Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 36 из 45

Уляна ще з півгодини посиділа в Левинського, випила каву зі справді дуже добрим пляцком і пішла. Ростик іще не повертався. «І де це його носить так довго?» — подумав Левинський. У нього теж з’явилася несподівана ідея. Він швидко набрав Белея по мобільному:

— Ти де?

— Я ще у Ведмедів, розпитую. А ти? Дізнався щось нового?

— Не те слово. Сидиш чи стоїш?

— Стою.

— Ну, то сядь. Виявляється, Настя Дідух — рідна донька Анни Нечай.

На тому кінці запала довга тиша.

— Агов, Ростику, ти мене чуєш? — перепитав Левинський, бо подумав, що то розірвало зв’язок.

— Чую, чую! Блін! — вилаявся на тому кінці Белей. — Це знову все заплутує.

— А в тебе що? — поцікавився Левинський.

— Теж є новини, але розповім удома. Я вже навіть думав, що майже розібравсь у цій справі.

— Слухай, я тут у район зганяю, хочу дещо вияснити. Ключі під порогом.

— Добре, — відповів Ростик. — То зайдеш заодно до Павла Григоровича і спитаєшся, що там із тою сокирою. Вона чи не вона? Хоча, думаю, вона.

— Добре, до вечора, — Левинський дав відбій і помчав до міста, поки в патологоанатома ще не скінчився робочий день.

Павло Григорович зустрів Андрія з розпростертими обіймами:

— А, мій дорогий колега! Радий вас бачити. Завдяки вам і вашому другові слідчому в мене тепер стільки цікавої роботи!

Левинський іронічно гмикнув.

— Доброго дня, Павле Григоровичу. Я вам тут іще трохи «цікавої роботи» привіз. Вибачайте, що майже наприкінці робочого дня, але мені дуже треба було б, щоб ви чи хтось із лабораторії глянули на цей «чудо-еліксир», — і Левинський простягнув йому пляшечку, конфісковану в Уляни.

— Що це? — зацікавився фахівець.

— Я, власне, також хочу це знати, — відповів Андрій. — Іще мені цікаво, чи може це бути одна з тих речовин, якими вбили наших покійників?

Павло Григорович покрутив пляшечку в руках і згідно кивнув:

— Гаразд, зараз подивимося. Ходімо до хлопців у лабораторію.

На щастя, в лабораторії ніякої спішної роботи не було, тож там відразу взялися за «еліксир».

— До речі, — звернувсь один із лаборантів до Андрія, — передайте вашому слідчому, що на сокирі кров жертви. Тобто вбили точно нею.

— Дякую, — сказав Левинський. — Мене якраз просили про це спитатися.

— Почекайте трохи за дверима, — попросив співрозмовник Андрія та Павла Григоровича.

Вони вийшли.

Чекати довелося не дуже довго. Приблизно за годину хлопець виглянув із лабораторії і подав роздрукований детальний звіт щодо речовини. Павло Григорович узяв аркуш і уважно прочитав.

— Так, це вона, — підтвердив патологоанатом. — Речовина, якою вбили хлопця і яка теоретично не вбиває. Понад те, за своїм складом вона б мала бути чудовими ліками від імпотенції або для нормалізації серцево-судинної діяльності. Звичайно, в помірних дозах.

Левинський уважно вислухав і задумався. Тут було над чим задуматись. Якщо Максимові насправді підлили не отрути, а приворотного зілля, то кому це було потрібно? Треба порадитися з Ростиком. Як-не-як, у нього більший досвід у таких справах. Подякувавши Павлові Григоровичу, Левинський поїхав назад у село.

* * *

Товариші сиділи на своїх улюблених місцях, Белей — у гамаку, а Левинський — поруч на ослінчику, й ділилися новинами.

— Отже, — розповідав Ростик, — новини доволі цікаві. Оксана, як виявилося, вагітна. І до того ж від Івася, а не від Максима. Уже майже третій місяць. Крім неї та Матвіїшина, ніхто про це не знав. Спершу вона ходила до Грицька-фельдшера, котрий, як виявляється, робить таємні аборти, але той відмовився. Сказав, що в неї якесь ускладнення й він боїться. Тоді вона пішла до Параски, аби взяти якоїсь трави, щоб спровокувати викидень. Параска їй теж нічого не дала. Сказала, що то великий гріх і вона в такому участі не бере. Оксана впала в розпач. Одружитися з Максимом було єдиною можливістю приховати небажану вагітність. Таким чином, у неї не було підстав убивати Максима, принаймні до весілля. Але, коли я провів обшук у її домі, то знайшов пляшечку з фірмовою етикеткою від Параски, на якій був намальований хрестик, що означає ліки. Оксана божиться, що вперше її бачить. Понад те, вона ще й розказала про весільний подарунок свого батька.

— Який? — швидко перепитав Левинський.

— Максим, видно, не дуже хотів одружуватися з Оксаною, — розмірковував Белей, — тож старий Ведмідь іще до самого весілля — прикинь який легковажний! — переписав усе своє майно, окрім хати й машини, на Оксану з Максимом. На кожного по половині. Там небагато-немало, але на кожного припало по сорок тисяч доларів та ще й п’ять бензозаправок.

Левинський аж присвиснув:

— Та це ж цілий маєток! Може, то Максим потайки лікувався від проблем із потенцією... — прикинув Левинський.

— Ага, десь так, — іронізував Белей, — і не придумав нічого кращого, як підлити ліки до шампанського. Ти бачив хоч одну притомну людину, яка вживала б медикаменти з алкоголем?

— Не бачив, — погодився Андрій. — Тоді залишаються Івась і Настя. Івась міг прибрати конкурента, а Настя — звести рахунки зі зрадливим коханим.

Здавалося, Белей уже наперед смакував фінал справи, тож Левинський уявляв, яка буде міна в друга, коли він почує його новини.

— Ростику, є одна проблема, — почав здалеку Андрій.

— Яка?

— Максима не збиралися вбивати, його хотіли причарувати.

— ?

І Левинський коротко розповів другові свою сьогоднішню пригоду.

— Стоп, — перебив його Ростик. — Але чому тоді настій був у пляшці з хрестиком, тобто позначений як ліки?

— Його могли туди перелити, — відповів Левинський. — Можливо той, хто це зробив, хотів підстрахуватися. Усі знають, що хрестик — це ліки. Якби хтось раптом запримітив, то завжди можна сказати «ой, знаєш, у мене такий низький тиск» або щось на кшталт того.

— Тоді це точно був не Івась, — зробив висновок Белей. — Бо якого дідька йому причаровувати Максима?

— Справді, якого дідька? Миші... — знов щось проскочило перед очима Левинського. Тепер уже трохи чіткіше, мов якийсь малюнок із дитячого мультика. Миші...

— Які миші? — спитався Ростик.

— Ніякі, — відмахнувся Левинський. — Просто намагаюся щось згадати.

— Я думаю, треба обшукати й хату Насті, — сказав Ростик. — Якщо голова до неї заходив і з кимось зустрічався, то не виключено, що з її матір’ю.

— Але ж удова каже, що він уже два місяці, як із тією порвав, — зауважив Левинський.