Руді сестри

Зводини

З ранку до полудня, коли почали сходитися запрошені, Пліній і дон Лотаріо сиділи у вітальні, переглядаючи газети, димлячи цигарками й перечитуючи листа філософа Брауліо, що надійшов сьогодні до готелю. Ось що він писав:

«Дорогенькі мої Мануелю й доне Лотаріо, Минають дні, а звісток од вас немає, то я сам узявся за перо. Я уважно читаю газети, чи немає там чогось про ваші пригоди й відкриття, але марно. Одне з двох, думаю собі, або провадите розсліди у великій таємниці, або ж вам досі бракує певності, щоб бити в усі дзвони. Хай би як там було, не маю жодних сумнівів, що ви на славу впораєтеся з цією справою. В кожному разі черкніть бодай кілька слів, бо негоже мені бути в безвісті про вас.

У нас нічого такого особливого. В казино досі триває ремонт, і здається, що й краю йому не буде. З кожним днем стає більше автомобілів, а розмови точаться довкола футболу. Щодо машин, то це зрозуміти можна, бо вони потрібні для переконання, що живеш повніше й краще. Швидкість і влада над двигуном дає людям змогу бути про себе вищої думки. Втім, по правді кажучи, нема їм куди і їздити, але вони вважають, що, рухаючись у просторі, вони позбуваються нудьги. Захоплення ж футболом я розумію менше. На своєму віку я бачив чотири чи п'ять матчів на стадіоні Пейнадо, й усі видалися мені тією самою комедією — украй безглуздою, зі схожими акторами. Я негоден збагнути, чому іспанці, що кохаються в бучних і барвистих святах, уподобали таке сіре видовище. Небагато ж клепок у голові в тих, хто тижнями жує жуйку про той футбол! Гайнувати таке коротке життя на таке глупство свідчить лише про брак уяви більшості дурноголових у беретах. І здається мені, що люди настільки рішилися глузду, що геть нічого не тямлять і не розрізняють добро і зло. Вони бачать, чують і говорять лише те, що їм кажуть бачити, чути й говорити. Ліваки закидають урядові, що він прагне побільшувати цей футбольний сказ, аби відвернути увагу від політичних проблем. Не знаю, чи так це, але дуже схоже, бо на взірець футбольного матчу можна розіграти й виборчу кампанію, і протягти до влади навіть давно покійного політика.

Еухеніо Ноель, світило нашого міста, сказав у своїй славнозвісній промові в «Клубі лібералів» у 1916 році, що іспанців вабить хліб і бики. Більше бики, ніж хліб, звичайно. І додав, що римляни домагалися того самого хлібом і видовищами. Але, якщо свідомістю людей можна так легко керувати, бо не злічити йолопів на цьому світі, то ще легше робити це тепер, коли є телевізор і радіо. Одним, тобто більшості, — футбол, другим — маківник, третім — батіг, і все йде як по маслу, будь-який уряд може правити тисячі років, звичайно, за умови існування спортивних ліг, вина й світових чемпіонатів… Та що тут казати! Відколи світ світом, переважна більшість дбає лиш про гроші й власний добробут.

У нас новини здебільше сумні. Ви пам'ятаєте улюблений вислів доктора дона Гонсало, який я часто повторюю: «Восени смерті жди». А цієї осені смерть пожинає багатий врожай. Відколи ви поїхали, в кращий світ перебрався Пепе Расура. Вкладався спати з головним болем, а на другий день по обіді його вже віднесли на цвинтар. Бідолашний Клементе Посуело скінчив свої багатолітні страждання, а дон Анастасіо Кордова на ладан дише. Два дні тому ходив його провідувати. Ноги він ще волочить, а от голова вже не варить. Тільки нас побачив — я був не сам, — підвівся з крісла й сказав: «Я вам дуже вдячний, панове, що ви прийшли на мій похорон. Це справа кількох хвилин. Ось-ось прибуде труна й катафалк, і я вас залишу назавжди». Сказавши це, він знову сів у крісло й, заплющивши очі, забувся. Отаке… Ще два дні він щось говорив у нестямі й нікого не пізнавав, а сьогодні вранці мені казали, що почалася агонія. Та ви знаєте, що я схибнутий на смерті. Сподіваємось, що ви невзабарі повернетесь живі й здорові.

