Над Тисою

— Пані Марта спить і не скоро встане, — сказала вона. — Приїжджайте після обіду.

— Після обіду у нас не буде часу, — усміхнувся Зубавін. — Розбудіть свою пані Марту.

— Що ви, та хіба можна! Не буду. Вранці ми нікого не приймаємо.

— А нас все-таки доведеться прийняти. Будіть, інакше не зробимо ми! — трохи підвищивши голос, сказав Зубавін.

Чоловічі голоси розбудили хазяйку. Двері спальні розчинилися, і сама Марта Стефанівна у всій своїй величі з'явилася перед Зубавіним. На її дорідні плечі був накинутий атласний, з чорними драконами халат, з-під якого виглядала довга, з мереживом сорочка. На ногах — лаковані, без підборів, на фетровій підошві кімнатні босоніжки. Патентовані папільйотки заплуталися у волоссі химерної зачіски. Товстощоке, одутле обличчя з мішками під очима ще зберігало на собі масні сліди нічної косметики. Губи, спалювані протягом багатьох років губною помадою, зараз були природного кольору — синьо-попелясті, як в утоплениці.

— В чім справа, Маріє? — хрипким зі сну голосом, швидше чоловічим, ніж жіночим, загорлала Марта Стефанівна. — Навіщо ти впустила цих людей? Ти ж знаєш, що я починаю приймати тільки після обіду. Проведи панів на вулицю і поясни їм, що не гарно…

Зубавін вийняв ордер на арешт і, тримаючи його в руках і дивлячись на кравчиху, дуже спокійно й дуже ввічливо спитав:

— Марта Стефанівна Лисак?

«Венера» насторожилася.

Спокійно-впевнений вираз обличчя незнайомої людини, його владні сині очі, сповнені презирства, його тихий ввічливий голос не віщували нічого доброго. «Напевне, фінінспектор». Марта Стефанівна прикинула в думці, скільки тисяч коштуватиме їй цей неприємний візит. Важко зітхнувши, вона вирішила розщедритись. З такими, видно по всьому, скупитися небезпечно.

— Так, я — Марта Стефанівна Лисак, — сказала вона і, за давньою звичкою, кокетливо посміхнулася. — Сідайте, будь ласка. Маріє, кофе!

Колишня черниця проворно метнулася до кухонних дверей, але Зубавін зупинив її:

— Виходити з будинку нікому не дозволяється доти, поки триватиме обшук.

— Обшук? — очі в Марти Стефанівни зробилися такими великими, що, здавалося, готові були вискочити з орбіт. — У мене обшук? Чого? Яке ви маєте право серед білого дня вриватися до одинокої, беззахисної жінки? Я буду скаржитись, я…

Зубавін поклав ордери на стіл:

— Ви арештовані, громадянко Лисак… Товаришу Борисов, приступайте до обшуку.

— Арештована? Я? — заверещала «Венера». — За віщо?

Прямо дивлячись у сповнені жахом, облямовані чорним шнурочком вищипаних брів очі кравчихи і чітко, чеканно вимовляючи кожне слово, Зубавін сказав:

— Ви притягаєтесь до відповідальності за злочинну діяльність на користь іноземної розвідки.

— Яку діяльність? Не вигадуйте! Ви помилились. Я — кравчиха. Чуєте, кравчиха…

— І помічниця Крижа, — перебив Зубавін.

Після цих слів «Венері» треба було б одразу втихомиритись, але вона не вгамовувала сили свого утробного голосу, вперто продовжувала грати роль ображеної невинності. З такою поведінкою Зубавіну доводилось зустрічатися не вперше. Він уже досконало знав від Крижа, чим і як вона йому допомагала. Відома була йому і її кличка, і тому він не витерпів і засміявся:

— Не витрачайте марно пороху, громадянко. Одягайтесь. Раджу вибрати яке-небудь скромніше плаття, — додав він насмішкувато. — В тюрмі не знайдеться цінителів вашого кравецького таланту… Маріє, — обернувшись до колишньої черниці, сказав Зубавін, — принесіть своїй пані яке-небудь плаття.

— Я сама, — Марта Стефанівна кинулася до дверей спальні.

— Не хвилюйтесь, громадянко. Вам подадуть усе, що треба. Сідайте, відпочивайте. Можна навіть закурити. Маріє, захопіть і улюблені сигарети пані.

«Усе знає, загинула моя голівонька, загинула!» думала Марта Стефанівна, димлячи сигаретою і крізь тютюновий дим і сльози оглядаючи свою квартиру, повну чудесних дорогих речей, які натаскала сюди за своє життя. «Кому все це дістанеться, хто буде жити в цьому домі? Невже так і не доведеться ним скористатися? А любий Андрійко? Що буде з ним?»

