Страница 1 из 30
Руданський С. В.
ПРИКАЗКИ
ПРЕСЛІВ’Я
Вір не вір, а не кажи: «Брешеш».
I Народився я на світ, Як їдного рання Моя ненька забагла Шпаків на снідання. А я, хлопець-молодець, Пожалував мами, Серед лісу відпитав Дупло зі шпаками. В дупло руку - не іде, Голови не впхаю, Сюди-туди край дупла - Та й сам улізаю. Ходжу голий по дуплі… Шпаченят до ката! Я в пазуху й загорнув Тії шпаченята. Вилізати б, так не то!.. Я й домудрувався, Лиш сокиру притащив, З дупла прорубався. Гиц із дуба на коня! Кінь собі брикає, А сокира моя все Зад йому рубає. Нагадався за сім миль, Назад подивився, А у коня, як на сміх, Лиш перед лишився. Я і взявся йому зад З верби підправляти, І підправив, та й заліг На годинку спати. А кінь ходить по траві, І перед пасеться, А зад росте та й росте, Аж до неба пнеться. А для моїх шпаченят Того було й треба - Додряпались по вербі До самого неба. Пробудився - до шпаків - Та де вже до ката!.. Аж на небі половив Свої шпаченята!.. Ото знову до верби! А верба й пропала, Бо коняка напаслась Та й, знать, побрикала. Щастя тілько, що святі Не горшки ліпили, Але якось на той час Гречку молотили. Розказав я їм біду, Випросив полови Та з полови ізсукав Мотуз прездоровий. Вп’яв до неба та й униз! Мені й горя мало!.. Аж до низу на сім миль Мотуза не стало. Згори й кажуть, що скачи! Але я не хочу, Що вгорі собі урву, То внизу надточу. І спускаюсь собі вниз, Мало й остається, Ще б урвати кілька раз, А мотуз не рветься. І висів я кілька літ, Мамина дитина, І висохла, як дупло, Уся середина. А рій якось пролітав Та туда й забрався, Наніс меду, щільників, Розхазяювався. Наніс меду кілька пуд, Ну його з бідою!.. Мотуз рветься - я в багно Чуть не з головою. А тут якось по багні І качка ходила, На чуприну набрела, Гніздо собі звила. Яєць много нанесла. За дітей помовка, Аж нечистая несе Голодного вовка. Та фурнула з голови, А той завинувся, Поїв яйця та й на чуб Хвостом обернувся. А я за хвіст: «Гуттю-га!» А вовк налякався Та як скочить - я і - гоп! На світ показався! II І ото вже я підріс, Літ десяток було; Дід ходив ще без штанів, А батька й не було. То, бувало, коли хто В гості запрошає, То дід сяде на полу Та мене й питає: «А хто ж, сину, піде з нас?» То я його гладжу: «Та хто б, - кажу, - не пішов, Все то їдно, - кажу. - Або я піду туди, А ви сидіть, діду; Або ви собі сидіть, А я туди піду». А зимою холодно, Нічим затопити, То й питається дідунь: «Що, сину, робити?» А що ж, - кажу, - тра комусь Їхати в дубину!» То, бувало, й каже дід: «Хто ж поїде, сину?» То я й кажу: «Хоч сидіть, А я не поїду! Хоч посиджу я за вас, А ви їдьте, діду!» То, бувало, й їде дід… А раз таки, в біса, Потягнувся вже і я За дідом до ліса. Тілько входимо у ліс, Аж купа ломаччя! Я сокирою гу-гуп! - Заєць з-під ломаччя. А ми собі не страшкі!.. «Гуттю-га!» - на зайця! Та живенько до ломач - Аж там сиві яйця. «Заберімо!» - «Заберім!» Зважили дрючками, То насилу що згорнув У шапку руками. Ото я їх і приніс, А в нас на ту пору Розквокталася свиня, Квокче коло двору. «Пійміть, діду!» Дід пійняв, Посадив на яйця… То ми мали шість волів, Як орлів, від зайця. Зараз таки й запрягли, Припічок зорали, То такого ж, кажу, ми Того хліба мали!.. Що як то вже нам женців Прийшлося збирати, То безрукая якась Сама прийшла жати. І нажала ж вона нам Та кіп наскладала, І стебла вже не було, А та іще жала. «А що, сину? - каже дід. - Треба спогадати, А де-то ми ті стирти Будем закладати?» То, бувало, я сиджу Та й дідові раджу: «Адже у нас комин е, На комині! - кажу. - На комині як складем, То й не тра сушити, А на печі, як бог дасть, Будем молотити!» То, бувало,святий хліб Аж комин колише!.. Їдна тілько нам біда, Що вклюнулись миші. А кіт якось на полу Із дідунем грався, Від дідуня гиць на піч, В закутку закрався… Та як хвостом замахнув - Жиди б його з’їли! - То в помийницю стирти Так і полетіли!