Це щодо небіжників. Що ж до перелюбників — нічого нового. Старі плітки, які ніколи не підтверджуються, та й хіба можна знати про це напевне? Про педелів теж немає цікавих новин. Здається, їх не побільшало або ж це просто не дійшло до моїх вух. У церковних справах дещо інакше. Об'явився тут один пастор, дуже новочасний, і говорив з амвона щось там про соціальну справедливість, виступав проти багатіїв і навіть закидав камінці в урядовий город. Годі навіть уявити, який це спричинило фурор! Вперше в історії іспанські священики таке утнули. Мені до вподоби, що бодай раз вони стали в оборону простолюду, хоча й зі своїх міркувань. Дон Хосе, директор банку, так висловився про казання новака: «Він не розуміє, що коли Христос мовив: «Блаженні убогі», — то мав на думці убогих духом, бо убогі на гроші, по правді кажучи, ніколи не мали жодної надії».

Про народини й хрестини нічого не пишу, бо це мене мало обходить. Не цікавить мене і дітлашня. У них все попереду. Росіо все мені про вас туркотить. Каже, що ви там загуляли. І я гадаю, що Фараон не дасть нудьгувати. Часом мені кортить пристати до вашого гурту, але від однієї лиш думки про інше ліжко й інший клозет мене нудить. Кожен звикає до чогось, і немає нічого милішого, ніж їхати у візку звички. Сподіваюсь, вам буде що розповісти. Бувайте здорові, законники! Обнімаю вас. Брауліо».

Пліній звелів Гертрудіс гарненько прибрати в їдальні, де мало відбутися зібрання, й приготувати для всіх кави.

Дон Лотаріо купив у крамниці на розі Баркільйо великі конверти, і на кожному написали ім'я одного із запрошених. Пів на дванадцяту вони вирішили оглянути їдальню.

— Чи все так, як ви хотіли, Мануелю? — спитала Гертрудіс.

— Бракує тільки філіжанок.

— Зараз принесу. Але кавники я залишу на кухні.

— Ясна річ. І принеси чисту серветку.

Коли стіл було накрито до кави, а Плінію принесено чисту серветку, він попросив дона Лотаріо пильнувати двері, щоб не підглядала заінтригована його проханням служниця. Сам тим часом з надзвичайною ретельністю витер кожну філіжанку, ложечку й блюдце.

— Аби ти знав, Мануелю, як приємно дивитись на тебе за цією роботою! На тебе, що завжди так зневажливо ставився до наукових методів.

— Часи міняються, доне Лотаріо.

За чверть перед дванадцятою почали з'являтися перші запрошені. Пліній, вирішивши надати церемонії якомога більшої урочистості, зустрічав їх при дверях маломовний і поважний.

Сповідач дон Хасінто час од часу задирав голову, роздивляючись довкола з-під своїх запалих повік. Хосе Марія, філателіст, сидів, не переймаючись оточенням, склавши руки й літаючи думками десь далеко. Новільйо прийшов у старенькому піджаці, всипаному тирсою, вона вкривала навіть його брови й оправу окулярів. Певне, він не встиг зайти додому перевдягтися. Придверниця, трохи розгублена, раз у раз зітхала й примовляла: «Пресвята діво, що за спека, що за спека! Прямо дихати нема чим!» Гертрудіс, лукаво поглядаючи на всі боки, порядкувала в помешканні й відчиняла двері кожному новоприбулому. Остання прийшла кравчиня, що жила далеченько й мусила добиратись на вулицю Аугусто Фігероа кількома автобусами. Вона пояснила це своїм монотонним голосом, з поглядом, скерованим десь проз співрозмовника.

— Усі зібрались! — оголосив дон Лотаріо, не менш урочистий за Плінія.

— Тож можемо перейти до їдальні, — відказав той. Жалюзі були підсмикані, й ясне денне світло грало на сріблі, меблях і кавовому сервізі на столі. Запрошені, кожен у свій спосіб, видавалися скутими, бувши в невіданні щодо намірів цього містечкового інспектора поліції.

Пліній запросив усіх зайняти місця за овальним столом, відсунувши тим часом велику вазу, щоб краще бачити обличчя гостей. Сів і сам, поклавши руки на блискучу стільницю з червоного дерева. Решта, дивлячись на нього, інстинктивно прибрали такої самої постави.

— Мабуть, треба принести попільнички, — підхопилася раптом придверниця, знервована урочистою й напруженою атмосферою, — бо чоловіки, ясна річ, зараз же почнуть палити.