ЯСА

— Ми б i повiрили, та ази ж не читали послання нашої чати з Бугу, — сказав Сiрко, i Гук iз здивуванням звiв на нього очi — адже отаман вiдкривав таємницю вiйськової канцелярiї. — Але Сiрко удав, що не помiчає того погляду, провадив далi: — Не своєю лозою обплiвся гонець. Правує вiн не з Криму, а з бiлогородської орди. Може, бiлогородський мурза хоче обдурити й мене i хана? Дати б цього чауса на квестiю, допитати червоним залiзом: звiдки приїхав i де взяв ханську печатку?

В грудях кошовому й справдi закипала злiсть на брехливого татарчука, вже не стримував її i глипнув на нього вогнисто.

Помiтив, що повужчали при тих словах чорнi зiницi татарина i занурились кудись у глибiнь очей швидкi тiнi. Татарин знав козацьку мову. Сiрко знову осмiхнувся в думцi, тепер уже повною мiрою глузливо, аж терпко.

"Хан зараз у ногайськiй ордi", — подумав, а вголос сказав:

— Та не в наших це звичаях. Запитай у нього, — кивнув товмачевi, — одколи це Гнила Лука стала татарською?

Вони знову вернулися розмовою до кордону, татарин i далi обстоював кожен видолинок, але не так запекло, як перше. Коли вiн пiшов, щоб прийти завтра i вже укласти доконечну угоду, Яковлев i Гук перезирнулися, генеральний писар потер долонею товсту червону шию i сказав:

— Не важився татарин до великої незгоди. Хитро ти його, отамане, квестiєю прилякав.

— До незгоди вiн не важився не через квестiю…

— А з яких же респектiв i причин? — запитав Гук i посмiхнувся. Вiн завжди осмiхається так багатозначно та глйбокомудро, мовляв, я знаю все краще за вас. За цю посмiшку кошовий трохи його недолюблює.

— Було, ледащо, повноважне на всi уступки, — сказав кошовий. — Мав таке повелiння. Вiн тiльки удав переляк. Ми полегшили йому перетрактацiї.

Яковлев погодився, Митрофан знизав плечима.

"А хан, може, й не в ногайського мурзи, — подумав знову. — Мабуть, чаус умисне заїжджав туди, аби прип'ясти нас до ногайської орди… Задав же, клятої матерi, невiра, загадку".

Одне було вочевидь — татари цього лiта вирушать великим походом. Хан нещодавно їздив у Адрiанополь, отож їх пiдпиратимуть турки. Пiдуть сушею чи морем? Того козацьким лазутчикам вивiдати не вдалося. Сушею — шлях довгий, та й козаки про все довiдаються заздалегiдь. Либонь, не тiльки сушею. Бо очакiвський мурза потаємно лаштує малi галери.

I ще подумав, як мiцно, круто сплелося все докупи. Всi попереднi днi впали в оцей лагiдний божою ласкою день i б'ють у мозок та серце.

Все життя йшов до чогось невловимого, почував його, але не обiймав мислiю, здавалося, мiг до нього дiткнутися, одначе то була омана, бо лишався й далi на краю безмежного дикого поля. А ще почував бiль. Гострий, тонкий, нiби там, бiля серця, стримiв нiж. То щемiла й квилила рiдна земля. Не пам'ятав, одколи її горе стало його горем. Од тих днiв, коли золотi алтини лягли на Хмелевi очi й по тому закружляли чорнi вихори? Часом усе, що чинилося довкола, видавалося злою шабельною сiччю в густу хуртовину. Тут вже не видно, хто кого тне, й нiхто не має сили спинитися. Й не бачать того, що на них котиться важка лава, яка ось — ось змете всiх. Треба якось зупинитися, повернутися грудьми до лави, зчепитись руками. Турецька iмперiя нинi така дужа, якою ще не була нiколи.

Сiрко пiдвiв голову: Яковлев i Гук стривожено дивилися на нього. Отаман усмiхнувся. Й обом одразу полегшало на душi — усмiшка в кошового була ясна, збадьорлива.

— Нiчого, поганського горiха розгриземо. А тепер давайте обмислимо, що сказати послам, — мовив. — Мабуть, легше гребти на галерi, нiж вести тоту балачку.

Яковлев хитнув головою, поплямкав губами, неначе доїдав вареника. Губи в нього великi, вивернутi, й велика голова, брезкле, м'яке обличчя, сiро — бiлi, безбарвнi очi, — на перший взiр здається, що писаревi все байдуже, насправдi ж вiн уважний, доскiпливий, а ще — гранично чесний. Викликало в ньому посмiх лиш одне: молодився. Фарбував вуса й носив строкату одiж. А перед ким тут молодитися? Може, змагається з пiдписарем?

