Поеми

4 Вже ж минуло з того часу Аж три довгі роки, Як втопилась дівчинонька У річці глибокій. Гуля всюди тая слава, Та вже перестала, А дівчина під водою Русалкою стала. Та не має русалонька І там супокою: Не втопила свого лиха Навіть під водою! Чи таночок з русалками При місяцю водить, То все їй той козаченько З мислоньків не сходить. Або сяде, чеше коси У темному гаю, Її ж думка круг хатини Милого витає. Всі русалки, мов рибоньки, Веселії грають, А у неї завжди хмари Чоло укривають. Тільки ж то їй і розваги, Як молодик зійде, – Проти хати миленького На бережок вийде; Вийде, ходить по бережку, Тихенько співає, Чи не вийде милий з хати, – Усе виглядає. А як зайде місяченько, Почина світати, – Тихо пливе русалонька В підводні палати. 5 Як навесні починає Крига розтавати, Збираються русалоньки До моря гуляти. Пливе з ними і дівчина Гуляти до моря, – У чужий край, у далекий, Тікати од горя… Не втече пак! ніщо її Вже не розважає, Навіть і там, в чудовому Південному краю. Її сестри на дні моря По пісочку ходять Шукать перлів та коралів, І таночки водять. Веселії, безжурнії Ті легкі таночки! То граються із рибками, То роблять віночки; Вона ж сидить геть окремо, До їх не вступає, Та безкраї свої думки Думає, гадає. Дожидає, коли з того Хорошого краю Повернуться русалоньки До рідного гаю. Діждалася, вертаються Русалки додому В темну нічку, серед бурі, Блискавиці й грому. Та й у серці в русалоньки Спокою немає, – І грім отой немов її Трохи розважає. Вернулася, а тим часом Вже й літо настало, А там жнива, бо і жито Поспівати стало. І виходить русалонька В поле виглядати, Чи не вийде її милий На лан жита жати. Вийшов милий з дружиною На лан жито жати, І дитинку під копою Положили спати; А сами серпи побрали І постать займають, Та вдвох собі лагідненько, Любо розмовляють. Русалонька на ту пару Тільки подивилась, Змінилася у личеньку, За серце схопилась; Потім знову подивилась, Промовила тихо: «Побрався ти, козаченьку, Та на своє лихо! Не завжди там буде щастя, Де твоя хатина, – Зостануться сиротами Жінка і дитина! Будеш знати, козаченьку, Як русалка любить, Скоро ж тебе те кохання З сього світу згубить!» Те мовляла, одпливала У свої палати І милого не ходила Більше виглядати… 6 Стала слава на все село, Стали поговори, – Все за того козаченька, Що чорнії брови. Ой казали, говорили По всім селі люде: «Та вже з того козаченька Нічого не буде! Як день божий, смутний ходить Та думку гадає, Та щоночі йде над річку, До темного гаю». Славлять люди – і дружина Журиться, бо знає, Чого милий у гай темний Щораз доходжає. То в гай ходить, то в садочок, Де жила дівчина; Бачить мила й знає добре, Чия то причина… Не вважає козаченько На ті поговори, В його серці туга в’ється Та лютує горе. Пішов якось у садочок У місячну нічку, Походив там коло хати, Потім в гай над річку. Пішов, ходить бережечком Та думку гадає, Все дивиться на річеньку, Очей не спускає. В той час вийшла русалонька Трохи погуляти, Потім сіла коло річки Косоньку чесати; Побачила козаченька, Неначе зраділа, Усміхнулась, – лиш на личку Щось дуже збіліла. Ходить смутний козаченько Та думку гадає, А русалка чеше коси Та пісню співає: «Любий козаче, чого ти ходиш Смутний по темному гаю? Слухай, козаче, пісню русалки, – Тож я для тебе співаю! Ой чи забув ти, серце-козаче, Пісню, що мила співала? Ой чи забув ти тую дівчину, Що тебе вірно кохала? Коли забув ти, – чого ж ти ходиш, Дивишся пильно у воду? Наче шукаєш у тій водиці Згублену милую вроду! Ох не забув ти, серце-козаче, Пісні, що мила співала! Ой не забув же тої дівчини, Котра так щиро кохала!.. Як не забув ти, – ходи до мене! Я твоя першая мила! Зраду забуду, любити буду Тебе, як перше любила! Я вже не тая, що була перше (Лиш не забула кохати!), – Я вже русалка – і під водою Маю осяйні палати. В мене палати кращі од царських, Із дорогого кришталю, В мене віночок з чистого злота, З перлів дрібних та коралю: Все те для тебе дам я, козаче, Тії палати й віночок, Всіх зберу подруг, будем для тебе Легкий водити таночок. Любий козаче, йди ж ти до мене! Я твоя першая мила, Зраду забуду, любити буду Тебе, як перше любила!» Козак слуха тую пісню, Слуха, умліває, – А русалонька до нього Руки простягає. Біжить милий до русалки, Та й не добігає, Бо із річки – русалочок Юрба випливає; Обступили козаченька, В гаю залунало, – Наче крик, неначе регіт, – Далі тихо стало… Тихо, тихо з неба світить Промінь місяченька, Сидить тая русалонька Біля козаченька. Похолонув козаченько, Не чує, не баче, Як над ним його кохана Вбивається, плаче: «Чи се ж тії карі очі, Що я цілувала, Чи се ж теє біле личко, Що я милувала? Ой чи се ж той козаченько, Що я виглядала? Вже ж не гляне він на мене, – Дарма виглядати! Вже ж моєму миленькому Світу не видати! Не озветься до своєї Любої дівчини – Він німий лежить, холодний З моєї причини. Ой забула б я, мій милий, І горе, і зраду, Лиш устав би ти до мене, Дав мені пораду! Нещаслива годинонько, Що ж я наробила? Ой нащо ж я свою долю Та й занапастила!» І знов тихо, з неба світить Промінь місяченька. Ломить руки русалонька Біля козаченька.