Оперативний співробітник вийшов з сусідньої кімнати і перервав роздуми Марти Стефанівни. В його руках був невеличкий фібровий чемоданчик.

— Магнітофон, товаришу майор. Закордонної марки.

Зубавін кивнув і подивився на кравчиху:

— Покажіть місце, де ви сховали долари, одержані від Крижа.

— Долари? Які долари? Ніяких доларів я не одержувала від нього. Немає і не було в мене доларів.

— Продовжуйте обшук, товаришу капітан, — наказав Зубавін.

З нагоди базарного дня в Яворі «Кармен» залишила Циганську слобідку до схід сонця. Її довелося розшукувати по базарних закутках, куди вона на всякий випадок забивалася з тими, хто хотів з допомогою засмальцьованих карт ворожки зазирнути в своє майбутнє.

Співробітник МДБ, капітан, одягнутий у форму сержанта міліції, затримав «Кармен» під приводом того, що вона порушує порядки, встановлені на ринку, і відправив у найближче відділення, де на неї чекала машина з Київської.

Останнім взяли Андрія Лисака. Його арешт був доручений лейтенантові Гойді. Всю ніч і весь день, коли були репресовані Файн, Криж та інші виконавці «бізонівського» плану, Андрій Лисак був у далекій поїздці. Повернувся до Явора в сутінках і, попрощавшись з бригадою, поспішав додому, смакуючи щедрий обід і добру випивку. Зійшовши з паровоза, він побачив на під'їзних станційних коліях Василя Гойду. Про всяк випадок Андрій привітно помахав рукою другові Олекси Сокача і улесливо посміхнувся:

— Здоров, Васю! Як поживаєш? Олексу прийшов зустрічати?

— Ні, тебе, — відповів Гойда.

— Мене? Не вигадуй! Не дожив я ще до такої високої честі. Іди, порадуй Олексу.

Лисак дружньо підштовхнув Гойду до паровоза, але хлопець не рушив з місця. Він узяв Лисака під руку.

— Я серйозно кажу: тебе зустрічаю. Їдьмо швидше. Нас чекають.

— Хто чекає? Куди треба їхати? На чому?

— На машині. Поїхали, там про все дізнаєшся.

— А випивон?.. — безтурботно спитав Андрій.

— Буде, буде! І такий, брате, що на все життя запам'ятаєш!

Сіли в машину, поїхали. Шофер був у цивільному, він не привернув уваги Лисака. До самої Київської Лисак не розумів і не догадувався, що трапилось. І лише коли «Победа» несподівано круто звернула праворуч і в'їхала на глухе просторе подвір'я райвідділу, йому зразу стало все ясно. Він зблід, але ще намагався посміхатися.

— Куди ти мене привіз, Васю?

Гойда опустив руку в кишеню, кивнув на, під'їзд і крижаним голосом, крізь зуби, кинув:

— Іди вперед, поганцю!

— Васю!..

— Без розмов! Ну!

Спотикаючись, озираючись на конвоїра, не втрачаючи і досі надії на те, що Гойда жартує, що нічого страшного ще не трапилося, Лисак піднявся нагору.

— Праворуч! — скомандував Гойда. — Стій! — Він прочинив трохи оббиті поверх повсті чорною лакованою клейонкою двері. — Дозвольте, товаришу майор? — Він підштовхнув Лисака через поріг, увійшов слідом за ним у кабінет Зубавіна і доповів про те, що наказ виконано, державний злочинець Андрій Лисак арештований і без особливих пригод доставлений у райвідділ.

Майор Зубавін мовчки кивнув головою і уважно подивився на Лисака.

— Двадцять років — і вже державний злочинець. — промовив він сумно і зморщився, ніби від якогось страшного внутрішнього болю. — Сідайте!

Андрій Лисак плюхнувся на найближчий стілець і з острахом дивився на майора, готовий виконати все, що той вимагатиме. Безвідмовна покірність, страх, боягузтво, малодушшя, безпомічність володіли ним.

Зубавін вийшов з-за столу, сів поруч з Андрієм Лисаком і простягнув руку, щоб покласти її хлопцеві на плече. Але той не зрозумів руху майора і відхилився від нього, його обличчя почервоніло і скривилося в потворній гримасі.

— А-а-а-а! — заревів, завив, заскиглив він голосом звіра, лапа якого потрапила в пастку мисливця.

Зубавін перезирнувся з лейтенантом Гойдою. Гойді було і соромно, і огидно, і боляче дивитися на цього шкідливого, що втратив людську подобу, виродка.