Поеми

1893, 12/ХI

РУСАЛКА

(ПОЕМА В НАРОДНОМУ СТИЛІ) 1 Коло річки, у садочку Маленька хатина, – У хатині чорнобрива Молода дівчина. Щовечора, як зіронька До місяця сходить, Молодая дівчинонька В садочок виходить. Тож виходить сама з хати У ясную нічку, – А тим часом козаченько Перепливе річку, Як приверне к бережечку, Човничок прив’яже, – Уклониться дівчиноньці, «Добривечір» скаже. По садочку собі ходять, За руки візьмуться, Розмовляють та радяться, Коли поберуться. «Ой коли ж ми поберемось, Дівчинонько-роже?» – «Уосени, козаченьку, Як бог нам поможе!..» У коханій розмовоньці Швидко ніч проходить, Блідне місяць, гаснуть зорі, І сонечко сходить… Сіда хлопець у свій човник Та бере весельце; Стиснув ручку, махнув веслом: «Прощай, Ксеню, серце!» 2 Осінь надходить, літо минає, Вже ж за дівчину козак не дбає. Вже старостоньки скрізь походжають, Ксенину ж хату вони минають. Йдуть до сусіда в новую хату, – Сватають в його дочку багату!.. Чує Оксеня смутну новину, – Що свата милий іншу дівчину; Уже сьогодні їх заручають, А через тиждень і повінчають… Наче байдужа дівчина ходить, – Вийде ж в садочок та й сльози ронить. Рушнички шиті лежать у скрині, Вже не клопочуть вони дівчини! В журбі та в тузі тиждень минає, По селу ж ходить та «молодая», У кожду хату вона вступає, На дівич-вечір дружок збирає, І до Оксені заходить в хату, – Тож на весілля її прохати: «Прошу, сестрице, тебе, голубко, За старшу дружку до мене, любко!» – «Не можу, серце!.. я б і радніша; За дружку в тебе хай стане інша». «Отак, сестрице! отак мовляєш! Певне, мене ти більш не кохаєш!» – «Не гнівайсь, серце, за мої речі… Прийду сьогодні на дівич-вечір! Тебе, сестрице, я не забуду, – За старшу дружку у тебе буду». (Згодилась, прийде, хоч тяжко дуже. Вдасть перед милим, що їй байдуже). Йде молодая весела з хати, – Смутна Оксеня випроводжати… 3 У суботу в молодої Та великий збір, То ж сходяться подруженьки До неї у двір. За столом вже молодая Сіла на посад, На лавочках всі дружечки Посідали вряд. Старша дружка жалібної Почина співать, – Виспівує і на очах Слізоньки тремтять. «Червоная калинонька, А біленький цвіт; Ой чи не жаль тобі, Галю, Молоденьких літ?..» «Ой час-пора, отець-мати, Поблагословить, Ой час-пора молоденькій Та гіллячко звить!» І гіллячко, і віночок Вже вити пора, А іще ж то барвіночку Для вінка нема. Старша дружка по барвінок Додому піде, Бо кращого барвіночку Немає ніде. Пішла з жалем дівчинонька Та у свій садок, Щоб нарвати барвіночку Іншій на вінок; Рвучи його, журливую Пісеньку співа, За сльозами ледве може Вимовлять слова: «Барвіночку мій хрещатий, Зелений, дрібний, Ой, я ж тебе викохала, Хороший, рясний! Я ж садила, поливала Тебе навесні, Я ж думала, на віночок Здасися мені! Здався тепер, барвіночку, Не мені, другій, – Бодай би зсох, бодай зов’яв, Барвіночку мій!..» Тож нарвала барвіночку, Віночок звила, Походила по садочку, Над річку пішла. Подивилась у водицю На личко своє, Тихо, тихо промовила: «Горенько ж моє! Вродо моя хорошая, Нащо ти цвітеш? Без доленьки на сім світі Марне пропадеш! Нема щастя, нема долі, Лиш врода сама… І кохання зневажене, Дружини нема! Забув мене мій миленький, Іншу полюбив, І навіки мою долю Та й занапастив! То ж він завтра із другою Піде під вінець… А я собі під водою Знайду вже кінець!» Промовила теє слово, Стала на горбок… Нема, нема дівчиноньки, Лиш плавле вінок.