Поеми

III Боже, бо­же! що то мо­же Наробити се­ре­на­да!.. Зникла в сер­деньку в Бер­тольда Темна ту­га i до­са­да. Усмiх дон­ни Iзi­до­ри Був де­да­лi все яс­нi­ше, I що­раз во­на ста­ва­ла До Бер­тольда при­хильнi­ше. Далi перс­тень Iзi­до­рин На ру­цi у нього сяє, Нареченою своєю Вiн ко­ха­ну на­зи­ває. Як же буч­но, як же втiш­но Всiм гу­ля­лось на ве­сiл­лi! Танцювали, по­пи­ва­ли Вiд не­дi­лi до не­дi­лi. Всiх прий­ма­ли, всiх вi­та­ли, Всiм умi­ли до­го­ди­ти, Тiльки на­шо­го по­ета Пан за­був­ся зап­ро­си­ти. Звiсно, кло­по­ту ба­га­то Завжди па­ну мо­ло­до­му, - Хто ж би мiг ще пам'ята­ти Про яко­гось там сi­ро­му? Час ле­тiв, не­мов на кри­лах, I, мов сон, жит­тя ми­на­ло. Та нез­чувсь Бер­тольд, як ли­хо Несподiвано нас­та­ло. Забажалось ко­ро­ле­вi Звоювать чу­жеє царст­во, Розiслав вiн скрiзь ге­рольдiв На вiй­ну скли­кать ли­царст­во. I як­раз се­ред бен­ке­ту В зам­ку на­шо­го Бер­тольда Залунала гуч­на сур­ма Королiвського ге­рольда. Прощавай, дру­жи­на лю­ба, Всi роз­ко­шi, всi ви­го­ди! Все те тре­ба про­мi­ня­ти На да­ле­кiї по­хо­ди. Залишить Бер­тольдо му­сив Молодую Iзi­до­ру, У не­дi­лю вран­цi-ра­но Вже вiн ви­ру­шив iз дво­ру. Подалося геть за мо­ре Все од­важ­неє ли­царст­во; Там за мо­рем десь ле­жа­ло Бусурменське гос­по­дарст­во. I пiш­ло од­важ­не вiй­сько Через нет­рi та пус­ти­нi; Не один во­як сму­тив­ся По своїй рiд­нiй країнi. Та ко­ли вже над­то тяж­ко Туга сер­це об­гор­та­ла, То спiв­цi спi­ва­ли пiс­ню, Пiсня ту­гу роз­ва­жа­ла: "Не жу­рись, ко­ли не­до­ля В край чу­жий те­бе за­ки­не! Рiдний край у те­бе в сер­цi, Поки спо­гад ще не ги­не. Не жу­рись, не мар­но прой­дуть Сiї сльози й тяж­ка му­ка: Рiдний край щи­рiш лю­би­ти Научає нас роз­лу­ка". Так во­ни спi­ва­ли, йду­чи Через ди­кiї пус­ти­нi, Додавав той спiв роз­ва­ги Не од­нiй смут­нiй лю­ди­нi. Попереду всього вiй­ська Три стар­шiї вис­ту­па­ли: Карлос, Гвi­до i Бер­тольдо; За од­ва­гу їх об­ра­ли. Їдуть, їдуть, вреш­тi ба­чать - Три до­ро­ги ро­зiй­шли­ся, Розлучились три най­стар­шi, Кожний рiз­но по­да­ли­ся… Карлос виб­рав шлях нап­ра­во, Гвiдо виб­рав шлях на­лi­во, А Бер­тольд по­дав­ся прос­то. "Дай же, бо­же, нам!" - "Щас­ли­во!" I Бер­тольдо­вi спо­чат­ку Справдi щас­тя па­ну­ва­ло, Довелося зво­юва­ти Городiв чу­жих чи­ма­ло. От вже вiн на стольне мiс­то Погляда од­важ­ним оком, Але тут-то са­ме щас­тя Обернулось iн­шим бо­ком. Чи то вреш­тi у Бер­тольда Притомилося ли­царст­во, Чи то вла­дар бу­сур­менський Мiцно так три­мавсь за царст­во, - Тiльки твер­до так три­ма­лось Мiсто гор­деє, упер­те, Раз од­би­лось, по­тiм вдру­ге, Потiм втретє, ще й вчет­вер­те. Тут прий­шлось Бер­тольду з ли­хом: Край чу­жий, во­ро­жi лю­де, Голод, злид­нi, вiй­сько ги­не… Що то бу­де, що то бу­де?!. Мiсяць, дру­гий вже ве­деться