Поеми

IV Кажуть, весь по­мiст у пек­лi З доб­рих за­мi­рiв зло­жив­ся! Для пе­кельно­го по­мос­ту I Бер­тольдо пот­ру­див­ся… Вже дав­но Бер­тольд вер­нув­ся Iз да­ле­кої чу­жи­ни, Знов за­жив жит­тям ве­се­лим Бiля ми­лої дру­жи­ни. Знов у нього в пиш­нiм зам­ку Почалося вiч­не свя­то, - О, те­пер бу­ло у нього Срiбла, зо­ло­та ба­га­то! Окрiм то­го, що наб­рав вiн На вiй­нi всього без лi­ку, Ще ко­роль йо­му в по­дя­ку Надгороду дав ве­ли­ку. Сила стат­кiв та маєткiв! Вже Бер­тольдо граф за­мож­ний! Вiн жи­ве в свой­ому графст­вi, Наче сам ко­роль вельмож­ний. Та око­ли­ця, де жив вiн, Вся бу­ла йо­му вiд­да­на, Люд увесь в тiм краю му­сив Узнавать йо­го за па­на. Тож спо­чат­ку то­го щас­тя Справдi був Бер­тольдо гiд­ний: Правий суд чи­нив у панст­вi, До пiд­да­них був ла­гiд­ний. Але то бу­ло не дов­го, Вiн де­да­лi в смак ввi­хо­див I пот­ро­ху в се­бе в графст­вi Iншi зви­чаї за­во­див. Що ж, на­пит­ки, та наїдки, Та уб­ран­ня пре­хо­ро­шi, Та за­ба­ви, та тур­нi­ри, А на все ж то тре­ба гро­шей! Та й по всiх да­ле­ких вiй­нах Граф прив­чив­ся до гра­бун­ку, А те­пер в своїй країнi Вiн шу­кав у тiм ря­тун­ку. Почалися нес­кiн­чен­нi Мита, пан­щи­на, по­дат­ки, Граф пос­та­вив по до­ро­гах Скрiзь зас­та­ви та ро­гат­ки. Трудно на­вiть роз­ка­за­ти, Що за ли­хо ста­ло в краю, - Люди му­чи­лись, як в пек­лi, Пан втi­шав­ся, як у раю. Пан гу­ляв у се­бе в зам­ку, - У яр­мi стог­на­ли лю­де, I зда­ва­лось, що до­вi­ку Все та­ка не­во­ля бу­де. Розливався людський сто­гiн Всюди хви­лею сум­ною, I в сер­деньку у по­ета Озивався вiн лу­ною… Ось од­но­го ра­зу чує Граф ли­хi, три­вож­нi вiс­тi: Донесла йо­му сто­ро­жа, Що не все спо­кiй­но в мiс­тi; Що спiв­цi тю мiс­тi хо­дять I пiс­ня­ми люд мо­ро­чать, Все про рiв­нiсть i про во­лю У пiс­нях своїх то­ро­чать. Вже й по тюр­мах їх сад­жа­ють, Та нi­що не по­ма­гає, - Їх пiс­нi iдуть по лю­дях, Всяк пiс­нi тi пе­рей­має. "Ну, - гук­нув Бер­тольд, - то бай­ка! Я вiзьму спiв­цiв тих в ру­ки!" Раптом чує - десь бли­зенько Залунали пiс­нi гу­ки: "В му­жи­ка зем­лян­ка вог­ка, В па­на ха­та на по­мос­тi; Що ж, не­дар­ма лю­ди ка­жуть, Що в па­нiв бi­лi­шi кос­тi! У му­жич­ки ру­ки чор­нi, В па­нi ру­ченька тен­дiт­на; Що ж, не­дар­ма лю­ди ка­жуть, Що в па­нiв i кров бла­кит­на! Мужики цi­ка­вi ста­ли, Чи тi кос­тi бi­лi всю­ди, Чи бла­кит­на кров поллється, Як