Дракула

Я напишу додому кілька листів і спробую передати їм, щоб відправили. Я вже був привітався до них через вікно. Коли я звернувся до них, вони скинули свої капелюхи і низько вдарили чолом. Вони подавали багато знаків, які я, однак, міг зрозуміти не більше, ніж їхню мову.

Я написав листи. Міні я написав стенограмою, а містера Гоукінса просто попросив зв’язатися з нею. Їй я пояснив ситуацію, в якій опинився, але не наводячи жахливих подробиць, щодо яких мав лише підозру. Якби я відкрив їй своє серце, це шокувало б її і налякало до смерті. Коли ж листи не дійдуть до адресата, граф, однак, не знатиме моєї таємниці або міру моєї обізнаності…

Я передав свої листи. Викинув їх через хвіртку разом із золотою монетою і знаками показав, що хочу їх відправити. Чоловік, який зловив їх, притиснув листи до серця і вклонився, а потім сховав їх під картузом. Отже, я зробив все, що зміг. Потому я непомітно подався до бібліотеки, щоб почитати. Що граф не прийшов, то я заходився тут-таки писати…

Увійшов граф. Він присів біля мене і, розгортаючи мої листи, заговорив своїм найлюб’язнішим тоном:

— Ось що дали мені цигани, хоч я і не знаю, як ці листи до них потрапили. Але ж я, звісно, дуже обережний. Погляньмо! — сказав він придивляючись. — Один із них від вас до мого друга Пітера Гоукінса, а другий, — тут він, відкривши конверт, побачив дивні значки, і його обличчя спохмурніло, а в очах запалала злість. — А другий лист — це якась підлість, зловживання дружбою і гостинністю. Він не підписаний. Гаразд! Отже, це не матиме значення для нас.

Він спокійно підніс листа і конверт до полум’я лампи і тримав над ним, доки вони цілком не згоріли.

За хвилю граф правив далі:

— Листа Гоукінсу, звісно, ж я відправлю. Ваші листи священні для мене. Пардон, мій друже, що я через незнання зламав печатку. Чи не могли би ви запечатати його знову?

Він передав листа мені, а потім із витонченим поклоном передав і чистий конверт.

Мені залишалося лише знову запечатати його і мовчки передати графові. Коли той вийшов із кімнати, я почув лише, як ключ м’яко повернувся в замку. За хвилину я підійшов до дверей і смикнув їх — вони виявилися замкненими.

Годину чи дві потому граф тихо увійшов до кімнати, розбудивши мене: я-бо встигнув задрімати на дивані. Він поводився дуже вишукано і люб’язно. Побачивши, що я спав, він сказав:

— Друже мій, ви стомилися. Йдіть у ліжко. Там ви, понад усякий сумнів, як слід відпочинете. Я, своєю чергою, буду позбавлений задоволення спілкуватися з вами сьогодні вночі, бо маю багато роботи, але ви йдіть спати, дуже вас прошу.

Я дійшов до своєї кімнати, влігся в ліжко і дивним чином проспав без жодних снів. Мабуть, відчай має здатність заспокоювати.

31 травня

Прокинувшись цього ранку, я подумав, що оскільки в мене в сумці є папір і конверти, то я можу їх тримати в кишені, щоб мати можливість писати за першої ж нагоди, але на мене знову очікувала несподіванка, і знову потрясіння!

Не було жодного шматочка паперу, а також моїх нотаток, пам’яток, розкладів руху залізничних потягів, заміток, зроблених під час подорожі, листа акредитації. Зникло все, що могло би мені знадобитися поза межами замка. Я сів, виважуючи якийсь час ситуацію, потім мені на думку спала одна ідея, і я перевірив складничка і гардероб, де зберігав свій одяг.

Мій дорожній стрій зник. Не було також пальта і пледа. Все зникло без сліду. Схоже, хтось знову зазіхає на мене…

17 червня

Сьогодні зранку, сидячи край ліжка і намагаючись зібрати думки докупи, я почув, як цьвохкають прути і цокають кінські копита на бруківці внутрішнього двору. З надією я поспішив до вікна і побачив, як у двір в’їздять два великі вози, запряжені вісьмома міцними кіньми кожен. Біля кожної пари коней стояв словак у крислатому капелюсі, з широким чересом, оздобленим цвяшками, у брудному кожусі, у високих черевиках; в руках словаки тримали довгі шести. Я кинувся до дверей, збираючись спуститися вниз і вийти надвір через головну залу, бо я гадав, що двері мають бути відчинені. Але тут на мене знову чекало потрясіння — мої двері було замкнено ззовні.

