Руді сестри

— Сиди, я сама принесу, — випередила її Гертрудіс.

Це трохи розрядило напругу. Але ненадовго. Коли Гертрудіс розставила на столі попільнички й сіла на місце, всі очі знову звернулися до Плінія. Той, як завжди, коли мав говорити перед загалом, подумав якусь хвилю, провів правицею по стільниці й зрештою забрав слово:

— Цими днями всі ви, хто найчастіше спілкувався з сестрами Пелаес, відповідали на мої запитання про причини їхнього зникнення. Я певний, ви розповіли мені все, що знали, а втім, з'ясувати нічого не вдалося. З огляду на такий стан речей я зібрав вас сьогодні тут, сподіваючись, що ми відтворимо всі разом події того дня на підставі ваших свідчень і спроможемось дійти якогось висновку.

Він зробив паузу й неквапливо обвів поглядом усіх присутніх.

— Свята діво! — зітхнула придверниця.

— Отже, — провадив Пліній, — згідно з вашими свідченнями, події того дня розвивалися так. По обіді пані Долорес Арнічес, кравчиня, працювала в призначеній для того кімнаті. Панни Пелаес провели пообіддя, за своїми уподобаннями, відпочиваючи в кабінеті. В домі нікого більше не було. Близько пів на четверту пополудні задзвонив телефон. Одна з них підняла слухавку. Невідомо котра. Чи не так, Долорес?

— Так. Мені здалося, що панна Алісія, але напевне стверджувати не можу.

— Дарма що телефон стоїть далеченько від кравецької, Долорес завважила, що панна Алісія, чи хто там з них був, розмовляла з кимось, кого не сподівалася почути, і що їй сказали щось важливе й несподіване. Чи не так, Долорес?

— Так.

— Вона зойкнула від подиву, говорила, ковтаючи слова, щось питала, і, найвірогідніше, слухавка перейшла до рук її сестри Марії, котра продовжила розмову в надзвичайно схвильованому стані. Вона теж скрикувала, квапливо перепитувала, але що саме, Долорес не могла дочути через значну одлеглість телефону.

— І ви не вийшли з цікавості в коридор? — раптом запитав безбарвним голосом кузен Хосе Марія.

— Ні, — збентежено відповіла кравчиня. — Мене поривало це зробити, але двері вітальні, де стоїть телефон, були розчинені й мене могли помітити.

— Гаразд. Продовжимо.

— Але ви мусили бодай щось почути! — наполягав філателіст.

— Ні. Я вже казала це панові інспекторові. Я лиш завважила, що вони були схвильовані і ставили багато запитань, немов хотіли впевнитись, де знаходиться хтось чи щось.

— Цього ви мені не казали, — урвав її Пліній.

— То так. Я згадала про це тільки по розмові з вами. Вони запитували щось подібне до «де ти?», чи «куди йдеш?», чи «що робитимеш?». Щось таке…

— Добре, — сказав Пліній. — Йдемо далі. Після розмови вони побігли до спальні, потім до ванної, вбралися й прихопили пістоль, схований під сінником у ліжку панни Алісії. Найпевніше, котрась із них поклала його в торбинку, а потім — все у поспіху — Алісія зазирає до кравецької й каже панні Долорес, що вони мусять вийти у дуже пильній справі. Так, Долорес?

— Так.

— І ви нічого не спитали у панни Алісії? — знову озвався безбарвним голосом кузен Хосе Марія.

— Звичайно, спитала. Спитала, куди вони так поспішають, — я вже казала про це панові Гонсалесу, — і мені відповіли, що в справі. Я дуже добре пам'ятаю її слова: «У пильній справі». Вона залишила мені на столі вечерю й платню і сказала, що побачимося в понеділок. Мені здається, панна Марія не зайшла до кравецької, бо плакала.

— Отже, панна Марія плакала в коридорі?

— Саме так.

— Цього ви мені теж не казали, — набурмосився Пліній.

— Не казала, що вона не заходила?

— Ні. Те, що вона плакала.

— Тоді даруйте. Мабуть, забула, та й хвилювалася я дуже. Мене ще ніколи звіку не допитували ні в поліції, ні в суді.

— Гаразд. Продовжимо. Обидві сестри бігцем спускаються сходами вниз і, за свідченням придверниці, зупиняються при вході до будинку й беруть перше ж таксі, що з'являється на вулиці. Так було?