про­би­ти па­ну гру­ди?" "Що се, що? - кри­чить Бер­тольдо. Гей, ло­вiть спiв­ця, в'яжi­те! У тюр­му йо­го, в кай­да­ни! Та ско­рiш, ско­рiш бi­жi­те!" Коли се з-за му­рiв зам­ку Обiзвався го­лос до­лi: "Гей, бi­жi­те, панськi слу­ги, Та спiй­май­те вiт­ра в по­лi! Не тур­буй­ся ти да­рем­не, Все од­но, вельмож­ний па­не, Вловиш нас сьогод­нi де­сять, Завтра двад­цять знов нас­та­не! Нас та­ки чи­ма­ле вiй­сько, Маєм сво­го ота­ма­на, Вiн у нас од­важ­ний ли­цар, Врештi, вiн знай­омий па­на…" Мов крiзь зем­лю про­ва­лив­ся Той спi­вець, утiк од ли­ха. А Бер­тольд си­дiв i ду­мав, Далi так про­мо­вив сти­ха: "Маєм сво­го ота­ма­на! - Ось де ко­рiнь цi­лiй спра­вi! Ну, та я те­пе­ра хут­ко Положу кi­нець за­ба­вi!" Тут вiн двох що­най­вiр­нi­ших Слуг до се­бе прик­ли­кає I до на­шо­го по­ета У ха­ти­ну по­си­лає: "Ви ска­жiть йо­му вiд ме­не, Що я до­сi пам'ятаю, Як пiс­нi йо­го втi­ша­ли Нас ко­лись в чу­жо­му краю. Власне я те­пер ба­жаю Дать йо­му за них зап­ла­ту: Я по­ето­вi да­рую В се­бе в зам­ку гар­ну ха­ту. Я йо­го та­лан спi­вацький Так ви­со­ко по­ва­жаю, Що спiв­цем своїм прид­вор­ним Я зро­бить йо­го ба­жаю. Ви ска­жiть, що вiн у ме­не Буде жи­ти в ша­нi, в сла­вi, Тiльки, звiс­но, хай за­бу­де Рiзнi ви­гад­ки лу­ка­вi". Слуги за­раз по­да­ли­ся До убо­гої осе­лi, Принесли во­ни по­ету Тi зап­ро­си­ни ве­се­лi. Усмiхаючись, вiн слу­хав Те зап­ро­шен­ня знад­неє, А ко­ли во­ни скiн­чи­ли, Так про­мо­вив їм на сеє: "Ви ска­жi­те сво­му па­ну, Що зап­ла­ти не ба­жаю, Бо ко­ли я що да­рую, То на­зад не од­би­раю. Хай вiн сам те при­га­дає, Що то ж я йо­му дав зло­то, Хоч те­пер об тiм жал­кую, Краще б ки­нув у бо­ло­то! Ви ска­жiть, що я не хо­чу Слави з рук йо­го прий­ма­ти, Бо ли­хую тiльки сла­ву Тiї ру­ки мо­жуть да­ти. Золотих не хо­чу лав­рiв, - З ни­ми щас­тя не здо­бу­ду. Як я ни­ми увiн­ча­юсь, То по­етом вже не бу­ду. Не по­ет, у ко­го дум­ки Не лi­та­ють вiльно в свi­тi, А зап­лу­та­лись на­вi­ки В зо­ло­тiї тон­кi сi­тi. Не по­ет, хто за­бу­ває Про страш­нi на­род­нi ра­ни, Щоб со­бi на вiльнi ру­ки Золотi на­дiть кай­да­ни! Тож пi­дi­те i ска­жi­те, Що по­ки я бу­ду жи­ти, Не по­ду­маю до­вi­ку Зброї чес­ної зло­жи­ти!" З тим вер­ну­лись вiр­нi слу­ги До Бер­тольда i ска­за­ли: "Так i так по­ет вiд­мо­вив, Ми да­рем­не на­мов­ля­ли…" Аж ски­пiв Бер­тольд, по­чув­ши Гордовитую