Страница 135 из 138
1 грудня. Після чотирьох відвідин М. поїде, вона їде вже завтра. Серед нестерпних днів чотири спокійні дні. Який довгий шлях від думки, що я не сумую з приводу її від’їзду, не сумую по-справжньому, до усвідомлення, що її від’їзд навіює на мене безмежний смуток. Звичайно, смуток — це не найгірше.
2 грудня. Писав листи в кімнаті батька й матері. Форми занепаду годі собі уявити. Недавно подумав був, що в ранньому дитинстві мене переміг батько, й тепер я через шанолюбство не можу піти з поля битви, і так із року в рік, хоч мене перемагають знов і знов. Увесь час М., або не М., а принцип, світло в пітьмі.
20 грудня. Багато перестраждав у думках.
Злякано підхопився, прокинувшись від глибокого сну. Посеред кімнати за невеличким столиком сидів при свічці чужий чоловік. Сидів у напівтемряві, широкий і важкий, розстебнуте зимове пальто робило його ще ширшим.
Краще продумати:
Вільгельм Раабе[60] на смертнім одрі, дружина гладить йому чоло, він каже: «Як гарно».
Звичайно, це своєрідне щастя, коли можеш спокійно написати: «Задихнутися — це невимовно страшно». Звичайно ж, невимовно, а отже, нічого про це, знову ж таки, й не напишеш.
16 січня. Минулого тижня немовби настав крах, такий страшний, як той, що стався якось уночі два роки тому, другого такого я не переживав. Здавалося, всьому кінець, та й сьогодні ще схоже на те, що нічого не змінилося. Це можна сприймати в подвійному розумінні, й саме так, мабуть, і треба сприймати.
По-перше, злам, несила спати, несила не спати, несила зносити життя, правильніше сказати, послідовність життя. Годинники йдуть по-різному, внутрішній якось по-диявольському чи по-демонському, в усякім разі якось не по-людському поспішає, зовнішній іде собі, затинаючись, як ходить зазвичай. Чи ж можна сподіватися, що ці два різні світи не роз’єднаються, і вони таки роз’єднуються чи принаймні жахливо роздирають один одного. Причини того, що внутрішній годинник так страшенно летить, можуть бути різні, найочевидніша з них — самоаналіз, який не дає усталитися жодному уявленню, жене всіх їх на поверхню, щоб потім уже його самого як уявлення гнав далі новий самоаналіз.
По-друге, поштовх цій гонитві дає людство. Самотність, яку мені віддавна великою мірою накинули, а певною мірою я шукав собі сам — але й шукав хіба не з примусу? — тепер незаперечна й не знає меж. Куди вона веде? Вона може завести — і це здається найвірогіднішим — до божевілля, але про це годі більше говорити, гонитва проходить крізь мене й роздирає мене. Але я можу — чи ж можу-таки? — хай навіть лише зовсім невеликою мірою, й уціліти, якщо здамся на волю гонитви. Де я тоді опинюся? «Гонитва» — лише образ, я можу сказати також «напад на останню земну межу», до того ж напад ізнизу, з боку людей, і, позаяк це — також тільки образ, можу замінити його образом нападу згори, на мене.
Вся ця література — напад на межу, і якби цьому не завадив сіонізм, вона легко могла б обернутися на нове таємне вчення, на Кабалу. Передумови для цього є. Звичайно, тут потрібно мати щось на взірець незбагненного генія, який заново пустив би своє коріння в давні віки чи створив би давні віки заново, не змарнувавши себе на все це, а почавши марнувати себе аж тепер.
18 січня. …Мить роздумів: будь задоволений, учися (вчися, сорокарічний) жити миттю (адже колись ти це вмів). Так, миттю, жахливою миттю. Вона не жахлива, тільки страх перед майбутнім робить її жахливою. І, звісно ж, погляд у минуле. Що ти зробив з подарованою тобі статтю? Не вийшло, скажуть урешті, і це буде все. Але ж легко могло б вийти. Звичайно, все вирішила дрібниця, до того ж незначна. Що в цьому особливого? Так траплялося в найбільших битвах світової історії. Долю дрібниць вирішували дрібниці.
