Страница 136 из 138
Розповів М. про ніч, цього мало. Із симптомами змирися, на симптоми не нарікай, поринь у страждання.
На серці тривожно.
24 січня. Щастя молодих і літніх одружених чоловіків, що працюють у нашій конторі. Мені воно не доступне, а якби й було доступне, то стало б нестерпним, і все ж це — єдине, чим я був би схильний насититись.
Зволікання перед народженням. Якщо існує переселення душ, то я ще не на найнижчому ступені. Моє життя — це зволікання перед народженням.
Стійкість. Я не хочу розвиватися у певний спосіб, я хочу в інше місце, насправді це — оте «прагнення до іншої зірки», але мені було б досить стояти впритул біля самого себе, мені було б досить, якби місце, де стою, я міг сприймати як інше місце.
Розвивалося все просто. Коли я ще був задоволений, я хотів бути незадоволеним і всіма приступними мені засобами, наданими часом і традиціями, навертав себе до незадоволення, хоч і хотів мати можливість повернутися. Отож я завше був незадоволений, зокрема й своїм задоволенням.
Прикметно, що коли діяти достатньо послідовно, то комедію можна обернути на дійсність. Мій духовний занепад почався з дитячої, щоправда, по-дитячому усвідомленої гри. Наприклад, я примушував м’язи на обличчі штучно посмикуватися, ходив Ґрабеном, переплівши за потилицею руки. По-дитячому відразлива, але успішна гра. (Десь так я розвивався й у писанні, щоправда, згодом цей розвиток, на жаль, припинився.) Коли вже в такий спосіб можна силоміць накликати на себе лихо, то можна силоміць накликати все. Хоч би як здавалося, що весь мій розвиток заперечує мої розмірковування й хоч би як такі думки взагалі суперечили моїй суті, я в жодному разі не можу визнати, що перші початки мого нещастя були внутрішньо потрібні, а якщо в них і була потреба, то не внутрішня, вони налітали, як мухи, і їх, як мух, не важко було прогнати.
На другому березі нещастя було б таке саме велике, а може, й більше (через мою слабкість), адже я знаю це з досвіду, важіль і досі трохи здригається, відколи я перевів його востаннє; але навіщо ж тоді я збільшую нещастя, стоячи на цьому березі й прагнучи потрапити на другий?
Сумний з певної причини. Залежу від неї. Завжди в небезпеці. Безвихідь. Як легко було першого разу, як важко цього разу. Як безпорадно дивиться на мене тиран: «То ось куди ти мене ведеш?» Отже, спокою, незважаючи ні на що, все ж таки нема; пополудні вранішню надію поховано. За такого життя не можна вдовольнитися коханням, не було ще, безперечно, такої людини, якій це вдалося б. Коли люди досягали цієї межі — а той, хто доходить до неї, уже гідний співчуття, — вони звертали вбік, а я зробити цього не можу. Мені навіть здається, що я до неї зовсім і не йшов, а мене ще маленьким притягли туди й прикували ланцюгами, тільки усвідомлення нещастя прокидалося поступово, а саме нещастя було вже там, бракувало лише проникливого, навіть не пророчого погляду, щоб його побачити.
Вранці спало на думку: «В такий спосіб ти, мабуть, усе ж зможеш жити, тільки бережи тепер це життя від жінок». Бережи його від жінок, але оце «в такий спосіб» їх уже передбачає.
Сказати, що ти мене покинула, було б дуже несправедливо, але те, що я покинутий, часом жахливо покинутий, — це правда.
Щодо «рішення» я теж маю право впадати в безмежний відчай з приводу свого становища.
30 січня. Очікую запалення легенів. Страх не так перед хворобою, як за матір і перед нею, перед батьком, перед директором і всіма іншими. Ось тут і виявляється, що існують два світи й що супроти хвороби я такий самий невіглас, такий самий безпорадний, такий самий несміливий, як, скажімо, перед старшим кельнером. А загалом розподіл мені здається надто чітким, у своїй недзвозначності небезпечним, сумним і надто владним. Невже я живу в іншому світі? Чи зважуюсь я про це сказати?
