Руді сестри

— Що тут розуміти? Уяви собі, що якогось дня капітан республіканець розохотиться, зляже на котрусь Норберту з оцих ось, і за дев'ять днів — у духів це хутко! — матимете ще одну картонну машкару в лахах.

— Ти жахливий, Антоніо! У тебе одне на думці! То де ми вечеряємо?

— У барі «Аргентіна». Я умовився з студентами й дівчатами.

— Ходімте ж, бо я вже зголоднів!

Зійшовши сходами, Пліній зазирнув до придверницької — жінка була на місці. Він спитав її, чи не навідувався хто сьогодні до помешкання сестер Пелаес.

— Не знаю, пане Пліній. Мене не було цілий день, бо мала одну дуже нагальну справу.

Потайник з коштовностями

Відразу по каві Пліній і дон Лотаріо, пославшись на втому, розпрощалися з Фараоном і веселим товариством, котре мало вже більш-менш визначені подальші плани на вечір. Друзі вийшли з бару і невдовзі знову були в помешканні Рудих сестер.

— Ну, розповідай! — нетерпеливився дон Лотаріо. — Мені й шматок у горло не ліз, така мене бере цікавість.

— Але вам доведеться трохи зачекати, бо мене бере ще більша цікавість. Я хочу переконатися, чи не підвело мене сьогодні чуття в кімнаті духів. Як тільки пересвідчусь, тоді все розкажу.

Вони зайшли в опочивальню сестер. Пліній дістав в'язку ключів з комода, відчинив кімнату з манекенами і якнайобережніше відчепив ланцюжок од годинника в кишені камізельки двійника дона Норберто. У кабінеті він поклав ланцюжок на стіл. Дон Лотаріо зачудовано спостерігав за його діями.

— Доне Лотаріо, якщо ваша ласка, підніміть трохи отой портрет.

— Підняти? А він не впаде?

— Не бійтесь! Отак! Ще трошки…

Пліній опустив прутики, і портрет прибрав описаної вже вище форми капкана.

— Ти ба, яка хитра штука!

Пліній узяв носовичком ключ, встромив його у шпарину й повернув. Замок відкрився напрочуд легко. Перш ніж оглянути потайник, він усміхнувся до дона Лотаріо.

— Побачимо, що тут ховають Руді сестри!

Спочатку під руку йому трапилось кілька чекових книжок. Перевірив, чи підписані. Кожна була на котрусь із сестер. Далі великий конверт з акціями різних компаній. Оббите блакитним оксамитом пуделко з перснями, браслетами, золотими монетами й годинниками. Таке багатство приголомшило Плінія. Потім — течки зі страховими полісами, облігації, духівниці предків і паки листів, перев'язані шовковими стрічками.

— Що там є, Мануелю?

— Спитай краще, чого тут нема.

— Сподіваюсь, ти мені поясниш.

Ще раз оглянувши потайник і зазирнувши в усі його куточки, Пліній поклав усе на місце, взявши носовичком ключ, замкнув металевий ящик і опустив портрет. Але ключ від потайника не поніс у кімнату духів, а поклав у комодову шухляду, загорнувши в хустинку.

Жваво обговорюючи новини, що їх Пліній переповів ветеринарові, він неквапливою ходою, немов прогулювались Ярмарковою вулицею Томельйосо, попрямував до готелю.

Наступного дня о десятій ранку прибув поліційний експерт, котрий, заживши всіх осторог, довго ворожив над замком і самим потайником, знімаючи відбитки пальців.

Пліній і дон Лотаріо, видзвонивши всіх намічених осіб, змогли домовитись про загальне зібрання лише на другий день ополудні. Причиною такої загайки став Новільйо — службовець і майстровий заразом, котрий, згідно зі словами його секретарки — тієї, од в'язальної машини, — подався до міста розносити виконані замовлення, і знайти його можна було хіба що з пів на восьму у кав'ярні «Насіональ», куди він звичайно заникує у цей час.

Коли фахівець з дактилоскопії, скінчивши роботу, пішов, Пліній і дон Лотаріо повернулися до потайника й заходилися ще раз перебирати папери та листи. їхню увагу привернув один незвично теплий лист дона Норберто до дружини з Рима, датований 1931 роком. Певне, то була перша й остання закордонна подорож пана нотаря, котру він описував з непідробним захватом. Раз у раз він умлівав над дивовижами, які споглядали його очі, доточував коротенькі італійські фрази й найніжніші слова для своїх маленьких рудоволосок.

