Дракула

Так сидячи, я почув звук, що лунав із внутрішнього двору, — це був несамовитий жіночий крик. Я поквапився до вікна і визирнув із-за ґрат.

Там і справді стояла жінка з розпатланим волоссям. Вона тримала руки на серці, ніби стримуючи його, щоб не вискочило з грудей після бігу, і спиралась на ворота в закутку двору. Побачивши моє обличчя у вікні, вона гойднулася вперед і зойкнула голосом, сповненим загрози:

— Ти, чудовисько! Віддай мою дитину!

Впавши навколішки і здійнявши догори руки, вона кричала тими-таки словами, від яких краялося моє серце. Потім вона заходилася рвати на собі волосся і бити себе в груди. І врешті вона кинулася вперед, і хоч я вже цього не міг бачити, але чув, як вона гатить руками в двері.

Тут звідкись зверху, напевно, з башти, долинув голос графа, жорсткий, металевий і тихий. І ніби відгукуючись, десь удалині завили вовки. Спливло небагато часу, й ось ціла зграя вовків вдерлася у двір через широкі ворота, ніби вода, що прорвала гатку.

Лемент жінки стих, але здійнялося вовче виття, хоча й тривало воно недовго. Потому сірі хижаки, облизуючись, чкурнули назад один по одному.

Я мимоволі жалів бідолаху, бо знав, що сталося з її дитиною, але їй справді було краще померти.

А що робити мені? Що можу вдіяти я? Як мені втекти від цих жахливих нічних потвор, мороку і страху?

25 червня

Жоден, хто не відчув цього на собі, не зрозуміє, як весело прокинутися вранці, залишивши ночі нічні жахи. Коли сонце підбилося високо цього ранку і доп’ялося верхівки величезних воріт навпроти мого вікна, то золота пляма над воротами здалася мені голубом, який прилетів із Ковчега й осяяв усе навколо. Мої страхи випарувалися, як вода, що обертається на пару на сонці.

Я маю діяти негайно, поки мужність остаточно не полишила мене. Минулої ночі один із моїх листів потрапив на пошту. Це був перший із трьох фатальних листів, який збезчестить мене в останні дні мого існування на цій землі. Але ліпше про це не думати. Слід діяти!

Отже, всі неприємності, небезпека чи страх, усе це відбувається зі мною вночі. Я ще жодного разу не бачив графа за денного світла. Чи може бути так, що він спить, поки всі інші люди не сплять? Якщо так, то він не спить, коли інші сплять. Якби ж то потрапити до його кімнати! Але марно. Двері завжди замкнені, немає жодних шансів для мене.

Ні, шанс таки є, аби тільки мені стачило сміливості зробити це. Якщо його тіло може потрапити туди, то чому ж інше не зможе? Я на власні очі бачив, як він виліз із вікна і повз по стіні. Чому б і мені не наслідувати його приклад і не потрапити до його кімнати через вікно? Це небезпечний учинок, але моє становище ще небезпечніше. Я маю ризикнути. Гіршою може бути лише смерть. Людська смерть — це не смерть теляти, і можливо, скоро для мене розчиняться двері у страшне потойбічне життя. Допоможи мені, Боже, у моїй справі! Прощавай, Міно! Прощавай, мій відданий друже і другий батько. Прощавайте всі, передаю всім свій останній привіт, і перш за все Міні!

Того ж дня, згодом

Я зробив спробу, і з Божою поміччю повернувся неушкоджений до своєї кімнати. Я маю все записати детально, по порядку. Я, не зволікаючи, поки не розгубив своєї мужності, взявся до здійснення свого плану. Я підійшов до південного вікна й одразу ступив на карниз. Каміння в стіні було велике і нерівно вирізане, і з часом з’єднувальний розчин між ним вимився. Я роззувся і почав утілювати в життя свій відчайдушний намір. Одного разу я глянув униз, чомусь певний того, що, зиркнувши туди, не злякаюся. Потому я більше не дозволяв собі дивитися у прірву.

Я чудово знав напрямок і відстань до графських вікон, і зробив усе, на що був здатний, аби дістатися їх, використовуючи при цьому всі сприятливі можливості. В голові мені не паморочилося, бо, як мені здається, я був занадто збуджений. Здалося, через неймовірно короткий проміжок часу я вже стояв на підвіконні й піднімав віконну раму. Хвилюючись, я нахилився і спустив ноги з вікна в кімнату. Роззирнувшись навколо, я з радістю і полегшенням побачив, що графа в кімнаті немає. Кімната була порожньою! Умеблюванням кімната не вирізнялася, хіба що скрізь стояли якісь химерні речі, якими, видавалося, ніхто не користувався.

