ЯСА

Сiрко слухав пригусклий голос боярина, а сам думав про те, що лиха через Симеона доведеться запорожцям вхопити великим ковшем. Але коли б вони видали авантюрного й самовпевненого парубiйка, з того теж добра не мали б, то бiльше перед великим басурманським рушенням. У Москвi про замiри туркiв i татар нiчого не знають. Ймуть вiри не запорозьким посланням, а Самойловичевим, а той уводить в оману царя. Каже, що запорожцi хочуть на тому застрашеннi погрiти руки. Боїться вiйни, одводить її думкою, те знають його старшини, нашiптують у вуха гетьману, чого сам хоче: турки на силi не зiбранi, гострять шаблi проти Європи, а не проти них, вiйною на Україну не пiдуть.

Помалу в думки кошового почала просмоктуватися досада, яка роз'їдала спокiйнi слова, приготованi ранком.

Потiм було прочитано послання гетьмана Самойловича.

— Гетьман наказав нам без самозванця i донських забродiв не вертатися, — мовив по читаннi гетьманський посол осавул Черняченко. Його круглi на квадратовому, борсучому обличчi очi поблискували зухвало. Мовляв, бачу вас наскрiзь, знаю наперед, в яку сторону гнутимете лозу. Надихався вiд гетьмана зловорожого проти запорожцiв духу й кипiв чужим гнiвом. Хотiв вислужитися. Перебрав на себе всi подальшi перетрактацiї з сiчовою старшиною.

— Ну й не вертайся, лишайся з нами, — понюхав просто з жменi табаки козак Нiс. — Чоловiком станеш… Ми тебе кашоваром настановимо. Апчхи!.. Бачиш, правда. — А нiс у Носа, як кушка. I сам вiн козак поважний, сповнений власної гiдностi.

Черняченко збуряковiв на виду, але вдав, що зневажає Носа, й казав у той куток, де, важко похилившись грудьми на стiл, сидiв Сiрко. Отаман був нахмарений, на його обличчi не ворушився жоден м'яз, тiльки брови впали низько й очi з свiтло — карих стали темно — карими.

Запорожцi поглядали на нього. Сiчова старшина мовчазно оддавала свої повноваження кошовому. I те для сторонньої людини було дивно, адже на крузi всi мали рiвне право. Надто в перетрактацiях з послами. Вiрили так отамановi? Знали, що не поведе кривими стежками?

Всi вони були пов'язанi мiж собою особливою сув'яззю, рiдко коли тут промовлялися високi слова, їх мовби соромилися, їх боялися, проте… не боялися оддати за товариство життя. На перший погляд було важко визначати, на чому тримається Сiркова влада, така непевна на Сiчi. На минулих битвах, на несхибнiм ударi, на вiдчайдушнiй хоробростi? На мудростi, досвiдченостi, розважливостi? I так, i не так. Ще й зараз мiг спалахнути й зварити соломаху, що її не розрiзати ножем. До нього горнулися молодi козаки, а це важило не менше, нiж всi вигранi битви. I був значнiший за всiх iнших, яра сила впевненостi в собi, у своїх вчинках, глибоке знання людей, здобуте на полях боїв серед смертей i кровi, давали йому право першостi. Отаман не терпiв перепон, iшов направцi, бував крутий, вельми крутий, i водночас людину бiля нього огортало почуття впевненостi, спокою, глибокої довiри. Є такi люди, заглянувши яким в очi, можна повiрити на все життя. Хоч є й такi очi, котрi можуть обманути, одурити людину на все життя. Одначе бiльше половина Сiркового життя вже була за плечима, й нiхто з товариства не мiг завдати йому найменшої кривди.

— Мiюського з товариством… — сказав Черняченко, але Сiрко перепинив його.

— їх тут нема. А коли б i були, ми все одно їх не видали б. Такого нiколи не водилося, щоб запорожцi i донцi один одного на смерть вiддавали. У скрутi донцi заступали нас шаблями, а ми їх. Те в нас на пам'ятi. Втям, осавуле.

Сказав так, що Черняченко втямив: зачiпати розмовами Мiюського — небезпечно. Але показати того не хотiв, почав напирати на iнше:

— Ви мусите сповнити царське й гетьманське жадання й сьогоднi ж ординувати самозванця в Батурин у сирицi.

— Ми вiйсько вольне, до нас хто хоче приходить i вiдходить по власнiй волi… I такої прояви ще нiколи не було, щоб ми кого видавали, — сказав Яковлев. — Тим паче царевичiв… Вони не з неба падають i в болотi не ростуть.

— Вiн такий царевич, як я фiлозоп, — гнiвно насурмив брови Черняченко. — Вiн злодiй i самозванець.