Пліній уявив собі, як довгими вечорами Руді сестри читають і перечитують без кінця-краю ті листи. Був тут і стосик листів од республіканця Пучадеса, нареченого Марії. Побіжно переглянули їх. В одному з листів він писав: «Я уявляю, як ти сидиш у театрі поруч мене й стиха зітхаєш, світло від рампи падає на твоє чоло, а твоя біла рука лежить в моїй». В іншому листі: «Переконання твого батька і йому подібних — я їх шаную, ясна річ, — полягають у доконечності збереження існуючого стану речей, того, що вони мають, що є їхньою власністю. Моє ж переконання — здобути щастя для всіх, аби кожен мав щось своє, щось до збереження разом з гідністю, правами людини, повагою до всіх і свободою для всіх. Як бачиш, я не такий лихий, як вважає дон Хасінто».

Обличчя Плінія, звичайно незворушне, прибрало тепер розчуленого й засмученого виразу. «Права людини! Бідолашні ви мої! Бідолашні старі ліберали, з серцем понад кишеню і з тією ліричною, святобливою наївністю віри в одне право для всіх! Сміх, та й годі! Того, хто мовив: мир і хліб, слово і право для всіх, для багатих теж, розп'яли на хресті. Порядок і закон — добре налагоджений і жорстокий, ось що їх завжди чекало».

Дорогою до готелю вони згадували дні республіки в Томельйосо. По обіді, не мавши нічого нагального, вирішили зіграти партію в шашки на старій, потемнілій од часу дошці. Востаннє вони грали дуже давно. Колись, відразу по війні, в казино, котре тоді називалося «Притулок рільника», ще раніше — «Народна господа», а на самому припочатку — «Клуб лібералів» (так міняються назви речей залежно від політичних вітрів і часових поривань), вони були в захопленні від цієї гри. Але з плином часу, стомившись од монотонності тих квадратиків, перейшли на карти.

За шашками просиділи майже до сьомої, коли об'явився Антоніо Фараон. Пліній сказав їм, що вони можуть іти собі розважатись, а йому треба відшукати службовця-столяра. Фараон і дон Лотаріо не заперечували. По правді кажучи, товариство Плінія їх трохи обтяжувало. Тож домовилися зустрітись у «Гайянгос» або в «Ла Чулета», куди майже щовечора навідувалися студенти й симпатичні чужоземки.

Вони збиралися йти, коли Антоніо Фараон нараз згадав, як і напередодні ввечері, що йому треба подзвонити, і спитав дозволу скористатися з телефону. Принісши з коридора всі телефонні книжки й почепивши на носа окуляри, заходився гортати їх на столику до гри в шашки. Ветеринар і Пліній спостерігали за ним, потішені поважністю й неквапливістю, з якими він вивчав спис номерів. Коли Фараон відклав одну з книжок, напівпримружені очі Плінія зупинились на великих літерах, поспіхом накреслених олівцем на рекламі пива. Він теж озброївся окулярами і, взявши зі столу книжку, спробував вчитати ті ієрогліфи. Фараон відійшов до телефону, повторюючи упівголоса потрібний номер, а дон Лотаріо придивлявся через плече шефа до запису в книжці.

— Вілла «Есперанса». Карабанчель Альто, — прочитав зрештою Пліній.

Вони запалили, і ветеринар спитав:

— Що ти про це думаєш, Мануелю?

— Я думаю, друже Лотаріо, — відказав той, чухаючи потилицю, — що це писали поспіхом, на першому, що трапилось під руку… Можливо, під час розмови телефоном.

— Отже, ти вважаєш…

— Я нічого не вважаю. Що тут можна вважати? Просто я так подумав, та й усе.

Дон Лотаріо, потішений висновком Плінія, примружив очі й роздув крила носа. Тепер він скидався на імператора Цезаря.

— Мануелю, я певен, що тебе не підводить інтуїція, і ми дісталися або наближаємось до епіцентру справи Пелаес.

— Спокійно, доне Лотаріо, вам незгірш за мене відомо, що в світі домислів про чужі вчинки дуже просто помилитися.

— А хай тобі з твоєю філософією! — втрутився Фараон. — Чом би нам — дону Лотаріо й твоєму покірному слузі — прямо зараз, до вечері, не навідатись до цієї вілли й подивитись, що там діється?