ЯСА

Сiрко пiдвiвся. По його тугiй, смаглявiй щоцi ковзнув сонячний зайчик й розбився бризками на мiднiй застiбцi кунтуша. В розсiченому глибокою зморшкою мiжбрiв'ї залягла глуха тiнь. Отаман пiшов уподовж свiтлицi. Ходив туди й назад — високий, стрункий, рвiйний. Коли перетинав снiп променiв, за спиною спалахував вогняний вихор. У його ходi, замкнених у ланцюг над чересом руках почувалася сила, її вловлювали всi й мимоволi стежили очима за отаманом, а не слухали осавула. Зупинився рiзко, на пiвкроцi. Суворий кiбцюватий профiль чiтко окреслився проти вiкна. Кресонуло в душi, аж гарячi iскри сипонули на серце — вже не мiг стриматися, не мiг зупинитися, хоч десь там, у гарячiй глибинi, якась холодна скалка застерiгала, нагадувала, що вiн страшенно шкодить собi. Але в серцi зiбралося стiльки гнiву, гарячої злостi, сивої гiркоти, стiльки кривд, образ (ще ж вiн i нi з ким iз них не говорив про Сибiр — про бузувiрське ув'язнення, оглумлення, неправдивi дiзнання, ще ж так перед ним нiхто й не пробачився), що вони самi рвалися з грудей. Розумiв: оцей байбак, оцей равлик — велике гетьманове вухо, й кидав туди слова, як брили кам'янi.

— Гетьмани зродили в отчому краю смуту, а не хто iнший. Проливають християнську кров за уряди, за маєтностi, за млини, а Крим при такiй лихiй годинi нас дотирає. Чи думає гетьман, яка хмара нависла над краєм? Ми вже втомилися ординовати йому тi листи, аби дав яку запомогу проти татар. Вiн на те наказав не допускати на Сiч обози iз провiантом i вiйськовим риштунком. Сердюки на Микитинiм Розi б'ють гострокiл i башту зводять.

— Чати, — схопився Черняченко, — поставленi, аби не пускати на Сiч волоцюг, своєвольцiв, що втiкають од чепiг та цiпа. I ще башта на Микитинiм Розi, щоб не допускати татар до переправи на Будилицькому порозi. А менi гетьман повелiв переказати, аби ти йшов до нього. У нас вiйська чотириста тисяч. Станеш гетьмановi в помiч, вiзьмете спiльно в оборону отчий край. Гетьман давно жде сiчовикiв. Кожному буде сукна на каптан. I провiант, i огниста стрiльба всiм.

Черняченко немов переродився. Його вирлуватi очi заблищали, по товстiй, вiдстовбурченiй нижнiй губi зав'юнила посмiшка. Здавалося, хтось перекував йому навiть голос — з громового настав рокiтливий, муркiтливий."Натреш i попустиш, натреш i попустиш, — повчав його перед вiд'їздом гетьман. — Поманиш. Вони там уже животи чересами до хребтiв попiдтягали. Ти обiцяй, обiцяй. Голодна людина вабка на обiцянки. Нам аби його виманити з Сiчi…"

Куций розумом сам, пiдбирав таких же куцих пiдпомiчникiв, — щоб були дурнiшi, щоб не обiйшли в чому, — вкладав їм у голови свої недолугi мислi. Як не знав того, — а може, й знав, i мирився з тим, не хотiв лiпшого, — що отакий, хитрий, обачний, не глибоко мудрий сам потрiбен iншим, тим, чиєю волею обiймає чин — уряд. Вiн i жив, i правив хитрiстю, й нiколи не довiряв серцевi, бо серце може завести в нетрi, а хитрiсть — тiльки по вказанiй дорозi.

Такi, як Черняченко, вiрно йшли визначеними гетьманом стежками. Вони не дозволяли собi думати, вiдаючи, що то не вигiдно. Таким чином, урядувала сiрiсть, а iнакше й бути не могло. Сiрiсть — повсюди. Сiрко так i подумав: настав час сiрих гетьманiв. Ранiше були краснi гетьмани, мудрi гетьмани, були й великi колотiї, пробищаки, навiть авантюристи, крутiї та харцизяки, а це — нiякi. Такий час. Великий душею та розмислом i не може висунутися, бо думки одразу видадуть, що вiн розумний, а кому такий потрiбний?! Старшинi? Зроду — вiку. Та й кожен iз старшин знав, що коли вiн ретельно виконуватиме службу, не висовуватиметься, то й сам, можливо, доскочить високого чину. А може, й найвищого. Треба славити гетьмана в очi й позаочi. "Тiльки мудростi гетьмановiй ми завдячуємо… "А вiн удає, що не чує. Чує, собака! Ой як чує! Хто найкраще похвалить, але не навпрошки, а тонко, той i виграє найбiльше. Своєї думки не мають, на всi лади талмудять те, що сказав гетьман. Лестять, топчуть у власних душах рештки совiстi, i вже немає нiкого, щоб був собою. Все жариво душi йшло на лестощi — на здобуття чину й багатства. Ще недавнечко лестили Многогрiшному. Величали його, яко бога. Прорече яке слово, аж у поли б'ють, мовляв, зроду не чували такої мудростi, i в рот зазирають. Чи не випаде ще яка мудрiсть, щоб пiдхопити її й понести на вулицю. Всi оглупленi i мали б не дивитися з сорому в очi, а дивляться.