— Який ти фiлозоп, ми бачимо, — сказав Сiрко, i запорожцi засмiялися. — Через те й упiзнати справжнього царевича не можеш. Тобi накажуть — i свою морду в люстерку не впiзнаєш. Скажуть, що це те мiсце, яким на лаву сiдають, — i ти погодишся.

Голосно дзижчала в кiмнатi бджола, билася в шибку. Де вона взялася, чому так рано вилетiла?.. Сiрко поторсав розбряклу за зиму раму, дужо штовхнув її, вiкно прочинилося, й бджола полетiла геть. У вiкно вiйнуло вiльгiстю, рiчковою сирiстю. Отаман причинив вiкно.

Обмислював поведенцiю послiв, намагався поглянути в їхнi повноваження — глибоко переживав. Вiн не стримався на самому початку перетрактацiй i не збирався стримуватись, хоч знав, що потiм усi його слова там, у гетьманськiй столицi i в Москвi, пересiватимуть крiзь густi сита. Далi промовляли Нiс, Брекало, Кваша. Запорожцi казали, що Симеон присягав на хрестi та євангелiї й розповiдав, як його, пораненого, вивезли пiд рогожею з Москви, як вiн ховався, обiцяв незабаром сам приїхати до Москви, i його там одразу впiзнають цариця та матуся Марiя, а поки що їхати не може, бо бояри хочуть звести хлопця зi свiту. Ось i зараз вони намовили царя — батюшку, бо знають, що царевич заступається за простий люд. Далi козаки виказали все, що накипiло на бояр та воєвод, i банiтували, й кпили, а посли мусили слухати. Осмiлювався казати щось сiчовикам наперекiр лише Черняченко, обзивав їх гультiпаками та харпаками, погрожував гетьманськими карами. Хоч i хололо зi страху в животi, й серце стислося в крижану бурульку, ступав, наче з одрубу: пан або пропав. Вiдав — все те впаде у вуха гетьмана — благодiйника. Йому ж самому весь час щось нашiптував на вухо гетьманський посольський пiдпомiч — ник Осько Заволока. Був то маленький, лисенький чоловiчок, ляканий з усiх куткiв. Спiзнав в'язницi варшавську, чернiгiвську, очакiвську, звiдусюди його викупляли, скрiзь потроху брав мудростi й лишав волi, всього боявся, на все озирався. Йому видавалося, що позаду хтось ходить i ось — ось знову хапоне за горло. Мабуть, гетьман послав його зумисне, аби передав свiй страх iншим, аби нагадував своїм виглядом, до чого веде непокора. Та все виходило навпаки.

Сiрко мовчав, i та його мовчанка все глибше виповнювалась гнiвом проти Черняченка. Запекло в грудях, пiд серцем заклекотiла злоба. В неї влилося все — давнi пiдступи гетьмана, Сибiр, теперiшнi його викрутнi; кошовий боявся, що не стримається, i одвернувся до вiкна. В калюжi пiд корчмою купалися горобцi, вiдстовбурчували пiр'я, наскакували один на одного, войовниче цвiрiнькали. Чудернацька гороб'яча купiль, хоч i не проковзнула мимо очей, не зм'якшила думки. Знову дивився на Черняченка. Лукавець, гетьманський прихвостень, ще недавнечно сам ходив у дранiй свитi, соболиний ковнiр личить йому як коровi сiдло, а вже хоче ступати по — панськи. I що то за диво: вчора вилiз iз свити, а сьогоднi хоче пхнути ногою того, з ким сьорбав кулешу з одного казана. Прикро ступає псяюха в гетьмановi слiди. То — достеменно вовча тiчка, слiд лишають один. Громадить багатство гетьман, i вони козирують на нього, напихають бебехами власнi скринi. Й що то за лихо: ще ж недавно свiтив попович драними лiктями, а ниньки обкутався соболями, що й писка не видно. Цар iз свого широкого халамидного рукава щедро роздає гетьмановi та старшинам села й мiстечка, i вже в Самойловича тiєї землi й тих сiл, як у лихої пам'ятi Вишневецького. Руки самi стискалися в кулаки. Черняченко краєм ока стежив за ним.

— Я бачу, оний царевич гетьмановi у бiльший клопiт, нiж рiдний нарiд, — врештi сказав кошовий. — На нашi реляцiї про басурманiв не одписав жодного слова, а по царевича пригнав пiвсотнi гiнцiв. Табун коней заїздили, — докинув i розтис кулак.

— Од таких царевичiв постають розор i смута, — зблиснув очима Черняченко. — Немає спокою в нашiм краї. Нижчий пiдняв руку на вищого, молодший на старшого. Брат гострить сокиру на брата. Бо розвелося на Українi зброднiв… I всiм їм кiш пристановисько дає.