ЯСА

На обрiї стояли високi, схожi на козацькi шапки, хмари, ще й кучеряво — бiлi, козаки їхали на захiд, хмари — шапки пливли на схiд. Козаки проводжали їх очима.

Любить козак степ! Вiн i сам того не знає; так любить, що й жити без нього не може, — квiтнуть у його серцi воронець i грицики, й ширяють там пiдорлики, i чаєчка в'ється в мислях, спогадає вiн їх i осягне до кiнця свою любов, коли ляже на смертному одрi десь у далекому селi чи слободi (рiдко кому з них таке випадає), i затужить його душа, й рвонеться — вже вiльна, без тiла — понад долинами i вибалками, квiтами i травами, i оселиться десь на високiй могилi. Зустрiчатиме й проводжатиме козацькi чати, але вже мовчки.

Повернуло на вечiр, прогiрклий до дна полинами день спадав на землю жовто — сiрою iмлою. Двоє пiдорликiв по крутiй дузi бралися у ще не вичахле небо — облiтали перед сном свої володiння.

Ночували козаки в неглибокiй балцi бiля криницi. Примiтне, знане мiсце. Цього лiта вони ночували тут, либонь, першi: вода в криницi була чорна, застояна, нежива. Лаврiн розсiдлав Коршака, поплескав по шиї долонею, аж бризнула пилюка, — к iнь одразу бухнувся на землю й почав качатися, по — собачому пiдiбгавши ноги. Так качався тiльки вiн; Султан — важко перекидався з боку на бiк, збиваючи копитами пiд корiнь трави, а потiм ще довго лежав, немов роздумуючи, вставати йому чи нi, а Коршак скочив на ноги враз, обтрусився, але якийсь час не йшов пастися, а косував на господаря. Лаврiновi конi йдуть до рук. Навiть чужi. Є серед них такi, що нiкого, крiм господаря, до себе не пiдпускають, а якщо козак вискочить на хребтину, стягне за ногу й копитом ударить, може забити й на смерть, проте Лаврiн легко укоськував найхарапудистiшого румака. Козаки казали, що Лаврiн знає таке слово, й вiн того не заперечував, бо почував у своїх руках, у собi самому якусь дивовижну ласкаву силу, ласкаву впевненiсть, якiй легко, хоч i з дрожем, корилися конi.

Все ще не спускаючи господаря з ока. Коршак пiшов попаски до табуна, а Лаврiн, вичерпавши з козаками до дна воду, чекав, поки натече свiжої. На трiскучому, з кураю, вогнищi гуртом варили кулiш й одразу ж по вечерi вкладалися спати, аби засвiт продовжити путь.

Тiльки Лаврiну не спалося. Йому увесь час здавалося, що на нього хтось дивиться, розплющував очi й бачив над головою лампади зiр, що мерехтiли в безоднi неба. Може, це вони дивилися на нього?

Врештi стягнув з себе кирею, пiдвiвся. Козаки спали, вклавшись кружка довкола кущика лози, пiд яким поблискувало свiтле око копаночки.

Копi паслися тут же, в долинцi, iнодi чулося важке гупання — кiнь перестрибував стриноженими ногами, пофоркування, нутряне зiтхання. На пiвденному схилi балки чорнiла постать козака на чатах. Лаврiн пiшов до нього. То був Кайдан.

— Йди спати, — сказав Лаврiн. — Менi однаково не спиться.

— Мед — пиво сниться? — Кайдан тихенько засмiявся. — Чи болить щось?

— Нiчого не болить.

— Ну, тодi гуляй. Тiльки не пускай з балки конi.

Кайдан поспiшливо, — боявся, щоб Лаврiн не передумав, — почимчикував до стану. А Лаврiн порахував конi й побрiв з балки нагору. Зупинився. Перед ним мрiв степ, неначе приворожений мiсяцем. Якийсь чар упав на нього, чи сам умiв чаруватися — лежав безшелесне й тихо, аж було чути, як наливаються соком трави. Спало все: кожна травиночка, кожна бадилиночка, кожна квiтка, тiльки зорi не спали, стерегли в травах вiчнiсть. I зблискував над обрiєм серпик мiсяця, здавалося, хтось збирається вижати степ i не одважується. Пахло дроком i буркуном, i ще сотнi запахiв плавали над степом. Лаврiн стояв у них, неначе на днi озера або моря. Зорi, й трави, i серпик мiсяця, i тихий, як подих немовляти, сон.

Одначе спало не все. Майнула проти зiр тiнь i пропливла бiля самих Лаврiнових нiг — пролетiла степова сова. Нез'ясненна тривога оповила Лаврiновi груди. Вiн зрозумiв: це вона дивилася на нього потайними очима, вона не давала спати. Серце млiло, серце щось вiщувало — не тiльки омрiяну зустрiч вiщувало воно, а й щось незнане, невiдоме. Життя — то i є невiдомiсть.

