Руді сестри

Долорес змовкла і втопила свої розблукані очі в простір поблизу Плінія.

— А чи не називали вони в розмові якогось імені чи слова, що могло б підказати, про яку «справу» йшлося?

— Ні. Телефон, як ви знаєте, далеченько від кравецької. Зазвичай важко щось дібрати. Це все, що я чула.

— Ви обидві віддавна буваєте в цьому домі. То чи не спадає вам на думку якесь припущення — хто їх міг так переполошити?

— Ми вже з годину сушимо собі над цим голову, — сказала Долорес. — Справді, хто це міг бути? Хто міг вивести їх з рівноваги? Вони не знялися б отак з доброго дива. Бо завжди були чи є — дай Боже, щоб усе було гаразд, — дуже розважні і нічого не робили зопалу. Певне, телефоном їм повідомили щось винятково важливе. Я ніколи не бачила їх такими схвильованими… І коли пробило шосту, а до роботи я нічого не мала, хоча, як правило, працюю до восьмої, я пішла собі. Нічого дивного, що вони не повернулись до того часу. Дивно, що вони не повернулись і донині!..

Запала мовчанка. Пліній, запаливши сигарету, походжав кімнатою і розмірковував. Долорес сиділа на краєчку канапи, а Гертрудіс, наморщивши чоло, водила очима за Плінієм. Та оскільки він мовчав, озвалася сама:

— Може, принести пива, бо ми йтимемо, якщо вам більше нічого не треба.

— Ходіть собі з Богом, а я ще трохи побуду тут, зачекаю дона Лотаріо.

— То принести пива чи не треба?

— Не треба. Я щойно пив каву, тут поруч.

Близько другої зателефонував ветеринар і сказав, що вони з Фараоном чудово розважились, подробиці розповість увечері, як і домовлялися. Він дзвонив з Алькала-де-Енарес, де винар мав залагодити якісь свої комерційні справи. Поклавши слухавку, Пліній подався до готелю, пообідав і, погомонівши в салоні з земляками в присутності мовчазної французки з китайським муциком, що сиділа в тому самому фотелі, вирішив часинку подрімати.

Він геть підупав духом, а проти цього найліпшим засобом є сон.

Запалене світло

Надвечір Пліній прокинувся й безтямно роззирнувся довкола. Що це за помешкання? Що за місто? Як він тут опинився? Поволі шум автомобілів за вікном повернув його до Мадріда, в готель «Сентраль», до справи Рудих сестер.

Ще якусь хвилю не одривав голови від подушки, втопивши очі в балконові ґратки, через котрі сіялось призахідне світло. Потім запалив сигарету й, затиснувши її в губах, лежав так, заклавши руки за голову. Покосувавши на рукави синьої піжами, усміхнувся. Кумедний же він мав вигляд! Він, Мануель Гонсалес, шеф поліції Томельйосо, зі славетного роду Плініїв, — і в піжамі! Чи не перший із свого покоління вкладався в такому строї до ліжка. А виною всьому подорож до столиці! І сестри Пелаес! І чому його донька вважає, що в Мадріді негоже покластися в ліжко без піжами?

Пліній неквапливо вбрався й зійшов сходами до салону. Кинув погляд на вечірні газети, що лежали на столі. «Дотепер жодних новин про загадкове зникнення сестер Пелаес», — звідомляв заголовок на останній шпальті популярної газети. І далі: «Згідно з інформацією департаменту безпеки місцеперебування сестер Пелаес, котрі, як ми вже повідомляли, не повернулись минулої суботи до свого помешкання на вулиці Аугусто Фігероа, досі не з'ясовано. Справу доручено відомому криміналістові, ім'я котрого нам не названо. Втім, найближчим часом розсліди мають дати результати».

Мануель замислився, його потішив епітет «відомий». Дон Лотаріо буде ущасливлений.

До стойки рецепції вийшов власник готелю дон Еустасіо і, дивлячись на Плінія поверх окулярів, повідав йому замість привітання:

— Вам телефонували близько шостої, Мануелю.

— Хто?

— Не назвались. Питали про вас, а коли я відповів, що ви відпочиваєте, поклали слухавку.

— Голос чоловічий чи жіночий?

— Чоловічий.

Піднявшись вулицею Алькала вгору, Пліній завернув на Аугусто Фігероа. У придверницькій, як звикле, анікогісінько. Він відкрив поштову скриньку й поміж рекламових брошурок натрапив на конверт, заадресований: «Поліцейським, що провадять розсліди у справі сестер Пелаес». Пліній начепив окуляри і, розпечатавши його, витяг аркушик паперу, на якому червоним фломастером було написано: «Це я викрав сестер Пелаес. Помста. Ви їх ніколи не знайдете. Недоумки! Дикий Кіт». Він двічі прочитав листа, стенув плечима, сховав папірець до кишені й неквапливо побрався сходами.