Саме такий i оцей осавул,

Черняченко пiдбавляв меду, не помiчаючи, як спливає на поверхню дьоготь. Щиростi в голосi не було.

Московськi посли перезиралися, не до кiнця осягаючи, про що йдеться. I не поспiшали втручатися в суперечку. Вельми то небезпечна справа, як i саме посольство на Сiч. Нiхто не хоче сюди їхати, випихають силомiць. Запорозька, як i Донська, вольниця — то морська стихiя, яка може збуритися в одну мить. Нехай лiпше чубляться самi, все, що треба, вони сказали Черняченку ще в дорозi.

Кошовий крокував по свiтлицi, а всерединi дужче й дужче напиналися невидимi линви, рухи ставали чiткiшi, пальцi правицi стискалися. Так ходив тiльки назустрiч небезпецi (тут неначе й небезпеки нiякої немає; прямої, поряд, немає, є щось значнiше) та в години найбiльшої тривоги.

Зупинився навпроти гетьманового посла так раптово, що той вiдсахнувся. В налитих чорнотою очах кошового зблиснуло щось гостре, одчайне до нещадимостi. Покрутив у осавула на широкому ремiнному поясi золотого ланцюжка iз роззявленою вовчою пащекою замiсть гаплика. Рука в кошового м'язиста, звична до шаблi i повода й не звична рахувати грошi, гратися коштовними абищицями. Осавул це подумки завважив.

— Чотириста тисяч, кажеш? I в турка стiльки нема. З таким вiйськом i сам чорт не брат. Звiдки скупилося? А сам мружив лiве око i вже знав вiдповiдь.

— Правобережнi до нас iдуть. Либонь, чував: полковник Лизогуб прихилив свою барву пiд гетьманський бунчук?

— Чував. Гетьманська десниця щедра, тому й горнуться пiд неї. Ми самi пам'ятаємо милостi його мосцi, — й така в його голосi зринула щирiсть, що Черняченко згiдливо закивав головою, витяг шию, на якiй вiддулася товста, мов палиця, жила, скидався на гусака, що з гелготом вертався до гусячої зграї. — Прислав нам торiк гетьман сукна, й коли помiряли — припало кожному козаковi на пiврукава. Мабуть, нинi хоче пожалувати ще стiльки ж!

Запорожцi засмiялися, а Черняченко, бачачи, що легко дався на пiдмову, збуряковiв. Сiрко заклав за черес руку, повернувся до запорожцiв, вiв далi:

— А що Лизогуб пiдлизався — то нам вiдомо. Вражий пес, вмiє пiдлизатись. Як лизне, аж у п'ятах стане жарко. Вiрний буде слуга. Вилиже гетьманськi черепки до поливи.

I враз висмикнув руку, круто, на закаблуках, повернувся, — скрипнули половинi, — обпалив гнiвним поглядом Черняченка, що у того аж зайнялася полум'ям чуприна. В поглядi посла Самойловича страх переплiвся iз ненавистю i розсудливою обачнiстю. А Сiрко крив його крийма, дивився, немов уперше бачив. Насправдi знав це порiддя давно. Його погляд сповнився презирством, аж пословi од того зарум'янилися обидвi щоки. За довгi роки пройшов перед Сiрком людський рiд: простаки й хитруни, щирi й пiдступники, звитяжцi й боягузи. Вже не мiг дивитися на людей, як колись, — лише щиро, з наївною довiрливiстю. Впала в душу темна пасмуга, впала й не зникала. I всiх перепускав через неї. Люди нечеснi вiдчували його внутрiшнiй прищур, зневагу, силу й врештi торопiли перед нею. Як оце нинi зiщулився Черняченко.

— За каптан хоче купити нас гетьман? Лишень про своє гетьманство й болю в нього. За маєтностi свої, з кривди скупленi. А що ойчизна в небезпецi, це йому не коле в серце. Що татари виловлюють арканами людей i пусткою стає наша земля, об тiм його душа не плаче! Супостат вiн, а не гетьман. Недруг своєму краєвi i всьому люду християнському.

Очi отамана блищали ярою злiстю.

Невiдь — чому йому в одну мить згадався спекотний день, скрипучий вiз, полковник Жученко на чалому конi й гетьман на столi: вже гетьман i ще не гетьман — з молитовне зведеними вгору руками. Здавалося, Самойлович хоче вознестися на небо й не може. Це вiн наказав скрутити Сiрка сирицею. Чимало часу минуло вiдтодi. Пам'ять — як дерево: спочатку опадає цвiт, потiм — плоди, а за тим вже й листя. А кошовому все стояли в очу, не забувалися молитовне, хрестом зведенi вгору руки. То була нещира молитва, молитва за себе, супроти нього, Сiрка, i таких, як вiн. Вiд самого спомину в жилах клекотiла кров. Немало в Сiрка ворогiв: турки й татари називають його семиголовим драконом, моляться в костьолах за його смерть ксьондзи, але то вороги вiдвертi, вiчнi, то дiти чужих матерiв, чужої вiтчизни. У сто крат важче, коли в'яже тебе сирицею твiй сусiд або й твiй брат. I кидав далi: