Руді сестри

Кілька років по тому мій колега пояснив, що нам не дали відповіді, бо ніхто не знав, де міститься наше бюро. Усі працівники були нові й не знали плану будинку. Пригадую, один начальник підготував був рішення щодо нас, але, діставши серцевий напад, забрав той проект з собою в могилу. Потім я зробив ще одну спробу, та все дарма. Зрештою ми зневірились, зрозумівши, що всім до нас байдуже, і 1945 року я поклав зайнятися якоюсь корисною діяльністю. Адже негоже сидіти склавши руки аж до пенсії. Ви розумієте, Гонсалес, в моєму віці, а мені лишилося якихось три роки до пенсії, немає сенсу труїти собі життя. Втрачене на підвишках платні за всі ці роки ми надолужуємо ремеством. У цьому житті кожен має свій шлях, і не варто опиратися долі. Наприкінці місяця ми сходимо вниз, підписуємо відомість, беремо конверта з платнею й вертаємо до своєї праці. Коли іноді хтось питає, де ми працюємо, відказуємо: «Там, де завжди», та й по всьому…

Тепер ви, Гонсалес, легко можете собі уявити, як я нервуюся щоразу, коли думаю, що насамкінець кар'єри хтось може нас викрити. Адже я не якийсь там шахрай, а тільки побічний продукт, бюрократичного апарату… Вже тридцять років я не браз до рук жодного документа. Так само вона.

— А вона ваша дружина? — спитав Пліній, потішений почутим.

— Ні… Секретарка. Вона має своє помешкання, я-своє. Звісно, пропрацювавши стільки років разом, ми майже зріднилися.

— Так-так.

— Благаю вас, Гонсалес, заради всього святого, не розповідати про це нікому із знайомих. Яка вам користь з того? Я робив для держави все що міг, але марно. Врешті-решт, в усіх подібних установах є мертві душі, котрі задурно одержують платню… Я дещо знаю про це. Якщо хтось опинився в такому становищі не зі своєї волі, не варто терзати себе докорами сумління.

— Можете не потерпати, Новільйо, мовчатиму, як могила. А втім, не думаю, щоб в Іспанії було багато таких, як ви.

— Е, не кажіть! — жваво озвався той. — Тобто я не хочу сказати, що багато, — поправився він, — але достатньо. Якби я вам розповів… Приміром, ота кирпата жінка, котра була питала мене, чи нічого не сталося, — моя добра знайома. Так от вона протягом багатьох років одержує дві пенсії.

— Не може того бути!

— Але це так. її батько десь там служив. Помер, і відтоді їй платять дві пенсії замість однієї.

— А звідки береться друга?

— За іншого небіжчика, котрого вона й у вічі не бачила й не знає, де він працював. Отак і живе у розкошах увесь свій вік… У цій кав'ярні буває також один чоловік, тут ми всі одне одного знаємо, котрий одержує запомогу за медаль, якої він зроду не мав, ба й у війську ніколи не був.

— Диво, та й годі!

— Ми прозвали його «героєм».

— А хто він за фахом?

— Сажотрус.

— Ну й життя, Боже милостивий! — вигукнув Пліній.

— І повірте мені, Гонсалес, що з сестрами Пелаес мене зв'язує лиш давня приязнь і взаємні послуги. Відтоді як їхній батько допоміг мені влаштуватися на працю, після конкурсу, звичайно, ми дуже заприязнилися. І скільки я не сушу голову, не бачу причини їхнього зникнення.

— Я не сумніваюсь. Анітрохи не сумніваюсь.

Новільйо після такого щирого запевнення поринув у себе. Висповідавшись, він тепер відпружився й часом навіть позирав на газету, що лежала перед ним.

Пліній мав враження, що Новільйо, котрий тим часом мовчав, уподібнився до старої занедбаної друкарської машинки зі свого бюро. Він усією своєю поставою виказував якусь незрозумілу інерцію й знехіть, що робило його схожим на зужиту річ. Пліній згадав одного чоловіка з Томельйосо, котрий бив байдики все своє життя й проводив час здебільшого в казино «Сан-Фернандо», і, якщо уважно придивитись до нього, виглядав достеменно як казино, разом з більярдом, доміно й усім начинням.