Спробував виборсатися з тих невидимих тенет, оглянувся довкруги. Одначе думцi нiкуди було сховатися, нi за що зачепитись. Степ i зорi, зорi, й степ, i сон, який панував тут од першого дня сотворiння свiту. Бездонна нiч, i вiн посеред неї… I свiт… Що ж таке свiт?.. Який же вiн дивовижний та гарний. I легкий. Боже, як гарно жити в свiтi, яку благодать сотворив ти… Ще й дав менi можливiсть спивати його, як найкращi меди. За вiщо ти менi це дав? Хто я такий? Чи зможу бути достойним твого високого дару i твого помислу? Може, до кiнця й не зможу, але намагатимусь прожити так, щоб на моїй душi не було жодної брудної пяти. Не покривджу сиротину, допоможу калiцi. Не даватиму попуску собi. Бридуватнму поганим словом. Вiдчував у собi приплив чогось нового, високого. Нiколи ще не сягав у такi глибини степу i власнi глибини. Вiдчув себе у злагодi з безкiнечним степом i небом i подумав, що оця нiч, степ i небо це мовби той берег, од якого одштовхується i з яким прощається, вiн прощається з легковажнiстю i безжурнiстю, вступає в iнше життя, яке йому рiшуче не вiдоме, але яке теж прекрасне. Вiн уже сам був iнший, новий, нiжнiший i суворiший, просив у неба благословення, а воно мовчало.

В ту мить йому захотiлося покинути все й пiти, загубитися в цьому безконечному степу.

Та одразу ж втрутився здоровий глузд: куди й чого? I що це з тобою дiється? Наслання? Мана? Чи це зорi зваблюють у солодку й тривожну невiдомiсть? Вони купалися в росяних травах i свiтили йому в обличчя, їхнє сяйво було живе й неживе, примарне i хистке. I знову тривога забринiла в серцi, й вiн здригнувся, струснув головою, пiшов униз. Щось воно вiщувало йому: велику радiсть або велике лихо.

По той бiк балки запiдпадьомкав перепел. Лаврiн зупинився. Чомусь оглянувся назад. I враз у його думцi все постало зовсiм по — iншому. Широкий степ, широкий свiт… А козаковi мовби й немає в ньому мiсця. Ранiше про це не думав. Сiч — мати… Як у пiснi. Вона — його колиска i його хата… Сiчовий курiнь — Лаврiнова хата. Iншої домiвки не знав… А десь же вона була… Звiдкiлясь почалося i його життя… i були в нього батько та матч, а може, й брати та сестри, дядьки та тiтки… рiд, родина… Чи стане йому родиною Брус? I чи то його мiсце в широкому свiтi? Задумався парубок. У задумi обличчя його стало сумним. Одинока зоря сльозою скотилася по його лискучiй од мiсячного сяйва щоцi. Мiсяць гойдався над обрiєм, наче срiбне стремено.

Хоч Лаврiн не спав усю нiч, одначе вранцi почувався бадьорим, тiльки ще самотнiшим, їхав занурений у думки, трохи вiдставши од ватаги Сонце сходило з‑за хмари червоним колом, а потiм бризнуло косим промiнням, i засвiтилися в одну мить, степлiли роси. Жайвiр потянув у небо тонку струну, i вона задзвенiла, наче кобза.

Їхали до полудня, пiдпасали конi, й знову їхали, i вже трохи притомилися, тож пригасли розмови та жарти. Небо пашiло, як розпечена пательня, i лише за полудень спека почала спадати. Несподiвано праворуч заманячив табун коней, i осавул повернув просто туди. Вершники їхали в травах, що сягали стремен, — вони тут були особливо буйнi, але й м'якi — мiтлиця та тонконiг, конi йшли обачно, раз по раз неглибоко провалюючись копитами в ховрашинi та байбачi нори, сторожко схропували. Бiля табуна закрутилися на конях верхiвцi, двоє поїхало назустрiч. Певно, впiзнали запорожцiв. Один iз них, що на сухореброму темно — гнiдому румаковi, був хазяїном табуна Гнилкою. Гнилка — похмурий, трохи недовiрливий чоловiк з побитим: ряботинням обличчям, уїдливою усмiшечкою в куточках губiв i з вiчною насторогою i погрозою в очах, жилавий, худий, з втомленими очима, з великими, робочими, звиклими i до цiпа, й до шаблi руками, ще недавно був не хазяїном, а спiвволодарем табуна й хутора. Вiн мав свою частку в таборi i хуторi, а належали вони козаку Носу. Гнилка — хазяїн запопадливий, смiливий i вмiлий. Землi тут — скiльки кiнь копитом вiдмiряє, а таку сягнисту ходу, як у Гнилчиного румака, побачиш не часто, звiра — аби стачило куль i пороху, трави — можна викласти стiг до неба. Тiльки не лiнуйся й не давай лiнуватися iншим, i Гнилка не лiнувався. Наймити крутилися довкола нього, як млинки. Здебiльшого то були аргатали. Всенький рiк, од талих вод до перших снiгопадiв, вони в степах при табунах.

Конец ознакомительного фрагмента. Полная версия книги есть на сайте ЛитРес.