Відчинивши двері, Пліній здивувався — в коридор падало світло з кабінету чи з вітальні. Зайшов досередини. Нікого. Міг присягтися, що вранці світла не вмикав. Яскраво світило сонце, його проміння проникало через вікно, що виходило на крамницю електроприладів. Ні, він напевне не вмикав світла. За ясної погоди не було потреби в штучному освітленні помешкання, вистачало природного.

Якусь хвилю Пліній наслухав. Ані звуку! Поволі, напружуючи всі свої п'ять органів чуття, почав кружляти кімнатами, намагаючись відтворити в пам'яті всі його дрібниці. Але яким ключем відімкнено двері? Наскільки він знав, існувало три ключі: по одному мала при собі кожна з сестер, а третій, що зберігався в придверницькій, тепер був у нього.

Пліній повмикав в усіх кімнатах світло. Однак не чіпав нічого. Всі речі на своїх місцях. Усі шухляди й двері замкнені. Жодних слідів злому. «Дивина! — подумав він. — Той невідомий залишив безсумнівний слід — світло в кімнаті. Найпевніш, він надто захопився своїми пошуками. Мусив добре знати цей дім, його звичаї й останні події, які спричинили втручання поліції. Чому ж одвідувач пішов, забувши погасити світло — в поспіху чи з неуважливості?» Пліній подумав, що той «хтось» був тут, напевне, надвечір, в противному разі не потребував би електричного світла. «Чи це не він хотів упевнитись, що не застане тут мене й тому зателефонував до готелю? Чи не в кабінеті він щось шукав? Але ж тут немає жодних сховків… Найвірогідніше, це була перша кімната, куди він заходив. Або ж остання… У кожному разі йдеться про когось, хто добре знав це помешкання».

Він подумки перебрав обличчя й імена всіх опитаних, усіх відомих йому осіб, так чи інакше зв'язаних з родиною Пелаесів. І текст того блазенського листа, підписаного «Диким Котом». Ясна річ, ситуація ускладнювалась. Досить лиш з'явитися в газетах повідомленню про таємниче викрадення, грабіж чи щось подібне, як де не вискіпуються отакі анонімні недоумки. Він знав це зі свого багатого досвіду. Здебільшого саме невдатні злочинці виявляють свої нахили в цидулках без підпису. Ото було б потішно, якби ця нібито проста справа двох сестер — кумедних старих панночок, істеричок — нараз ускладнилась, перекресливши тим самим його уявлення про осіб, яких він мав за добре знаних. Гаразд, але чому та запалена лампа має додати справі таємничості й одібрати їй позірно свійський характер? А, власне, чому «свійський»? Адже те, що справа видається такою з огляду на осіб, які в ній виступають, ще не означає, що тут не міг втасуватися якийсь виродженець… Пліній відчинив холодник, відкраяв собі шматок шинки, проковтнув і запив червоним вином з напівпорожньої пляшки. Пси тім, вдоволений і ситий, запалив і причинив дверцята ногою. Потинявшись помешканням, він зайшов до кабінету дона Норберто й увімкнув бронзову лампу у вигляді тюльпана. Знову почав роздивлятися по кімнаті. З портрета над столом на нього дивився дон Норберто, котрий, як частенько буває з такого роду малюваннями, тільки приблизно нагадував того чоловіка, що його так добре знав колись Пліній.

Розглядаючи цю мазанину, він нараз завважив те, що могло запримітити тільки досвідчене й пильне око: хтось недавно чіпав портрет. Правобіч, уздовж багета, на стіні видніла світла смута. Пліній, узявшись знизу за раму, трохи підняв портрет. В осередді ясного квадрата він побачив умурований потайник. «Отако! Дон Лотаріо сказав би, що я перевершив самого себе. Хоча я й проспав усю сієсту, але форми не втратив. Боже поможи, заради Грегорії й моєї доньки!»

Але Бог не поспішав йому на поміч. Портрет не знімався. Схоже, його припасовано на шрубах чи завісах. Ніяк не піддавався. У Плінія затерпли руки, а сигарета пекла губи, тож довелося облишити портрет, щоб перепочити й викинути недопалок. За хвилю він знову підняв портрет однією рукою, а другою-присвітив сірником, намагаючись роздивитися, як кріпиться рама. І відразу помітив, що світлий квадрат подряпаний у двох місцях. Піднявши очі, побачив два тоненькі металеві прутики, які слугували для підтримання портрета у горизонтальному положенні.