Приказки

III А ото вже дід підріс Та й і оду­бив­ся; Після нього че­рез рік І батько ро­див­ся. Та ото вже тра бу­ло Батька мені вчи­ти; Але за­то, як нав­чив, - То-то бу­ло жи­ти! Все бу­ло у нас їдно: Здатність і за­можність, І ха­зяй­ст­во, й ре­мест­во, І смак, і на­божність. Мати лю­бить все пар­не, А ми з батьком кис­ле, Мати па­рить по се­лу, А ми собі кис­нем. Мати хо­дить цілий день, Тілько ог­ля­дає, А ми з батьком уночі Вудку за­ки­даєм. То, бу­ва­ло, та­ки так В доб­рую го­ди­ну, Як не клю­неться ко­жух, То тяг­нем сви­ти­ну. Купувати ко­ли що - То ру­ка дри­жа­ла, Зато ку­пим, то по нас Аж зем­ля дви­жа­ла. А на­божні що бу­ли, То сох­ра­ни, бо­же! Як до церк­ви се­ред дня І не пус­тять, мо­же, То, бу­ва­ло, уночі Церкву підко­паєм, Помолитись хоч на час Таки повлізаєм. То так собі роз­жи­лись, Що й світли­цю ма­ли, Світилося, ку­ди глянь, Лиш стов­пи сто­яли! А одежі що бу­ло! Боже, твоя во­ле! Вісім бу­ло свит бе­ри, А все тіло го­ле. Та й ха­зяй­ст­во та­ки ми Поряднеє ма­ли, Бо сусіди навк­ру­ги В два плу­ги ора­ли. Та й во­ли які бу­ли! Рога не діста­ти, Бо то чорт йо­го і мав Кому дос­та­ва­ти. А як по­ле ізо­рем, То вже чиє кра­ще? То.не на­ше, а чу­же, То чу­же, не на­ше. А раз ма­ти та­ки нам Збитка ізро­би­ла: Взяла батько­вий ко­жух Та й греч­ку нак­ри­ла. А ху­до­би бу­ло шмат, Гречка лиш біліла, Та з ко­жу­ха як пішла - Чисто греч­ку з’їла. А бу­ло й та­ке у нас, Що ми й лав­ки ма­ли, Та все-та­ки че­рез ню І то поз­бу­ва­ли. Як умер­ла - де бу­ло Домовини взя­ти? Мусили вже для біди І лав­ки відда­ти. Та ще потім по біді І обід справ­ля­ли, Взяли собі по­над став Людей поск­ли­ка­ли. Та й про­си­мо їх уд­вох: «Пийте юш­ку, лю­ди! Як вип’єте теє все - То там риб­ка бу­де!» А те­пер ми розійшлись - Батько шинк три­ма­ти, А я не так до шин­ка, Як люб­лю ора­ти. Батько п’яний все дер­жить За ши­нок ру­кою, А я орю, як уп’юсь, Носом за корч­мою.

ГУМЕННИЙ

Їздив дідич за гра­ни­цю, Назад по­вер­тає - От гу­мен­ний на гра­ниці Пана і вітає. Поклонився, привітав­ся. «А що там, Іва­не?» А гу­мен­ний йо­му ка­же: «Та все га­разд, па­не. Одно тілько…» - «А що тілько?» Дідич обізвав­ся. «Та то, па­не, що ваш но­жик Складаний зла­мав­ся». «Ну! Зла­мав­ся, так зла­мав­ся, Що там спо­ми­на­ти. Певне, хлопці ма­ли гра­тись Та й ма­ли зла­ма­ти?» «Таки прав­да, яс­ний па­не! Хлопці ізла­ма­ли, Лиш не гра­лись, а си­во­го Коня білу­ва­ли». «А з чо­го ж то си­вий зги­нув?» «Пані хо­ру­ва­ли, За лікарст­вом як пог­на­ли, То і підірва­ли». «То і пані хо­ру­ва­ла? Ах, бо­же мій, бо­же! Що ж? Здо­ро­ва моя пані? Говори, не­бо­же». «Помоліться, па­не, бо­гу! День лиш хо­ру­ва­ли, А на дру­гий од по­жа­ру Богу й ду­шу да­ли!» «Од по­жа­ру?.. Що та­кеє?..» «Просте, па­не, діло: Як зай­няв­ся тік у па­на, То все по­горіло!» «Пані вмер­ла, все згоріло… Будь здо­ров, Іва­не!..» «А ще ж пан­на ва­ша вдо­ма, Поверніться, па­не!» «Що ж там, го­лу­бе Іва­не? Як там бідна доч­ка?» «А нічо­го, упо­ви­ла Хлопця, як ли­ноч­ка!» Спом’янув тут бідний дідич Чорта і чор­ти­цю, Плюнув з ли­ха, сів на брич­ку: «Рушай за гра­ни­цю!»

ДОБРЕ ТОРГУВАЛОСЬ

Чи в Києві, чи в Пол­таві, Чи в самій сто­лиці З маз­ни­цею му­жик хо­дить Помежи крам­ниці… У крам­ни­цях, ку­ди гля­неш, Сріблом-злотом сяє, Мужикові то й бай­ду­же: Він дьогтю пи­тає. У де­сятії крам­ниці Два купці сиділо… І в де­ся­ту му­жик двері Відхиляє сміло. Відхилив: «Доб­ри­день, лю­ди!» - І й за­чав пи­та­ти, Чи не­ма у них при­най­мні Дьогтю де про­да­ти. А купці пе­рег­ля­ну­лись, Стихача сміються; «Здесь не де­готь, - йо­му ка­жуть, - Дурні про­да­ються!..» «Добре ж у вас тор­гу­ва­лось, Що все розійшло­ся І на про­даж тілько два вас В скле­пу зос­та­ло­ся!..»