Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 15 из 25

XII І приїхали додому. Став Давид питати: «Що там, люде, в білім світі Про мій плуг чувати?» Слуги низько поклонились, Стали говорити: «Даруй боже тобі, царю, Многі літа жити! Ісходили ми всю землю, Скрізь людей питали,- Скрізь від тисячі червоних Менше не давали. Лиш пастух їдей поганий З пантелику збився: Не цінив він твого плуга, Тілько з него кпився. Оцінив лиш на дві копи І сказав до того, Що, як в маю дощ не буде, Він не варт нічого!» «Ой самі ви,- Давид каже,- 3 пантелику збились, Да і тії разом з вами, Що в ціну гонились. З вас усіх пастух убогий Єсть найрозумніший. І пастух той - видно діло - Син мій наймудріший. Беріть, люде, коні в стайні, Каждий вороного, Поїжджайте, доганяйте Соломона мого!..» І зачали люди всюди Їздити, питати. Лиш да ремне - в чистім полі Вітру не піймати! XIІІ І Давид-цар зажурився, Став думу гадати, Як би свого Соломона В світі відпитати. «Га! - подумав,- видам баль я, І зійдуться люде. Межи ними непремінно Соломон мін буде!» А в Давида - треба знати - Все робилось живо: Загадав лиш,- і вродився В него баль на диво. Трублять труби, ідуть люди, Сіли за столами. І дубові столи гнуться, Гнуться під мисками. І миски всі срібні були, Тарілки із злота. Гостям тілько із ложкамі Кепськая робота: На два локті кажда ложка, Як тут скажеш брати? За кінець возьмеш рукою - Губі не дістати. Ближче возьмеш - друге горе, Бо, як набираєш, Держаком сусіду свому Очі вибираєш. І задумалися гості, Страва застигає; Душа рада б попоїсти, Та пуття не знає. XІV І Давид думу гадає: «Гостей в мене много, Но нема ще межи ними Соломона мого. Де ж ти, сину Соломоне? Де ж ти так довгенько?»,- І поглянув кругом себе, І здихнув тяженько. І прийшла сама цариця З панею їдною, Царя взяли попід руки, Повели з собою. Тут в минуті, ніби з неба, Соломон напався: «Чом не істе, добрі люде?» - Живо запитався. «Чи ж не видиш, яка ложка?- Стали бормотати, - Возьмеш страви,- очі видать, Губі не дістати!» А він живо людям каже: «Ціхо! угамуйтесь! Ложки - в руки! і, як діти, Через стіл годуйтесь!» «О, спасибі тобі, хлопче!» - Люде закричали, Ложки в руки і на чудо Балювати стали. Давид входить, догадався, Сина скрізь шукає. А син, бог лиш тілько знає, Де вже опирає! XV Вже двадцята Соломону Осінь наступає. Соломон сидить над морем, Думоньку гадає: «Віють вітри, віють буйні. Страшно хвилі б'ються; Тяжко, тяжко мому серцю. Що аж сльози ллються. Наймудріший я на світі,- Що ж мені із того? Як приблудний ходжу, блуджу Коло дому свого! Ходжу, блуджу коло дому І рідні не бачу. Тілько неньку проклинаю, Тілько долю плачу. Нене ж моя, рідна нене! Що ж ти починила? Нащо мене Соломоном На світ породила? Нащо мене Соломоном На світ породила - Нащо мене сиротою По світі пустила? І пустила, і від батька Сина відганяєш, Нене ж моя, злая нене, Чом не умираєш?» XVI Почорніло синє море, Сонечко згасає, І на небі чорна хмара Каменем звисає. Як склепіння гробовеє, Небо сумне стало, І, як гроби, з себе, море Хвилі підіймало. І по світі білім тихо, Тілько ворон кряче, Тілько вітер повіває І жалібно плаче. Вдруг півнеба загорілось, Запалахкотіло ... І, як оком промигнути, Страшно загриміло. Загриміло, загуділо, Земля затряслася, І по небі громовая Стрілка пронеслася. Бах на землю! Стало тихо. Небо замовчало. Лиш дрібненькими сльозами Землю устеляло. Плаче небо й перестало, Небу легше стало; Чорні хмари розійшлися; Сонце засіяло. Любо, мило в білім світі, Пташечки співають. В полі люде хліб збирають В морі риби грають. Любо, мило в білім світі, На душі миленько. Лиш їдному Соломону Сумно та тяженько.