Страница 7 из 18
* * * 86 Нас переслідує Недоля навісна. Присядемо ж удвох та вип'ємо вина! Ми добре знаємо, що на прощання й краплі Води звичайної нам не пошле вона. * * * 87 Хоч землю я пройшов і в мандрах натомився, Але від того світ на краще не змінився. Я радий і тому, що на шляху важкому, Не знавши радості, я дуже й не журився. * * * 88 Ти, в кого до утіх ненаситимий лас, Кому байдужий суд, що жде по смерті нас, Отямся, схаменись, поглянь навколо - бачиш, Що діє з іншими невідворотний час? * * * 89 Хто все перевіряв на терезах ума, Для того жоден день не проминув дарма: Або вимолював собі прощення в Бога, Або за глек державсь руками обома. * * * 90 Прийшли ми чистими - і стали ми брудними, Прийшли веселими - зробилися сумними. Гарячі сльози нам у серці запікались! Життя розвіявши, тепер у прах лягли ми. * * * 91 Любов - це сонечко, що всесвіт огріває, Любов - чудесний птах, що в квітнику співає. Її не знає той, хто плаче солов'єм, Вона в душі того, хто мовчки умирає. * * * 92 В той день, як чистого я не найду вина, I в ліках чую я отруту. Помічна Від смутку вічного волога пурпурова. Із нею п'яному й отрута не страшна! * * * 93 На цій землі іще ніхто не зміг Дійти до квітів, не сколовши ніг. Щоб доторкнутись кучерів красуні, На тисячу зубців розбився ріг. * * * 94 Не знаю, де Господь узяв заживок мій: В раю безгрішному чи, може, в пропасній? Вино, вродливицю та пісню серед поля Дай нам готівкою, а раєм сам здобрій! * * * 95 Сказав я: «В рот вина й краплини не візьму! Вино - це кров лози, я ж кров не п'ю - й тому Зрікаюся». Спитав мене мудрець: «Не дуриш?» «О ні, це тільки жарт!» - я відповів йому. * * * 96 О друзі, принесіть мені вологу пінну, У вид янтарний мій додайте ви рубіну! Коли сконаю я, вином мене обмийте І з доброї лози збудуйте домовину! * * * 97 З місяцевидою над річкою, в саду, У квітах весело я вік свій проведу! Усе життя своє - сьогодні, вчора, завтра - Я пив і питиму, аж поки не впаду. * * ** * * 98 Троянда вранішня ошатністю своєю Чарує солов'я, співця свого. Під нею Присядь у холодку, бо пелюстки ці вітер Зриватиме й тоді, як станемо землею. * * * 99 Хайяме, з Долею ти, мабуть, посварився? Їй соромно того, хто в тузі похилився. Підбадьорися ж, пий під ніжний стогін лютні, Пий, поки келих твій об камінь не розбився. * * * 100 Коли ви зійдетесь у злагоді та згоді, Милуйтесь друзями, дивуйтесь їхній вроді! Коли ж підчаший вам налле вина хмільного,- Й мене, нещасного, згадайте при нагоді. * * * 101 З тобою краще річ серед руїн вести, Аніж молитись там, де не буваєш ти. Початок і кінець всього, що є! Як хочеш - В огні спали мене, а ні - у рай впусти! * * * 102 Розбив ти келих мій, о невблаганний Боже! Замкнув ти вхід мені у рай жаданий, Боже! На землю вилив ти вологу пурпурову! Чим хочеш присягну, що ти... ти п'яний, Боже! * * * 103 Гончар голів людських - своє він знає діло: Витворні чаші він виготовляє вміло. Він на обрус життя нам перекинув чашу - Й замкнув під нею все, що тисне душу й тіло. * * * 104 З твоєю ласкою не побоюся блуду, З твоїм світильником зніму з очей полуду. Коли вбереш мене у білий плащ прощення, Я й Книги Чорної боятися не буду!