В інтер’єрі був додержаний той-таки стиль, що й у південних кімнатах, і тут також усе вкривав товстий шар пилу. Я пошукав ключ, але в замкý його не було, і я не міг його ніде знайти. Єдине, що я побачив, це велику купу золотих монет в одному з кутків кімнати. Тут були золоті монети з різних країн — і румунські, і британські, і австрійські, і угорські, і грецькі, і турецькі, які були також укриті пилом. Певно, вони тут пролежали довгенько. Як я помітив, їх було вибито щонайраніше триста років тому. Тут були також ланцюжки, церковне збіжжя, ювелірні прикраси, але все це було старе і поплямоване.

В одному з кутків кімнати були масивні двері. Я штовхнув їх, бо не знайшов ключа від цієї кімнати або від вхідних дверей зáмку (він, власне, й був головною метою моїх пошуків), отож мусив продовжити свої пошуки, в іншому разі моя спроба виявилася б марною. Двері були відчинені й вели крученими сходами стрімко вниз крізь коридор із кам’яними стінами. Я обережно спустився, бо на сходах панувала темрява і тьмяне світло сіялося у маленькі отвори між масивним камінням стіни. Спустившись униз, я опинився у темному проході, схожому на тунель, де страшенно тхнуло старою щойно розритою землею. Що далі я просувався тим проходом, то міцніший запах бив у ніс. Нарешті я опинився перед масивними дверима: вони виявилися незамкненими, тож, потягнувши їх на себе, я ввійшов до старої зруйнованої каплиці, яка, вочевидь, правила за склеп. Дах був зруйнований, у двох місцях я побачив драбини, які вели у глибокі вириті ями. Було видно, що землю розкопували нещодавно. Викопаною землею наповнили дерев’яні ящики, очевидячки ті, що привезли словаки.

Тут не було ані душі, і я ретельно вивчив кожен дюйм землі, аби не проґавити чогось важливого. Я навіть спустився у ями, куди ледь проникало світло, попри те, що умирав зі страху. В двох ямах я не знайшов нічого, крім старих кісток і купи пилу. А в третій на мене чекало відкриття.

Там, в одній із великих скринь, яких налічувалося п’ятдесят, на купі свіжовикопаної землі лежав сам граф! Він був чи то мертвий, чи то спав. Я не міг визначити, бо очі в нього були розплющені й наче скам’янілі, але не нагадували скляні, які бувають у мерців, та й щоки, хоч і бліді, цілком наводили на думку про живу людину. Губи були червоними, як зазвичай. Але я не бачив жодних ознак руху: здається, живець завмер, дихання припинилось, а серце зупинилося.

Я нахилився над ним, аби розгледіти бодай якісь ознаки життя, але марно. Судячи із запаху землі, він лежав тут недовго, лише кілька годин. Біля скрині лежала кришка з пробитими у ній дірками. Я подумав, що ключі, напевно, в нього. Але щойно я почав шукати їх, як зустрівся з його мертвими очима і побачив у тих мертвих очах таку ненависть, що мимоволі дав драла з цього місця, щоб опинитися в графській кімнаті, а тоді через вікно поповз по стіні до своєї кімнати. Повернувшись до своєї кімнати, я впав на ліжко, аби перевести дух і зібратися з думками.

29 червня

Сьогоднішнім днем датовано останній лист, а це значить, що граф ужив заходів, аби довести, що цей лист справді від мене, бо я знову бачив, як він полишає замок через те ж таки вікно і знову у моєму одязі. Коли він спускався по стіні, наче ящірка, я пожалкував, що в мене немає рушниці або якоїсь іншої смертоносної зброї, щоб знищити його. Але боюся, що жодна зброя йому не страшна. Я не наважився очікувати тут, аби побачити його повернення, бо боявся знову зустрітися з тими фатальними сестрицями. Я повернувся до бібліотеки і читав, аж зрештою заснув.

Я пробудився, відчувши на собі погляд графа, який дивився на мене так люто, наскільки це взагалі можливо. Він сказав: