Руді сестри

Та й хитрун же був цей дон Норберто! Чи, може, то його доньки? Потайник, найпростішої конструкції, відмикався без будь-якої цифрової комбінації. Пліній прикинув собі розмір замкової шпарини й бігцем подався до шухляди з ключами, сподіваючись знайти потрібний. Прихопивши кілька, повернувся до кабінету, але всі спроби виявились марні. Жоден не придався. Орудував обережно, за допомогою носовичка, щоб не затерти ймовірні відбитки пальців. Перебрав усі ключі. Дарма! У розпачі сів у нотарів фотель, полишивши потайник. Запалив ще одну сигарету і, зсунувши капелюха на потилицю, почав міркувати. Одне з двох: або гість узяв ключ деінде, або ж його віддали йому самі Руді сестри, з доброї волі чи з примусу. Не Новільйо ж тримає викрадених сестер у підвалах міністерства! Втім, мавши добру кебету на плечах, міністерство можна використати для чого завгодно… Той пентюх кузен, збирач марок, був у Парижі, коли викрали Рудих сестер… Чорт забирай, а якщо не був? Звідки знати, чи не був він десь тут поблизу? Бо безглуздо підозрювати придверницю, служницю чи кравчиню… А сповідач? Але це може бути хтось зовсім інший. Можливо, ми сушимо собі голову, а якийсь пройдисвіт сміється з пас… Але як дізнався той пройдисвіт, що я зупинився в готелі «Сентраль»? І коли я там буваю? «Тож скажу вам, пане нотарю, — кинув він оком на наставлений, мов капкан, портрет, — що справа стає дедалі за-плутанішою».

Його роздуми урвав далекий дзвінок у двері помешкання. Пліній хутко підвівся, опустив і вирівняв портрет, поклав ключі в шухляду й лиш тоді відчинив двері. То були Фараон і дон Лотаріо.

— Чи вільно мені зайти на місце скоєного злочину? — урочисто запитав явно підпилий Фараон.

— Прошу, панове!

— Цікавий я знати, що ти тут робиш? — у свою чергу спитав дон Лотаріо.

— Думаю. Що ще я можу робити?

— До речі, я мушу негайно зателефонувати, а то я геть забув про одне важливе доручення, — спохопився Фараон. — Де в цьому домі телефонна книжка, Мануелю?

— На столику під телефоном. Зачекай, тобі яку — за вулицями чи за прізвищами?

— За вулицями.

— Ходімо до кабінету, там видніше.

Фараон, відшукавши потрібний номер і записавши його на цигарковій коробці, вийшов до передпокою телефонувати.

— Є якісь зрушення, Мануелю? — по-батьківському спитав дон Лотаріо.

— Потім розповім, коли залишимось удвох. А завтра вранці я хочу закликати сюди й серйозно поговорити зі служницею, кравчинею, котру ви не знаєте, сповідачем, кузеном і Новільйо, з котрим ви теж не знайомі. Зараз треба повідомити їх про це телефоном.

— Ти мене заінтригував. Мануелю. Я вже шкодую, що пішов був з тим гладуном вештатись по Мадріду.

— Тихше, він іде!

Дон Лотаріо приніс пива, а потім пішов телефонувати Пліній. Затим він без особливого ентузіазму пристав до розмови при пиві. Думками був десь далеко.

Дон Лотаріо, спостерігаючи за шефом, звеселів. Коли той відсторонюється од усього, що діється довкола нього, то це ознака напруженої праці його мозку.

Пліній думав, ветеринар не спускав з нього очей, а Фараон гриз мигдаль і, своїм звичаєм, блазнював.

— Послухай лишень! — раптом підхопився він. — Я оце згадав, що ти повинен показати мені ту знамениту кімнату духів, про котру мені розповідав дон Лотаріо. Ото має бути видовище!

— Іншим разом, Антоніо, — відказав ветеринар.

— Ні, саме зараз, — на превеликий подив дона Лотаріо озвався Мануель.

Річ у тім, що Пліній на згадку про ту кімнату нараз усвідомив собі, що поминув її сьогодні, коли обходив помешкання. Історія з портретом має присмак містики, подумав він, тож не завадить зазирнути в кімнату з ляльками.

Рішучою ходою, аж занадто рішучою як на прохання Фараона, він попрямував туди, прихопивши спершу ключа з шухляди. За ним рушили дон Лотаріо і Фараон.

— Святий Боже! — вигукнув винар, коли в комірці з манекенами спалахнуло світло. — Що за карнавал мерців! Ці сестри справді таки схибнуті!

Тепер Плінію все видалося ще похмурішим, ніж за першим разом. Тоді це викликало в нього поблажливу посмішку, як карикатура жалоби чи могильна помпезність. Смерть, убрана в шмаття, лозу й картон, з фотокартками замість облич, видавалася мертвішою за самих мертвяків — безмовних, зі спокійними рисами, нерухомими очима й стиснутими вустами. Правдешні мерці навівають думки про щось далеке, супокійне, як стояча вода. А ці ляльки справляли враження активно гротескових. Виставлені в хронологічному порядку, вони утворювали якийсь танок смерті, без музики, на півдорозі між життям і смертю.

Це було враження не тільки Плінія, бо його приятелі теж застигли з широко розплющеними очима. Фараон аж нетямився з подиву.

— Чортзна-що! — сказав він зрештою, витираючи тилом долоні масні губи. — Погляньте-но, той у сурдуті має навіть шпильку в краватці!

— І шпоньки на манжетах! — додав дон Лотаріо.

— Ти ба! А та пані з медальйоном! А той, у мундирі з республіканськими відзнаками! — пожвавішав Пліній. — Бідолашні сестри обвішали їх усіма регаліями.

— Ти пам'ятаєш дона Норберто? — спитав ветеринар Фараона.

— Та не дуже, але трохи пам'ятаю.

— Ось він. Поглянь на його портрет на місці голови!

— Так, так. Я вже бачив його портрети в помешканні. Йому навіть ланцюжка від годинника не бракує. Може, й годинника має.

— Зараз побачимо, — сказав Пліній, підійшовши ближче й потягши за ланцюжок, що звисав з правої кишені камізельки. — Так, є й годинник. Щоправда, не найвищого класу. Фірма «Роскофф».

Накрутивши його, підніс до вуха.

— Йде.

Всі оглянули годинник, послухали його цокання. Пліній знову вклав його до кишені й потягнув за другий кінець ланцюжка, всиленого в петельку. На ньому висіло колечко з одним-однісіньким звичайним ключем. У Плінія тьохнуло серце. Він кілька хвиль дивився на ключ, не торкаючись його.

— Що там? — спитав Фараон, котрий разом з доном Лотаріо одійшли вже трохи осторонь.

— Та нічого… Ключ, — відказав Пліній, вкладаючи його знову до кишені манекена.

Подальші коментарі Фараона й дона Лотаріо не доходили вже до його свідомості. Він знову поринув у свої роздуми. Майже механічно обшукав решту манекенів, і єдине, що привернуло його увагу, хоча й геть з інших причин, — була ладанка, яка, безперечно, слугувала за оберіг від республіканства нареченого Марії.

Пліній по-змовницьки підморгнув дону Лотаріо й попросив приятелів зачекати на нього в кімнаті, бо йому треба зателефонувати у пильній справі.

Накрутивши номер комісара, він попросив, щоб завтра вранці прислали експерта для знімання відбитків пальців, а також зачитав йому анонімного листа, підписаного «Диким Котом».

— Це писав якийсь пришелепуватий.

— Я теж так подумав.

— У кожному разі збережи того листа для експертизи. Ясна річ, коли в газетах з'являється якась сенсація, відразу сипляться анонімні листи й телефонні дзвінки. Не варто давати інтерв'ю газетярам, доки справа не проясниться.

— А в мене його ніхто й не просив. Повідомлення, опубліковані в пресі, походять, певне, з департаменту.

— Так. Але я наказав тримати перебіг розслідів у суворій таємниці. То ви маєте, Мануелю, якусь надію на успіх?

— Надію, то забагато сказано. Ви знаєте, що я ніколи не кваплюся з висновками. Але тут принаймні є над чим помізкувати.

— Тільки новаки в нашій роботі відразу знаходять розв'язання. Ми ж, старі вовки, мавши за собою чимало кримінальних справ, ніколи не квапимось. Гаразд, Мануелю. Завтра о десятій матимеш експерта для знімання відбитків.

— Ймовірних відбитків, хотів я сказати.

— Так, власне, й треба говорити.

Поклавши слухавку, Пліній дізнав уперше за цей день відчуття безжурності й втіхи. Конфіденційна розмова з такою важливою поліційною особою справила йому велику приємність.

Повертаючись до кімнати духів, він запалив сигарету.

— То я готовий, друзі!

— Я оце казав дону Лотаріо, що одного чудового дня ви спіткаєте тут якогось нового духа.

— Не розумію.