Приказки

ЛОШАК

Напосілися злодії Раз на му­жи­ка І, чи з по­ля, чи із стайні Вкрали ло­ша­ка. Мужик хо­дить, ло­мить ру­ки, На свя­те дає; Коли чує - аж у ста­ну Лошак йо­го є. Поклонився асе­со­рам Мужик-неборак; Асесори йо­му ка­жуть! «Пашол вон, ду­рак! На сло­во ему по­ве­рить! Экой ду­ра­лей! Приведи для по­ка­занья Восемь душ лю­дей!» Мужик хо­дить, про­сить, поїть, Восьмеро най­шов, Дав по­пові на мо­ле­бень Та й у стан пішов. Поклонився асе­со­рам Знову не­бо­рак. Асесори знов го­во­рять: «Пашол вон, ду­рак! Экой чорт сю­да при­но­сит Этаво хах­ла! Суется с сва­ей ка­бы­лай!.. Есть важ­ней де­ла! Придешь пос­ле!» Че­рез тиж­день Знов му­жик іде, Вибирає, поїть свідків І у стан ве­де. Діла зно­ву в асе­сорів, Гонять му­жи­ка. Став ха­зяїн, ста­ли лю­ди - Нема ло­ша­ка! Аж підняв­ся і го­во­рить Іден з-ме­жи них: «Не відіб’єш ти ко­ня[ки] Від тих ста­но­вих! А як ще нас разів кілька Сюда по­ве­деш, То будь пев­ний, що й ко­ро­ву З до­му ізве­деш… Подаруй їм ту ко­ня­ку І не го­ло­си… А ска­жи, мов, що вкле­пав­ся, Ще й пе­реп­ро­си!» І пос­лу­хав му­жик ра­ди, Іде до панів: «Вибачайте, я вкле­пав­ся!» Бух па­нам до ніг! «Как же ты, ду­рак, не зна­ешь, Что бы­ло твое, Да к чу­жо­му при­вя­зал­ся, Выдал за свое?..» «Вибачайте, бла­го­род­дя, За ви­ну мою! Маю жінку і із нею Років сім жию, А щоб її який злодій В стан за­па­ку­вав, Мусив би-м па­нам ска­за­ти, Що єй не впізнав!»

СТАНОВИЙ

Гнався пос­том засіда­тель На чи­юсь біду. Серед річки за­ла­мав­ся На тонкім льоду. Б’ються соцькі й роз­сильнії, Б’ються ри­ба­ки. Водять шну­ри край про­ло­му, Ості і га­ки. Але йде жи­док убо­гий, Пейсами пот­ряс. «Гирсти-гирсти, - став пи­та­ти, Що та­ке у вас?» «Засідатель уто­пив­ся, Господи прос­ти!.. Ходи, жид­ку, хоть по­мо­жеш Шнура за­вес­ти». «Гирсти! На­що то шу­ка­ти Людської біди? Лиш кар­бо­ва­нець нас­тав­те - Вийде сам з во­ди!»

ГУСАК

Раз у ба­би пе­рехідний Москаль но­чу­вав, Устав ра­но до по­хо­ду Та й гус­ку ук­рав. Доганяє йо­го ба­ба: «Служба! По­че­кай!» «А что, ба­буш­ка, мне ска­жешь?» «Та гус­ку од­дай». «Ах ты, бог мой! Это гус­ка?.. Экой я ду­рак!.. Вазьми, баб­ка, ей-ей ду­мал, Что зто гу­сак!»

ПОЧОМУ ДУРНІ

«Де бу­вав-про­бу­вав? Розкажи, Іва­не!» «Та вже де не бу­вав, Всюди бу­вав, па­не! Був не раз у Кри­му, Бував і в Пол­таві, Ходив раз у Моск­ву, Бував і в Вар­шаві». «А почім у Москві Дурні про­да­ються?» «Та нав­гад не ска­жу, Які по­па­дуться: Як му­жик - так му­жик, йо­го й не пи­та­ють, А па­ни - все па­ни, З ціни не спа­да­ють!»

ЧИ ГОЛОСНА ЦЕРКВА

Став у церкві батько з си­ном. Церкву вже кінча­ли: Засклепили, побіли­ли, Олтар при­би­ва­ли. «Слава бо­гу, - ка­же батько, - Спомоглися лю­ди. Лиш не зна­ти, як то во­на - Чи го­лос­на бу­де? Постій хіба, - ка­же, - си­ну, Перед об­ра­за­ми, А я піду та для про­би Свисну за вра­та­ми…» Пішов свис­нув разів кілька, Назад по­вер­тає. «А що, си­ну, го­лос­ная?» - Хлопчину пи­тає. «Голосная!.. - хло­пець ка­же, - Так і б’є лу­ною!..» «Ану ж, - ка­же, - піди свис­ни, А тут я пос­тою…» «Оце але! - ка­же хло­пець. - Найшли що ска­за­ти!.. А чи ж я то який ду­рень У церкві свис­та­ти!»

ДЕ СПІЙНЯЛИ?

«А чи знаєш ти, Ро­ма­не, Батько під су­дом: Іспійняли не­бо­ра­ка Над чу­жим доб­ром…» «Мого батька?.. Де спійня­ли?» Циганчук спи­тав. «Таки в нашії ж ко­морі - Бодню роз­би­вав». «Та в ко­морі й го­роб­цеві Крила од­ши­беш… Ні! Пус­ти-но батька в по­ле! Чи тогді піймеш?»