Дракула

— Завтра, мій друже, ми маємо попрощатися. Ви повертаєтеся до вашої чудової Англії, а я до певної роботи, яка може закінчитися так, що ми, напевно, вже ніколи не зустрінемося. Вашого листа вже відправлено. Завтра мене тут не буде, але до вашої подорожі все буде готово. Зранку прийдуть цигани, які тут працюють, і кілька словаків. Коли вони підуть, по вас приїде мій екіпаж і відвезе вас до перевалу Борго, де ви пересядете в диліжанс, який прямуватиме з Буковини до Бистриці. Але я сподіваюся, що ще побачу вас у замку Дракули.

Я сумнівався у правдивості його слів і вирішив перевірити його щирість. Щирість! Це справжня профанація — використовувати це слово щодо такого чудовиська, і я поставив йому пряме питання:

— А чому я не можу поїхати сьогодні ввечері?

— Тому що, дорогий сер, мій візник і коні виконують зараз інше завдання.

— Але я б залюбки прогулявся. Я хочу вирушити негайно.

Він посміхнувся такою ніжною і м’якою диявольською посмішкою, що я одразу ж збагнув: за нею криється якийсь підступ. Він запитав:

— А як же ваш багаж?

— Я не переймаюся цим, адже можу прислати по нього когось трохи згодом.

Граф підвівся і сказав із милою люб’язністю, що я навіть сам собі не повірив, настільки це здавалося щирим:

— У вас, англійців, є вислів, близький моєму серцю, бо ним керуються і наші бояри: «В гостях добре, а вдома ліпше». Ходімо зі мною, мій дорогий юний друже. Жодної години ви не перебуватимете у моєму домі проти власної волі, хоч як я не сумував би за вами і не переживав, що вам так раптово захотілося цього. Ходімо!

Із величавою вишуканістю він, тримаючи ліхтар, повів мене сходами вниз і через залу. Раптом граф зупинився, піднісши руку:

— Прислухайтеся!

Десь поряд пролунало виття безлічі вовків. Скидалося на те, що цьому звукові передувала команда, коли хтось піднімає руку, як, бува, великий оркестр заграє музику, тільки-но диригент махне своєю диригентською паличкою. Після секундної паузи він пішов далі до дверей, й надалі тримаючись люб’язно. Він відсунув засуви, зняв важкі ланцюги і почав відчиняти переді мною двері.

Я був дуже здивований, виявивши, що двері не замкнені на ключ. Я уважно оглянув їх, але не побачив навіть нічого схожого на ключ.

Що ширше розчинялися двері, то більшої сили і люті набирало виття вовків. Їхні червоні пащі з вискаленими зубами, напружені лапи з випущеними кігтями, ладні стрибнути, — ось що я побачив через відчинені двері. І я збагнув, що виступати зараз проти графа було марно. Маючи таких союзників у своїй владі, граф був усесильний, а я не міг вдіяти нічого.

Але двері й далі повільно розчинялись, і граф стояв у проймі сам. Раптом у мене в голові промайнула думка, що ось і настає мій смертний час, який я власноруч наблизив, адже графові неважко кинути мене на поталу вовкам. Така диявольська жорстокість була саме у дусі графа, тому, хапаючись за останню надію, я вигукнув:

— Замкніть двері! Я почекаю до ранку, — і затулив обличчя руками, аби приховати сльози гіркого розчарування.

Одним порухом своєї напрочуд дужої руки граф затріснув двері так, що величезні засуви, клацнувши, впали на свої місця, і цей звук розійшовся по всій залі.

Ми мовчки повернулися до бібліотеки, а за хвилину-дві я пішов до своєї кімнати. Я поглянув на графа востаннє, і він послав мені рукою поцілунок, його очі світилися червоним вогнем тріумфу, а на вустах грала посмішка, гідна самого Юди.

Вже лежачи на ліжку в своїй кімнаті, я почув шепіт за дверима. Я підкрався до дверей і дослухався. Якщо тільки мій слух мене не підводить, то я почув голос графа.

— Назад! Назад до себе! Ваш час іще не настав. Очікуйте! Майте терпіння! Сьогоднішня ніч — моя, завтрашня — ваша!

Пролунав низький мелодійний тихий сміх, і я у гніві розчинив двері й побачив трьох жахливих жінок, які облизувалися. Угледівши мене, вони залились демонічним сміхом і втекли.

Я повернувся до своєї кімнати і впав на коліна. Невже мій кінець уже так близько? Завтра! Завтра! Боже Всевишній, допоможи мені заради тих, кому я дорогий!

30 червня

Напевно, ці слова будуть останніми у моєму щоденнику. Я проспав аж до світанку, а прокинувшись, знову впав навколішки, бо вирішив, що якщо по мене прийде смерть, то я маю бути готовий до зустрічі з нею.