вiд­мо­ву, До по­ета по­си­лає Посланцiв тих са­мих зно­ву: "Ви ска­жiть сьому зух­вальцю, Що те­пер нас­тав день су­ду, Що тер­пiв йо­го я дов­го, Але бiльш тер­пiть не бу­ду. Коли вiн скла­дан­ня вiр­шiв Бунтiвничих не по­ки­не, То в тюр­му йо­го за­ки­ну, Там вiн, кля­тий, i за­ги­не!" Знову слу­ги по­да­ли­ся До убо­гої ха­ти­ни I, пiд­хо­дя­чи, по­чу­ли Тихий бренькiт ман­до­лi­ни. У вiк­но зир­ну­ли слу­ги, Бачать: зiб­ра­на гро­ма­да,, Всi сто­ять нав­ко­ло лiж­ка, Мов якась таємна ра­да! Утомивсь по­ет вiд пра­цi, Третiй день ле­жить в не­ду­зi, Слухачi нав­ко­ло нього Посхиляли чо­ла в ту­зi. А по­ет усе то грає, То щось пи­ше на па­пе­рi Й роз­дає пи­сан­ня лю­дям, - Тут всту­пи­ли слу­ги в две­рi. Всi мет­ну­лись хут­ко з ха­ти, I по­ет один зос­тав­ся, Подививсь на слуг спо­кiй­но, Гордовито при­вi­тав­ся. Всi Бер­тольдо­вi пог­ро­зи Слухав мовч­ки, ус­мi­хав­ся. А ко­ли скiн­чи­ли слу­ги, Так до них вiн обiз­вав­ся: "Ви ска­жiть свой­ому па­ну, Що го­то­вий я в до­ро­гу, Тiльки хай ве­лить прис­ла­ти Слуг ще двох вам на пiд­мо­гу. На зап­ро­си­ни лас­ка­вi Я не мо­жу встать з пос­те­лi, Вам нес­ти ме­не прий­деться Аж до но­вої осе­лi. Та й в тем­ни­цi бу­ду вiльний, - Маю ду­ми-ча­рiв­ни­цi, Що для них не­ма на свi­тi Нi зас­та­ви, нi гра­ни­цi. I мо­го пруд­ко­го сло­ва Не зат­ри­має тем­ни­ця, Полетить во­но по свi­тi, Наче тая вiльна пти­ця. З сло­вом зiл­лються в тем­ни­цi Гiркий жаль i тяж­ка ту­га, I то­дi пот­рiй­на ста­не I страш­на йо­го по­ту­га. I по­ет вiд сво­го лю­ду Не по­чує слiв до­га­ни В день сум­ний, ко­ли на нього Накладатимуть кай­да­ни!" Так до­вi­ку у тем­ни­цi Довелось по­ету жи­ти, За тю­рем­ний спiв вiн му­сив Головою на­ло­жи­ти. Та зос­та­ли­ся на свi­тi Молодi йо­го на­щад­ки, Що взя­ли со­бi у спа­док Всi пiс­нi йо­го, всi гад­ки. Здiйнялось повс­тан­ня в краю, I Бер­тольда вби­ли лю­де, Та й га­да­ли, що в країнi Бiльш не­во­лi вже не бу­де. Та зос­тав­ся по Бер­тольду Молодий йо­го на­ща­док, I пи­ху йо­го, й маєтки Вiн заб­рав со­бi у спа­док. I те­пер на­щад­ки графськi Тюрми мiц­нiї бу­ду­ють, А по­ето­вi на­щад­ки Слово гост­реє гар­ту­ють. Проти дi­ла со­ром­но­го Виступає сло­во пра­ве - Ох, страш­не оте зма­ган­ня, Хоч во­но i не кри­ва­ве! А ко­ли вiй­на скiн­читься Того дi­ла й то­го сло­ва, То скiн­читься дав­ня каз­ка, А нас­та­не прав­да но­ва.