М. має рацію: страх — це лихо, але це не означає, що мужність — це щастя, щастя — безстрашність, а не мужність, яка, мабуть, вимагає чогось більшого, ніж просто сили (в моєму класі було, здається, лише двоє юдеїв, що мали мужність, і обоє ще в гімназії чи невдовзі після її закінчення застрелились), отже, не мужність, а безстрашність, спокійна, з відкритим поглядом, здатна стерпіти все. Не силуй себе ні до чого, але не будь нещасливий через те, що не силуєш себе, або через те, що змушений себе силувати, коли треба це робити. І коли ти себе не силуєш, не уникай похітливо нагоди присилувати. Звісно, так, очевидно, це не буває ніколи, ба ні — це завжди так очевидно, наприклад: моя стать пригнічує мене, день і ніч мучить, я мушу долати страх і сором та, мабуть, і тугу, щоб задовольнити її, а з другого боку, нема сумніву в тому, що без страху, й туги, й сорому я, не довго думаючи, скористаюся випадковою, легко доступною нагодою; тоді, з огляду на це, лишиться не долати закон, страх і т. ін. (але й не гратися думкою про подолання), а, певно, користатися з нагоди (але не скаржитись, якщо вона не трапиться). Звісно, є така собі середина між «дією» й «нагодою», а саме: спонукання, зваблення «нагоди» — практика, до якої я вдавався, на жаль, не тільки в таких справах, а й, на жаль, у всьому іншому. З погляду «закону» проти цього навряд чи можна щось заперечити, і все ж таки «зваблення», надто коли задля нього вдаються до негідних засобів, підозріло нагадує «гру думкою про подолання», і спокійної безстрашності з відкритим поглядом тут нема й сліду. Саме всупереч «буквальному» збігу з «законом» у цьому є щось відразливе, щось таке, чого треба неодмінно уникати. Та щоб цього уникати, потрібно, звичайно, себе силувати, а я з цим не впораюсь.
19 січня. …Безмежне, глибоке, тепле, рятівне щастя сидіти біля колиски своєї дитини, напроти матері.
Тут є щось і від почуття: тепер річ не в тобі, хоч ти цього й хочеш. Інше почуття в бездітного: весь час річ у тобі, хочеш ти цього чи ні, кожної миті й до кінця, кожної миті, що роздирає нерви, весь час річ у тобі, й усе марно. Сізіф був неодружений…
21 січня. …Заснув після півночі, прокинувсь о п’ятій — неймовірне досягнення, неймовірне щастя, до того ж я ще напівсонний. Але щастя виявилося моїм нещастям, бо в голову відразу зайшла невідворотна думка: такого щастя ти не заслуговуєш, усі боги помсти накинулися на мене, я побачив, як найголовніший з-поміж них розчепіреними пальцями розлютовано чи то погрожує мені, чи то несамовито гамселить у кімвали. Збудження цих двох годин, до сьомої ранку, не тільки знищило наслідки того, що дав сон, але й на цілий день сповнило мене тремтінням і тривогою.
Без предків, без подружнього життя, без нащадків, сповнений шаленої жаги предків, подружнього життя, нащадків. Усі простягують до мене руки: предки, подружнє життя, нащадки — але надто далеко від мене.
Всьому є штучна, жалюгідна заміна — предкам, подружньому життю, нащадкам. Її створюють у судомах і, якщо не гинуть від судом, гинуть від того, що заміна така безвідрадна.
23 січня. Знов опосіла тривога. Звідки? Від звичайних думок, які швидко забуваються, але тривогу вони лишають незабутню. Мені легше назвати не самі думки, а місця, де вони зринають; одна з них, приміром, зайшла мені в голову на вузенькій, порослій травою стежці, що веде вздовж Старо-Нової синагоги. Тривога виникає і в передчутті досить непоганого стану, який — несміливо й на чималій відстані — час від часу пробує наблизитись. Тривога й через те, що нічне рішення лишається тільки рішенням. Тривога через те, що досі моє життя було тупцянням на одному місці, розвивалося в найкращому випадку так, як розвивається дупластий, приречений зуб. З мого боку не було ані найменшої, бодай почасти виправданої спроби налагодити своє життя. Мені, як і кожній людині, немовби було дано центр кола, і я, як і кожна людина, мав вибрати собі остаточний радіус, щоб потім окреслити чудове коло. Натомість я раз у раз набирав перед радіусом розгону, але знов і знов одразу спинявся. (Приклади: фортепіано, скрипка, мови, германістика, антисіонізм, сіонізм, давньоюдейська мова, садівництво, столярування, література, спроби одружитися, власне помешкання.) Середина уявного кола геть утикана початими радіусами, там уже нема місця для нової спроби; «нема місця» — це вік, пошарпані нерви, «нема місця для спроби» — це кінець. А коли я, траплялося, проводив свій радіус трохи далі, ніж звичайно, скажімо, коли вивчав право чи заручався, то все виявлялося саме на оте «трохи» гіршим, а не кращим.
60
Раабе Вільгельм (1831—1910) — німецький письменник.