

— Зрозуміло. Виходить, схибили ваші маскувальники… Хто вас споряджав? А проте, потім…

У машині парашутист уже не намагався сповідатися. Він мовчав, похмуро, але й не без цікавості, як помітив Зубавін, роздивлявся околиці Явора і вулиці, заповнені народом. «Він тутешній», вирішив Зубавін. Машина зупинилася перед ажурними литими ворітьми міськвідділу Міністерства внутрішніх справ. Парашутист знову пожвавішав:

Бочкори — постоли.