Поеми

II Лiтнiм ве­чо­ром пiз­ненько Сам по­ет си­дiв в ха­ти­нi, Так од ран­ку цi­лу дни­ну Вiн про­си­дiв в са­мо­ти­нi. Тож си­дiв по­ет в вi­кон­цi, Слухав спi­вiв, що лу­на­ли Скрiзь по по­лю i до нього У ха­ти­ну до­лi­та­ли. Спiви стих­ли, по­тiм хут­ко Налетiла лiт­ня нiч­ка; Дерева шу­мi­ли з вiт­ром, Гомонiла бист­ра рiч­ка. I по­ет в своїй ха­ти­нi Прислухавсь до то­го шу­му, Погляд в тем­ря­ву вто­пив­ши, Вiн таємну ду­мав ду­му. Тiльки чує - хтось пiд'їхав На ко­нi до йо­го ха­ти I спи­нив­ся, по­тiм зброя Почала чи­ясь бряж­ча­ти. Що за ди­во! Пiд вi­кон­це Хтось по­ма­лу пiдс­ту­пає. Тут по­ет не втер­пiв: "Хто там? - Невiдомого пи­тає. Як­що зло­дiй, то за­пев­не Помиливсь ти, лю­бий дру­же!" "Нi, се я, - оз­вав­ся го­лос, - Маю спра­ву, пильну ду­же…" "Хто ж се я"?" - по­ет пи­тає. "Я, Бер­тольдо, ли­цар з гаю". Тут по­ет пiз­нав той го­лос: "А, мис­ли­вий! Знаю, знаю! Вибачай, про­шу до ха­ти, Хоч у ме­не трош­ки тем­но, Бо ко­ли я сам у ха­тi, Не па­лю вог­ню да­рем­но; Та для гос­тя за­па­лю вже". I до­був вог­ню з кре­са­ла. Перед ним ли­царська пос­тать Владаря Бер­тольда ста­ла. "Добрий ве­чiр!" - "Доб­рий ве­чiр" Став тут ли­цар i - нi сло­ва. Щось нi­як не по­чи­на­лась Тая пильная роз­мо­ва. "Де ж твоя, мiй гос­тю, спра­ва?" - Далi вже по­ет оз­вав­ся. Лицар сти­ха од­мов­ляє: "Я, мiй дру­же, за­ко­хав­ся…" Тут по­ет йо­му го­во­рить: "Що ж на се то­бi по­рад­жу? А про­те до­ка­зуй да­лi, Може, чим те­бе роз­ва­жу". "Закохався я i ги­ну, - Каже ли­цар, - вдень i вно­чi Бачу я пе­ред со­бою Яснi оченьки дi­во­чi". "Що ж? - по­ет на те го­во­рить. - То за руч­ку та й до шлю­бу!" "Ох! - зiт­хає ли­цар. - Вiзьме Iнший хтось дiв­чи­ну лю­бу! Пiд бал­кон моєї дон­ни Кожен ве­чiр я при­ход­жу, I в жур­бi тяж­кiй, в зiт­хан­нях Цiлу нiч­ку я про­вод­жу. На мою жур­бу й зiт­хан­ня Я вiд­по­вi­дi не маю, Чим я маю при­вер­ну­ти Серце ми­лої, - не знаю! Може б, кра­ще їй при­па­ли До спо­до­би се­ре­на­ди?.." Тут по­ет на те: "За­пев­не, Треба пта­шеч­цi при­на­ди!" "Голос маю, - ка­же ли­цар, - Та не тям­лю вiр­шу­ван­ня…" "Певна рiч, - по­ет го­во­рить, - То не лег­ке по­лю­ван­ня, А то б до­сi вже на лав­ри Хто б схо­тiв, то й був ба­га­тий, Нi, - хи­мер­ний, но­ро­вис­тий Кiнь по­езiї кри­ла­тий!" "Правду ка­жеш, - мо­вив ли­цар, - Але ж я те­бе бла­гаю, Щоб по­мiг ме­нi в сiй спра­вi. Пам'ятаю, як у гаю Ти своїм вiр­шем чу­до­вим Чарував усю гро­ма­ду, - Тiльки ти один те­пе­ра Можеш дать ме­нi по­ра­ду! За по­ра­ду все, що хо­чеш, Дам то­бi я в над­го­ро­ду". "Ну, на се, - по­ет вiд­мо­вив, - Не на­дi­юся я зро­ду. Можу я знай­ти й без пла­ти Для при­яте­ля по­ра­ду. Ось пож­ди лиш тро­хи, за­раз Будеш ма­ти се­ре­на­ду. Та ме­нi для сього тре­ба Ймення й вро­ду пан­ни зна­ти". "їй най­мен­ня Iзi­до­ра, А врод­ли­ва!.. не ска­за­ти!.." Бiльш по­ет вже не пи­тав­ся, Сiв, за­ду­мавсь на хви­ли­ну, Записав щось на па­пе­рi, Зняв з кi­лоч­ка ман­до­лі­ну, Показав сло­ва Бер­тольду, Мандолину дав у ру­ки Та на­пи­са­нiї вiр­шi I про­мо­вив для на­уки: "Ти, спi­ва­ючи, на стру­нах Маєш так пе­ре­би­ра­ти: Ut-fa-la-sol, fa-mi-re-sol… Далi мо­жеш сам доб­ра­ти". "От спа­си­бi!" - крик­нув ли­цар. Ще ж по­ет не вi­доз­вав­ся, А вже ли­цар був над­во­рi. На ко­ня! i геть пог­нав­ся. I пог­нав­ся ли­цар хут­ко Через до­ли, че­рез го­ри, I спи­нив­ся пiд вi­кон­цем У своєї Iзi­до­ри. Хутко в неї пiд вi­кон­цем Мандолiна за­лу­на­ла, Iз по­то­ку гу­кiв чу­лих Серенада ви­ри­на­ла: "Гордо, пиш­но, про­ме­нис­то Золотiї свi­тять зо­рi, Та не мо­же до­рiв­ня­тись Нi од­на з них Iзi­до­рi! Найчистiшi дi­аман­ти Сяють, яс­нi та про­зо­рi, Та не мо­же до­рiв­ня­тись Нi один з них Iзi­до­рi! Дорогих пер­лин кош­тов­них Є ба­га­то в си­нiм мо­рi, Та не мо­же до­рiв­ня­тись Нi од­на з них Iзi­до­рi". Отже, лед­ве се­ре­на­да Залунала у прос­то­рi, Вийшла з ха­ти Iзi­до­ра Подивитися на зо­рi. А як стих­ли пiд бал­ко­ном Любi гу­ки ман­до­лi­ни, До Бер­тольда по­ле­тi­ла Квiтка з ро­жi вiд дiв­чи­ни. В ту ж хви­ли­ну Iзi­до­ра Зникла хут­ко, на­че мрiя, Та зос­та­ла­ся в Бер­тольда Квiтка з ро­жi i - на­дiя!