Відчувши ледь помітну зміну в повітрі, я зрозумів, що вже настав ранок. А потім і півень підтвердив це своїм криком. Я відчув, що я ще живий. З радісним серцем я побіг вниз по сходах, через залу до вхідних дверей. Я бачив, що двері не замкнені, тому спроба втечі обіцяла успіх. Ледь стримуючи тремтіння в руках, я зняв ланцюги і відсунув величезні засуви.

Але двері не зрушили з місця. Я був у розпачі. Я тягнув і тягнув двері, смикав їх, аж розхитав дверний косяк, і тут побачив язичок замка. Граф замкнув двері на замок потому, як я залишив його.

І тут мене охопило дике бажання кров із носа отримати ключ, тому я знову вирішив спуститися по стіні у кімнату графа. Не виключено, що він може мене вбити, але краще померти зараз, ніж дістатися тим диявольським створінням. Не гаючи ані хвилини, я метнувся до східного вікна і заходився дертися вниз по стіні, як перше, у кімнату графа. Як я і сподівався, вона була порожня. Але ключа я не міг ніде знайти, проте залишилася купа золота. Я вийшов через кутові двері, спустився крученими сходами, пройшов через темний прохід до старої каплиці. Цього разу я вже добре знав, де знайду чудовисько.

Величезна скриня була на тому-таки місці біля стіни, але нещільно накрита кришкою із цвяхами, які залишалося лише забити.

Я усвідомлював, що маю обшукати тіло, щоб знайти ключ. Я підняв кришку так, що вона стала ребром на скриню, спираючись на стіну. А потім я побачив таке, від чого всією душею затремтів від жаху. Там лежав граф, але на вигляд був удвічі молодшим. Його біле волосся і вуса потемнішали і прибрали темно-русявого відтінку. Щоки стали повнішими, біла шкіра набула рум’янцю, рот став іще червонішим, а на губах блищали краплі свіжої крові, які стікалися у кутики рота, а звідти текли по підборіддю і шиї. Здавалося, що глибоко посаджені палаючі очі були приставлені до цього розбухлого тіла, бо набрякли навіть повіки і випнулися мішки під очима. В мене склалося враження, що це жахливе створіння просто нажерлося крові. Він лежав, схожий на огидну п’явку, бо стомився, набиваючи шлунок.

Дрож пройняв мене, коли я нахилився, щоб доторкнутися до нього, все моє єство опиралося цьому, але я мав обшукати його. В іншому разі я пропав. Можливо, завтра вночі над моїм тілом бенкетуватиме та жахлива трійця. Я обшукав його повністю, але нічого схожого на ключ не знайшов. Скінчивши пошуки, я глянув на графа. На його гладкому обличчі грала глумлива посмішка, яка зводила мене з глузду. Цієї миті я зрозумів, що тут робив насправді, — я допомагав йому переїхати до Лондона, де він, проживши, напевно, не одне століття і згубивши мільйони людей, зможе задовольняти свій нестримний потяг до крові та створити нове коло напівдемонів, яке постійно розширюватиметься, бо живитиметься беззахисними смертними.

Ця думка сп’янила мене, і я страшенно захотів позбавити світ цього чудовиська. Не маючи під руками смертоносної зброї, я схопив лопату, якою робітники наповнювали скрині, і, широко розмахнувшись нею, хотів був устромити гострим кінцем у ненависне обличчя. Тільки-но я розмахнувся, як його голова обернулася й очі, які палали ненавистю, прошили мене поглядом василіска. Цей погляд паралізував мене, лопата перевернулася в моїх руках, блиснувши над його обличчям, і залишила всього-на-всього глибоку рану на його чолі. Лопата вислизнула мені з рук і впала біля скрині. Я потягнув її назад і боком рискаля зачепив краєчок кришки, і вона впала на своє місце, сховавши від мене цю жахливу істоту. Останнє, що я встиг побачити, це було розпухле закривавлене обличчя, яке люто шкірилося, як і належиться сатанинській істоті.

Я думав і думав, що ж мені робити далі, але мій мозок був наче у вогні, й відчай накрив мене з головою. В очікуванні я почув, як ген-ген цигани весело співають пісень, і то чимраз ближче, котяться важкі колеса і хльоскають прути. Це прийшли цигани і словаки, про яких казав граф. Глянувши востаннє на приміщення і на скриню з мерзенним тілом, я вибіг звідти і дістався кімнати графа, вирішивши прорватися в той момент, коли двері відчиняться. Напруживши слух, я дослухався і почув знизу скрегіт ключа, що повертався у величезному замку, а потім — як відчиняються важкі двері. Напевно, сюди можна потрапити і через якісь інші двері, або в когось іще є ключі.