Кожен з часом прибирає вигляду того, що робить. А що вже казати про вдачу й почуття! Йому, Плінію, досить лиш кинути оком на незнайомця, щоб зрозуміти, на що той хибує. Добросерді люди мають щирий погляд і усміх. Люди потайні вирізняються особливою манерою примружувати очі й темпом відмірювання слів. Розумні-довірливі й не бояться посміху. Глупаки — занадто чемні й мовчазні. Зрадники — запобігливі…

Втім, є багато відмін, бо часом познаку можна завважити не стільки в способі життя, як у якійсь тіні, що промайне на обличчі, або в ході. Руки теж багато що говорять. У зіпсутих — короткі пальці й бридкі нігті. Є люди, котрі мають не властиві їм руки, немов успадковані від предка зовсім іншого біологічного типу. Такі руки трудно надаються до витлумачення. Ошуканців і крутіїв зраджує нерухомість їхніх рук. Тимчасом як мозок обмислює ошуканство, пальці не ворушаться або ж роблять це дуже повільно. Руки напрочуд добре виказують шляхетність і свіжість почуттів. У пучках пальців містяться і несміливість, і зухвальство. Розмовляючи з непевною людиною, треба спостерігати трохи за її очима, більше — за жестами, а передусім — за руками. Адже мозок здебільшого контролюється, а руки виказують приховані наміри. Існують професії, коли руки діють самі, на свій розсуд, хоча думками людина може витати бозна-де.

Пліній, дещо занепокоєний забарністю Фараона й дона Лотаріо, поглянув на годинник. Новільйо не відривався од газети, пересуваючи її на столі вивіреними рухами столяра. Детектив покликав кельнера й розплатився, на що службовець не звернув ані найменшої уваги.

У цю мить вони з'явились на порозі. Пліній підвівся, нагадав Новільйо про завтрашнє зібрання і ще раз пообіцяв зберегти його таємницю. Потім легкою ходою попрямував назустріч приятелям.

— Ходімо, Мануелю, нас чекає таксі, — поважно сказав Фараон.

— Що сталося? — очима запитав Пліній дона Лотаріо.

Той, теж надзвичайно поважний, зробив якийсь невиразний жест.

— Ходімо ж! — квапив його Фараон. — Тут така справа!.. Вийшовши, вони сіли в автомобіль. Оскільки жоден з них не зронив і слова, водій спитав:

— Куди їдемо, панове?

— До якої-небудь гарної ресторації поблизу театру «Мартін», кортить подивитись на стрункі ніжки, — зареготався Фараон, а дон Лотаріо завторував йому.

— Знову ваші жарти! — сказав шеф. — Гаразд, то що там з віллою «Есперанса»?

— Даю тобі тисячу дуро, Мануелю, якщо ти вгадаєш, хто мешкає в тому шале. Ти собі навіть не уявляєш! Скажіть йому, доне Лотаріо, щоб він не подумав, що це знову жарт.

— Там живе, Мануелю, наша краянка донья Марія де лос Ремедіос дель Барон. Ота, що сиділа біля тебе в автобусі. То чи не затісний цей світ?

Пліній мовчав, немов йому заціпило.

— Так, Мануелю, вона мешкає там зі своєю матінкою.

— І що вона сказала на вашу появу?

— Нічого. Ми їй пояснили, що прогулювались і раптом згадали, що вона там живе, та й зайшли з візитом. Чи повірила вона, чи ні, то вже інша річ.

— Ви їй щось говорили про сестер Пелаес?

— Ані словечка, — відповів дон Лотаріо. — Я подумав, що це не доконечно. Гадаю, це тобі вирішувати.

— Дуже добре зробили.

— Бачиш, Антоніо, — сказав дон Лотаріо, — який з мене здібний учень?

— Вона запропонувала нам кави, — забрав слово Фараон, — і показала свій величезний дім, котрий, певне, коштує близько мільйона. Дуже добре нас трактувала, треба сказати. А тобі передавала вітання.

— Спершу ми розпитали сусідів і, дізнавшись, хто живе в тій віллі, вирішили завітати до неї з цікавості, нічого не згадуючи про справу. Але я думаю собі, що може бути спільного у Марії де лос Ремедіос з сестрами Пелаес?

— Врешті-решт, вона теж з нашого містечка…

— Те саме сказав і я дону Лотаріо.