— Так. Достеменно так, як ви розповідаєте. Я була, знаєте, трохи розіслана, бо, як казав мій покійний батечко, під цей час мене завжди розморює… Та от чую на сходах стукіт підборів і відразу підхоплююсь. Визираю в двері, але, оскільки вони мені нічого не кажуть, я навіть не вийшла з придверницької. «Куди це вони так поспішаються?» — подумала я. А потім, побачивши, що вони сідають у таксі, знову подумала: «Боже милостивий! Що це могло статися, що вони їдуть мотором, немов горить!» А щойно вони поїхали, я викинула це з голови й знов задрімала.

— Гаразд, — завершив Пліній монолог придверниці. — Оце все, що ми знаємо, більшою чи меншою мірою. Чи не хотів би хтось із вас що-небудь додати?

Усі перезирнулися, не наважуючись забрати слово.

— Може, ви, падре? — спитав Пліній у дона Хасінто.

— Ні. Хіба що те, що я нічого не розумію. Так немов мені розповідають про бозна-кого. Я не можу собі уявити цієї біганини, пістоля й такого іншого, коли йдеться про сестер Пелаес.

І він замовк, утупившись очима в стільницю. Пліній марно чекав якусь хвилю інших міркувань і, зрештою, витягши перед себе руки й нахиливши голову, сказав:

— Що ж, тоді я маю питання: хто чи що на цьому світі могло, на вашу думку, змусити сестер Пелаес вийти з дому так нагально і з пістолем? Боюсь, що коли ніхто не зможе відповісти на це питання, розсліди, як це іноді буває в нашій роботі, доведеться припинити.

Виголосивши це, він дещо знервовано запалив сигарету.

Дон Лотаріо дивився на нього ледь не драматично. Визнання Плінія, що він ладен відмовитись од подальших розслідів, йому аж ніяк не сподобалось. Мануель завжди доводив до кінця розпочату справу й ніколи не здавався. Він був упертий і не відступав перед труднощами.

— Можливо, йшлося про якесь доброчинство… Вони правдешні святі, — почувся немов здалеку голос пастора.

— Не знаю, яке доброчинство роблять з пістолем напоготові, — вихопився ветеринар.

Дон Хасінто навіть не глянув на нього. Обмежився невиразним жестом.

— Я скажу, прошу мені вибачити, — озвалася кравчиня, не підводячи очей, — що доброчинство з пістолем у руках, власне, Ще можна якось виправдати. Але найгірше те, що вони не повернулись додому. Яке доброчинство може перешкодити повернутись додому двом святим?

«Та й злостива ця кравчиня з блукаючим поглядом!» — подумав Пліній.

— Доброчинство може означати, приміром, прагнення порятувати близьку людину, — поправився пастор.

— Оце вже краще, — жваво підхопив Пліній. — Але хто з приятелів чи близьких сестер Пелаес міг наражатися на небезпеку того дня?

— Ніхто, — впевнено заявив Новільйо. — Тобто ніхто з тих, кого ми знаємо. Вони не мають кревних, окрім присутнього тут кузена Хосе Марії, життя ведуть доброзвичайне й спокійне. Якби була жива їхня мати… або батько чи Норбертіно, той ненароджений брат, можна було б витлумачити цей чудний вчинок. Але цих людей, котрі були сенсом їхнього життя, немає в живих.

І наїжився, поблискуючи окулярами, схожий на птаха.

— Ви, Новільйо, не згадали однієї дуже важливої особи, — сказав Хосе Марія таким безбарвним голосом, немов ця фраза зовсім випадково вийшла з його сірих уст.

— Кого ж це? — насупився службовець.

— Однієї особи, котра назавжди залишила слід у житті Марії, — відповів той, незворушно дивлячись на Новільйо.

Новільйо, подумавши хвилю, пригадав, про кого йдеться.

— Так-так. Ви маєте на увазі її колишнього нареченого? Хосе Марія кивнув і, карбуючи слова, потвердив:

— Саме його. Я маю на увазі Маноло Пучадеса.

Знову запала мовчанка. Всі перезиралися й думали кожен своє.

— Ця людина пропала безвісти тридцять років тому, — сказав сповідач без особливого переконання.

— Одне — пропасти безвісти, і друге — померти, — відказав кузен знудженим тоном людини, котрій усе на світі відомо. І додав, в'їдливо усміхаючись: — Усі померлі пропадають, але не всі пропалі є мертві… Цими днями минув термін тридцятилітнього тюремного ув'язнення, і відразу об'явилося кілька «змерлих» у тридцять дев'ятому році.

— Якби навіть було так, як ви кажете, — заперечив Новільйо, — то навіщо їм іти до нього на зустріч з пістолем? І як пояснити, що вони не вернулися додому? Це просто не тримається купи!