Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 35 из 45

— Хрестик — це лікувати, ну, щось на зразок аптеки, на якій хрестик малюють. А серце — ворожити. Усе, що пов’язане з бажаннями, ну, так, приворот чи відворот зробити, на гроші, аби ніхто не врік і все таке. Слухай, а чого її забили?

— Не знаю, паніматко. Думаємо, вона щось таке знала, що комусь було не вигідно.

Баба Ганна зітхнула:

— Та ж я її ще вчора тільки бачила.

— Вчора? — перепитав Андрій. — Де?

— Та йшла он із того кутка, а я двір якраз замітала. Кажу їй: «Дай Боже здоров’я!» А вона мені лише рукою махнула, відчепися, мовляв. Зла була страшно! Я такої ще й не пам’ятаю. Питаю: «Параско, та що сталося»? Вона на те: «А що сталося? Люди як були дурними, так і залишилися. Думають, чим більше вип’ють, тим швидше поможе. А я ж казала, по кілька крапель двічі на день!» І пішла далі, навіть чаю з варенням не схотіла попити, а вона завжди до мене заходила, коли повз двір ішла.

Левинський виглянув у вікно:

— Паніматко, а з якого кутка йшла Параска?

Баба Ганна підступила до вікна й показала в бік дороги, що спускалася в діл.

— Та звідтам-он. — Потім скрушно похитала головою і додала: — Шкода, знаюча жінка була й сердобольна. Всім помагала. А я їй колись казала: «Лікувати — лікуй, але не ворожи, ще біду якусь на себе накличеш».

— А що, вона справді вміла ворожити?

— Чи я знаю? Мабуть, уміла. Колись і мені сказала, що доньку мою біда чекає, але внучка буде дуже щаслива. Отак і вийшло. А скільки до неї по приворотне зілля набігалося дівчат!

— Та ви що?! — розсміявсь Андрій. — У це тяжко повірити.

— Кажеш! Я сама кількох знаю, що цим зіллям на собі хлопців поженили. Навіть чого далеко ходити. Взяти хоча б Дідухів, такий рід багатий, знатний був. Старший син на хірурга вчився. Анна Нечаєва напоїла його зіллям, от він і втратив розум. Медінститут кинув, до села повернувся, світу білого за нею не бачив. Та вона потім загуляла. Кажуть, що то він од горя й помер.

— Настя — це його донька? — поцікавивсь Андрій.

— Так, вона дуже лиха на маму була за тата. Як підросла, то пішла жити в батьківську хату, геть від неї.

— То вона з мамою не спілкується?

— Спілкується, тільки жити разом не хоче. А може, це й через Максима покійного.

— Як через Максима? — насторожився Левинський.

— Настя любила його дуже, а він був бідний. Тож Анна вигнала його з хати на саме Різдво. Настя буквально за тиждень перебралася на обійстя покійної баби, мами татової. От і живе там досі.

Левинський відразу пригадав історію, що почув її від Уляни про Настю, чия мама розігнала їх з Максимом. Он хто була та мама! Треба негайно про все розповісти Ростику. Це точно буде сюрприз для нього.

* * *

Коли Левинський повернувся до себе в господу, Бе­лея ще не було. Натомість за столиком перед дверима сиділа Уляна з глечиком молока і свіжим медівником. Побачила Андрія і весело защебетала:

— Привіт, я вже думала, що не хочеш мене бачити, десятою дорогою обходиш.

Частково це була правда, але з елементарної ввічливості Левинський заперечив:

— Hi, Уляно, не так. Просто роботи багато, ми з Белеєм ледве раду собі даємо. Ніяк кінці з кінцями звести не можемо.

— Я бачила Ростика, — сказала Уляна. — Пішов до Ведмедів. Що ви там шукаєте?

— Вибач, але я поки що не можу сказати.

Уляна весело махнула рукою:

— Не страшно. Я он свіжого молока принесла й медівника спекла. Ходім зготуємо кави з молоком.

— Що ж, заходь, — запросив Андрій гостю до хати, але про себе твердо вирішив, що вдруге не попадеться.

Вони зайшли до кімнати й Левинський взявся робити каву, тим часом Уляна накрила на стіл, узяла чисту миску, нарізала медівника.

— Ой, я, здається, ключі від хати на столику забула, — схопилася вона. — Андрію, подивися, будь ласка, а я медівник докраю.

Левинський вийшов на вулицю, але ключів на столі не було.

— Тут їх немає, — гукнув Уляні.

— Пошукай, може, впали, — відгукнулася та з хати.

Андрій уже хотів нахилитися, аби понишпорити в траві, як механічно заглянув у вікно. На свій велетенський подив він помітив, що Уляна стоїть над кавою і щось у неї ллє. Він швидко ввійшов до хати:

— Уляно, це що таке?!

Від несподіванки молодичка аж підскочила і щось швидко притаїла за спиною. Та було пізно, Андрій уже все помітив. Він підійшов до неї, простягнув руку й максимально твердим голосом промовив:

— Негайно дай мені те, що ховаєш.

Уляна страшенно почервоніла, однак віддала коричневу пляшечку, на дні котрої бовталася якась рідина. На посудинці була маленька фірмова етикетка зі значком серця. Левинський покрутив її в руках і докірливо подивився на Уляну:

— Ворожиш?

Уляна, мало не плачучи від сорому, лише мовчки ствердно кивнула головою.

— І що це таке? — продовжував допит Левинський.

— Приворотне зілля, — тихо, як миша, прошепотіла Уляна.

Почувши це, Андрій розсміявся й полегшено зітхнув:

— Уляно, навіщо це?

— Хотіла тобі сподобатися, — ще тихіше зізналася жінка.

Левинський ніжно погладив її по щоці.

— Ти й так мені дуже подобаєшся. І присягаюся, якби ти не була дружиною мого близького приятеля, то забрав би тебе звідси негайно. Уляно, ти не подумала, що це могло бути небезпечно?

— Чому небезпечно? — здивувалась вона. — Я не сама його робила. Я в тому не розбираюся. Мені Параска наготувала.

— Що Параска, то я знаю. Але те, від чого помер Максим, також було безпечним. Та в нього виявилося хворе серце і зілля його вбило. У мене теж могло бути хворе серце.

— Ні, — швидко захитала головою Уляна, — я першого разу тобі лише кілька крапель вцідила, аби не нашкодити.

Левинський вражено глянув на Уляну:

— Що значить «першого разу»?

— Ну, коли я тоді була в тебе...

Андрій пригадав той перший раз, чим усе закінчилось, і тяжко задумався: невже воно й справді діє? Але ні, якби Уляна тоді не заплакала, то ніяке зілля їй не допомогло б. Він подивився на жінку. Та стояла перед ним як шкодна дитина й не знала, куди дітися від сорому. Тоді він обняв її за плечі, підвів до столу й посадив на лавку:

— Улянко, давай так. Це я в тебе заберу, про всяк випадок. А тепер запарю нової кави, і ми попробуємо твого чудесного медівника. А про те, що сталося, раз і назавжди забудемо. Гаразд?

Уляна лише вдячно всміхнулася:

— Мені так незручно...

— Не треба. Ти не повинна соромитися того, що тебе болить, і ховатися від цього не треба. Але надалі не експериментуй із такими речами. Можеш собі серйозні проблеми на голову знайти.