Тая прик­рая об­ло­га. Серед вiй­ська по­ча­ли­ся Нарiкання i три­во­га. Приступили до Бер­тольда Вояки й гу­ка­ють грiз­но: "Гей, ви­водь ти нас iз­вiд­си! Геть ве­ди, по­ки не пiз­но! Нащо ти сю­ди на згу­бу Пiдманив нас за со­бою? Чи ти хо­чеш, щоб усi ми Наложили го­ло­вою? Осоружне нам се мiс­то! Хай їй цур, та­кiй об­ло­зi! Хай їй цур, са­мiй тiй сла­вi! Хай їй цур, тiй пе­ре­мо­зi!.." Хтiв Бер­тольд ро­зум­ним сло­вом Люте вiй­сько вга­му­ва­ти, Та во­но де­да­лi гiр­ше Почало ре­пе­ту­ва­ти. Далi ки­ну­лись до зброї… Бог зна, чим би то скiн­чи­лось… Але тут хтось крик­нув: "Стiй­те!" - Вiйсько рап­том зу­пи­ни­лось. Вийшли тут на­пе­ред вiй­ська Вiйськовi спiв­цi сла­вут­нi, Всi во­ни бу­ли при зброї, А в ру­ках три­ма­ли лют­нi. З них один про­мо­вив: "Брат­тя! Часу маєте до­во­лi, Щоб Бер­тольда по­ка­ра­ти, Вiн же й так у ва­шiй во­лi. Ми б хо­тi­ли тут в сiй спра­вi Скiлька слiв до вас ска­за­ти, Та спiв­цям спi­ва­ти ли­чить, Отже, ми поч­нем спi­ва­ти". Тут один iз них ти­хенько Струни срiб­нiї тор­кає, Усмiхається лу­ка­во I та­кої по­чи­нає: "Був со­бi од­важ­ний ли­цар, Нам йо­го зга­дать до ре­чi, Вiн ро­бив по­хо­ди дов­гi - Вiд по­ро­га та до пе­чi. Вiн своїм язи­ком дов­гим Руйнував во­ро­жi мiс­та… Чули ви йо­го роз­по­вiдь: "Я один, а їх аж трис­та!" Ну, та сей од­важ­ний ли­цар Якось виб­рав­ся до бою. I вер­нув жи­вий,здо­ро­вий: Талiсман вiн мав з со­бою. Я га­даю, та­лiс­ман сей Кожен з вас тут знать го­то­вий, Се бу­де ре­чен­ня муд­ре: "Утiкай, по­ки здо­ро­вий!" "Утiкай, по­ки здо­ро­вий!" - Всi спiв­цi тут зас­пi­ва­ли; Вояки сто­яли ти­хо, Очi в зем­лю пос­пус­ка­ли. Раптом зброя заб­ли­ща­ла, I гук­ну­ло вiй­сько хо­ром: "Ми го­то­вi йти до бою! Краще смерть, нiж вiч­ний со­ром!" I мет­ну­ли­ся у на­пад Так за­пек­ло, так зав­зя­то, Що не встиг­ла й нiч нас­та­ти, Як бу­ло вже мiс­то взя­то. Мiсто взя­то, цар в по­ло­нi Бусурменський. Пе­ре­мо­га! От те­пер уже одк­ри­та Всiм у рiд­ний край до­ро­га. Тут на ра­до­щах Бер­тольдо Всiх спiв­цiв ка­зав зiб­ра­ти I, ко­ли во­ни зiб­ра­лись, Привселюдно став ка­за­ти: "Ви, спiв­цi сла­вут­нi на­шi, Ви, кра­со всього на­ро­ду! Ви нам честь вiд­ря­ту­ва­ли, Вам ми вин­нi над­го­ро­ду!" Та спiв­цi вiд­по­вi­да­ли: "Нi, не нам, лас­ка­вий па­не, Той, хто сих пi­сень нав­чив нас, Надгороду хай дiс­та­не". "Де ж вiн, де? - гук­нув Бер­тольдо. - Що ж вiн криється мiж ва­ми?" - "Вiн не тут, - спiв­цi го­во­рять, - На вiй­нi не був вiн з на­ми. Вiн зос­тав­ся, щоб пiс­ня­ми Звеселять рiд­ну країну, Там вiн має роз­ва­жа­ти Не од­ну сум­ну ро­ди­ну". "Знаю я сього по­ета I йо­го ве­лич­ну ду­шу, I те­пер йо­му по-царськи Я по­дя­ку­ва­ти му­шу. Тiльки б дав нам бог щас­ли­во Повернутися до­до­му, Срiбла, зо­ло­та на­сип­лю Я спiв­це­вi до­ро­го­му!.."