Тоді я кинувся до вікна і почав гукати до них. Вони підняли голови, отупіло подивилися на мене і заходилися вказувати на моє вікно один одному. Тут підійшов старший над циганами, так званий «барон», побачивши, що вони показують на мої вікна, він сказав щось, і всі розсміялися.

Надалі вони не звертали на мене уваги. Ані відчайдушні крики, ані гарячі благання не змусили їх бодай глянути у мій бік. Вони остаточно відвернулися від мене. На вози повикладали великі квадратні скрині з товстими мотузковими ручками. Вочевидь, судячи з того, що словаки піднімали їх із легкістю і недбало несли, ці скрині були порожніми.

Розвантаживши вози і поскладавши скрині на купу в одному з закутків двору, словаки отримали від циган якісь гроші, плюнули на них на щастя і тихенько побрели кожен до своєї пари коней. Одразу ж потому почулося хльоскання батога, яке стихло, щойно вони віддалилися.

24 червня

Вчора вночі граф залишив мене рано і зачинився у своїх кімнатах. Зібравшись із духом, я кинувся гвинтовими сходами вгору, щоб зайняти свій спостережний пост біля вікна, що виходило на південь. Я сподівався, що побачу графа, бо відчував, що щось відбувається. Десь у замку оселилися цигани, які тут виконували якусь роботу. Я впевнений у цьому, бо зараз, як і раніше, чую далекий приглушений стук чи то мотики, чи то рискаля, проте хай там що, впевнений, що вони ховають кінці у воду, скоївши якийсь жорстокий злочин.

Я простояв біля вікна заледве півгодини, коли побачив, як хтось вилазить через вікно з графової кімнати. Я відсунувся назад і уважно спостерігав. Я побачив чоловіка на повний зріст. Але найбільше мене вразило те, що він був у моєму дорожньому строї, в якому я сюди приїхав, а через плече у нього висів той жахливий мішок, який забрали ті жінки. Не могло бути жодних сумнівів, що це він украв мої речі, бо одяг на ньому — мій! Либонь, саме в цьому й полягає диявольський задум, щоб місцеві мешканці гадали, ніби бачать мене, отже, він водночас матиме свідків у тому, що я відвідував містечка і села, відправляючи свої листи, і ті злочини, що він чинитиме проти місцевих мешканців, приписуватимуть мені.

Ця думка розлютила мене. Поки я тут замкнений, я справжній в’язень, але не захищений законом, за яким навіть злочинці мають правá.

Я хотів побачити, як повернеться граф, тож довгенько сидів біля вікна. Потім я раз по раз помічав якісь незвичайні крихітні цяточки, що гойдалися у місячному сяйві. Вони були мов крихітні пилинки, які, кружляючи, дивом збиралися до купи. Дивлячись на них, я раптом відчув утіху, і поступово у моїй душі запанував спокій. Я всівся зручніше на амбразуру, щоб цілком насолоджуватися цим видовищем у повітрі.

Раптом щось змусило мене здригнутися. Це було протяжне і жалібне виття собак, яке лунало ген-ген унизу в долині, що її я не міг розгледіти. Потім цей звук став гучнішим, здавалося, він дзвенить у мене у вухах. Тим часом рухливі пилинки прибирали нових форм, змінюючись під звуки і наче танцюючи у місячному сяйві. Я відчув, що маю боротися, щоб опиратися поклику своїх інстинктів. О, я боровся усією душею, аби придушити бажання відповісти на цей поклик. Але я почав піддаватися дії гіпнозу!

Пилинки кружляли у танці дедалі швидше. А місячне сяйво наче прискорювало їхній рух, коли вони пролітали повз мене, а потім зникали у темряві. Їх збиралося дедалі більше, аж поки з них не почали утворюватися примарні фігури. Тоді я підскочив і, схаменувшись, із криком кинувся навтьоки із цього місця, бо примарні тіні поступово матеріалізувалися, і я впізнав тих трьох жахливих жінок, яким мене пообіцяв граф.

Я біг і біг, аж опинився під захистом своєї кімнати, де не було місячного сяйва і де яскраво світила лампа.

Спливло кілька годин відтоді, і я почув якийсь звук у графовій кімнаті, неначе хтось притлумив різкий зойк. А потім запала тиша, глибока жахлива тиша, від якої в мене все захололо. Серце моє прискорено билося. Я сіпнув двері. Звісно, я був замкнений у своїй в’язниці й нічого не міг вдіяти. Я просто сів і заплакав.