Часом кажу: «Нащо мені жити? Я не хочу помирати лише задля сім’ї». Але ж саме сім’я — це і є втілення життя, отже, жити хочуть все ж таки задля самого життя. Та щодо матері, то це, здається, стосується й мене, хоча тільки останнім часом. Та чи не вдячність і розчулення привело мене до цього? Вдячність і розчулення, позаяк я бачу, як вона, докладаючи неймовірних на її вік зусиль, намагається відновити мої зв’язки з життям. Але вдячність — це також життя.
3 лютого. Безсоння, майже безпросвітне; змучений сновиддями, так ніби їх видряпують на мені, мов на якомусь непіддатливому матеріалі.
Млявість, слабкість очевидна, але описати її важко, бо це — суміш полохливості, стриманості, балакучості, нерішучості, мені хочеться описати щось однозначне, низку прикмет слабкості, які в певному сенсі становлять одну-єдину слабкість, що піддається чіткому опису (вона не має нічого спільного з великими вадами, такими як брехливість, марнославство тощо). Ця слабкість стримує мене як від божевілля, так і від будь-якого злету. За те, що вона стримує мене від божевілля, я її лелію; від страху перед божевіллям я офірую злетом, але ця моя оборудка в царині, що не знає оборудок, звичайно ж, зазнає поразки. Якщо тільки не втрутиться сонливість і своєю цілоденною й цілонічною роботою не зруйнує всі перешкоди й не розчистить шлях. Але тоді мене знову прийме в свої обійми божевілля, бо я відмовився від злету, який приходить лише тоді, коли його бажаєш.
4 лютого. Огорнений холодом відчаю, змінене обличчя, незбагненні люди.
М. сказала, сама не в змозі до кінця зрозуміти (адже є і вмотивована сумна пихатість) всієї правди своїх слів, про щастя просто погомоніти з людьми. Кого ще можуть так, як мене, потішити балачки з людьми! Надто пізно, мабуть, і дивним кружним шляхом я повертаюся до людей.
5 лютого. Утекти від них. Зробивши якийсь карколомний стрибок. Удома, в затишній кімнаті, при світлі від лампи. Казати про це небезпечно. Це може викликати їх із лісів, як ото коли засвітиш лампу, щоб помогти їм натрапити на слід.
12 лютого. Мене завжди відштовхували не ті жінки, котрі кажуть: «Я тебе не кохаю», а ті, котрі кажуть: «Ти не можеш мене кохати, хоч би як того хотів, ти, на свою біду, кохаєш власне кохання до мене, а кохання до мене не кохає тебе». Тим-то не можна сказати, що я пізнав слова «я тебе кохаю», я пізнав тільки тишу очікування, яку мали порушити мої слова «я тебе кохаю», лиш це я пізнав, більш нічого.
Страх кататися на санках з гір, острах, коли треба йти по слизькому снігу; невеличке оповідання, яке я сьогодні читав, знову викликало давно забуту, але завжди напохваті думку, чи не став причиною мого занепаду все ж таки лише божевільний егоїзм, страх за себе, і то страх не за високе «я», а страх за найзвичайнісінький свій буденний добробут — так ніби я сам послав із глибини свого єства месника (характерно: права рука не знає, що робить ліва). У моїй конторі все ще живуть сподіванням, що моє життя почнеться аж завтра, а я тим часом уже дійшов до краю.
19 лютого. Сподівання?
20 лютого. Непомітне життя. Помітні невдачі.
1 березня. «Річард III». Знепритомнів.
5 березня. Три дні в ліжку. Невеличне товариство біля ліжка. Поворот. Утеча. Цілковита поразка. Весь час замкнена в кімнатах світова історія.
6 березня. Знов поважний і стомлений.
7 березня. Вчора найгірший вечір, так, наче всьому настав край.
9 березня. Та це була лише втома, але сьогодні новий напад, аж піт на чолі виступив. А що, коли задихнешся сам? Що, коли внаслідок наполегливого спостереження за собою отвір, крізь який уливаєшся у світ, стане надто вузьким чи й узагалі зімкнеться? Часом я вже недалекий від цього. Річка, що тече навспак. Великою мірою це відбувається вже давно.