Страница 8 из 18
* * * 105 Багато квітів є, живих земних окрас. Їх в землю втоптує немилосердний Час. Якби живилися з могил небесні хмари, Кров дорогих тоді б аж до суда лилась! * * * 106 Пішла б гора в танок, якби вина їй дав. Той дурнем народивсь, хто за вино картав. Я не закаюсь пить, бо без вина - не знаю, Хто б виховав мене і путь мені вказав. * * * 107 Ось піала і жбан - візьми, моя кохана! Танцюй у квітнику, тепер пора весняна! Бо не одну таку, як ти, місяцевиду Час перетворював і в піалу, і в жбана! * * * 108 Розбивши глечика, я не журився дуже, Бо дурню п'яному, звичайно, все байдуже. I потай мовив глек: «Колись я був так само Людиною, а ти - ти будеш глеком, друже». * * * 109 О ти, що розум наш тобі не бачить краю! Побожний я чи ні - тобі байдуже, знаю. Я п'яний від гріха - й протвережаюсь тільки, Коли надію я на тебе покладаю! * * * 110 О жителі могил, чиє безживне тіло На прах розсипалось, на попіл спопеліло! Яким же то вином аж до Страшного суду Вас небо загодя так страшно обпоїло? * * * 111 Зустрінься з милою, не забарись Прогнати клопіт, що їй серце стис. Безмежна ця краса - недовговічна: Вона й у тебе з рук втече колись! * * * 112 Юначе, підведись - горить зоря ясна! В прозорі келихи налий огню-вина! В цім тліннім закутку живеш ти мить... а потім, Хоч як жадатимеш, не вернеться вона. * * * 113 Вино - рідкий рубін, а глек - глибока жила, Душа моя - напій в прозорій чарі тіла, А світлий келих той, що від вина сміється,- Сльоза, що кров хмільну у серці затаїла. * * * 114 Ті, що до Бога шлях шукають у болоті, Стіною хочуть дух одгородить од плоті. А я на стінку жбан з хмільним вином поставлю, Хоч би й мене, як жбан, повісили на плоті. * * * 115 Красуне, як мій сум, ти довговічна будь! Ти знову ласкою мені зігріла путь. На мене мимохідь ти позирнула й зникла. Чи не за правилом: зроби добро й забудь? * * * 116 Я часто п'ю вино, але без перепою. До кубка тільки звик тягтися я рукою. Чого ж я хочу ще? А от чого, послухай: Не тішитися так, як ти, самим собою. * * * 117 В паланні яхонтів уста сакі* повинні. Журба за ним дає поживу й міць людині. Той, хто в сльозах за ним не потонув, живе В ковчезі Ноєвім, неначе в домовині. * Підчаший, виночерпій. * * * 118 До гончара зайшов я, позираю На тисячі горшків - і той, що скраю, Зненацька вигукнув, немов з одчаю: «Хто тут гончар, а хто купець - не знаю!» * * * 119 Корону ханську? Нá, ми продаєм За дудку, от ціна! Ми продаєм! Чалму та чотки, вісників облуди, За піалу вина ми продаєм! * * * 120 Підпилий, завернув учора я до шинку. Там саме дід вино собі точив у кринку. Я запитав його: «Чом не боїшся Бога?» «Бог добрий,- він сказав.- Сідай і випий, синку!» * * * 121 Честь юної лози хай буде бездоганна! Нехай невірного проллється кров погана, Хай потече мазка з двох тисяч ліцемірів, А цей солодкий сік віддай в обійми жбана! * * * 122 Не відкривається нікому таємниця: Не знаємо, коли із тілом розлучиться Душі призначено. Земля для нас - темниця. Тож пий, бо казка ця не скоро закінчиться. * * * 123 Я у вино шалено закохався, П'ю й не боюсь того, чого боявся. П'ю стільки, що мене питає стрічний: «Ей, глечик із вином, ти звідки взявся?»