— Скажемо те, що намислили вчора.

— Вчора — то не сьогоднi. — Й пiдвiвся, пружним потиском рук розiгнав застояну кров. — Що ж, писарю, скликай судне колесо. А я тим часом викурю люльку.

Пiдписаревi здалося, що настав мент наблизитися до кошового, й вiн сказав удавано — захоплено, багатозначно, хоч трохи й до — гiдливо:

— Ох i гула вчора корчма "При калинi" над Чортомликом!

Сiрко покошлав крутi брови.

— Не за твоє пив, пiдписарю. Пильнуй свого.

Гук хвацько крутнув вусики.

— Пильную, отамане. Сам учора пригощався мускатом.

— Не хвастайся. I не бреши. Останню пляшку мускату оддали послам. I того, рiдше заглядай у чарку, частiше — в папери.

Гук знiтився — все в нього сьогоднi виходило не в лад. З‑за свого столу пiдвiвся Яковлев. М'який, усмiхнений, утаємничений у якiсь свої думки. Пригладив довгого, сивуватого, зачесаного, як у дячка, на два боки чуба. Перебрав на себе обов'язок вiдводити отамановi громи од свого улюбленця. Плеснув того по плечу, кинув коротко:

— Чеши. Отаман жартує.

Послав пiдписаря кликати суддю, осавула, значних козакiв — Носа, Брекала, Голода, Квашу, що вже чекали бiля Шкуринського куреня.

Тi, що заходили, сiдали на двох довгих, вкритих обрусами лавах попiд стiнами — з одного боку сiчовики, з другого — посли. Старi сiчовики тримали в зубах порожнi люльки: i в куренi, i в канцелярiї палити не вiльно. Декотрi позвикали до порожнiх, то й рiдко палили, старий Кваша востаннє натоптував свою в золотому обкладi носогрiйку лiт десять тому. Але носить за чересом, пхає в зуби — який то козак без люльки. В свiтлицi панувала поважна тиша, бо обсiдалися на лавах значнi козаки, шановнi люди, неквапливi в балачцi, тверезi розумом i сповненi самоповаги. Тишi вимагає i козацька регула — звичай. А вiн на Сiчi — найповажнiша сила, на ньому засноване все її буття: порядок, способи бою, честь i посмертна слава. А що писанi закони завжди можна переписати по — новому, неписанi — непоруигнiшi за них. Є в козакiв i писанi закони, знають вони закони i сусiднiх народiв — на рiзьбленiй поличцi бiля дверей лежать i Магдебурзьке право, i литовський статут, i царське "Уложенiє", i кiлька латинських та турецьких книг, але мудростями з них козаки послуговуються не вельми часто.

Сонце свiтило в покутнє вiкно, через усю свiтлицю пролягла широка сяйна рiка, в якiй плавали дрiбнi порошини. I всi разом подумали про неї, як про справжню рiчку, а воднораз про те, кому пощастить переплисти її. Царевi посли — пiддячий приказу Малої Росiї Семен Щоголєв та сотник стрiльцiв Василь Чадуєв були у важких ведмежих шубах — приїхали ще за морозiв i чи не знайшли на себе на крам — базарi справної одежi, чи не хотiли одягатись у козацьке — повпрi — вали од самого початку, витирали пiтнi чола долонями, були червонi, немов пiсля лазнi. Вони не пообмiтали чоботи, на долiвцi бiля їхнiх нiг темнiли калюжi, i Гук недоброзичливо зиркав у їхнiй бiк — затирати калюжi доведеться йому. Кошовий довго мовчав, посли поглядали на нього, не одважувалися почати розмову. Врештi Сiрко махнув рукою. Першим пiдвiвся з широкої липової лави Щоголєв, високий, рокiв сорока чоловiк з широкою, розкiшною бородою, розумними очима, вiн читав цареве послання, написане словами грiзними, за якими вловлювалася розгубленiсть. Послання було довге, Щоголєв не дочитав i до половини, а пiт зблискував у нього не тiльки на чолi, а й на бородi та вусах. Кiлька крапель упало на папiр. В листi оповiдалося, коли народився царевич Симеон, од чого помер, хто тому свiдки."Мощi його похованi в царственому великому градi Москвi, — читав Щоголєв, — в церквi архiстратига Михаїла, в присутностi його царської величностi, на яких похоронах були святiйший Iосиф, патрiарх Московський…"По тому йшов довгий реєстр бояр та єпископiв живих та померлих, котрi бачили мертвого царевича. А далi цар знову наказував i просив видати послам псевдоцаревича й обiцяв за це милостi та нагороди.