Страница 34 из 45
Кіт не відразу погодився сідати в машину, тож довелося дати йому щось поїсти. І лише після того він пішов на руки до Белея та погодився їхати з ними. Сарака відчув, мабуть, що немає вже його доброї господині.
* * *
Левинський узяв ікону, кота й подався до баби Ганни. Хоч десь йому зрадіють, подумав про себе. Тількино зайшов у двір, як почув із хати страшний крик. Це баба з кимось сварилася. Потім почувся й другий голос, дядька Гната:
— Та, матко Ганно, хіба ж я маю що проти твоїх гусей? Прошу лише, не випускай їх із господи, а то вони в сільраду лізуть.
— А в мене гуси грамоти не навчені, вони не можуть прочитати, що там на дверях пише. Краще хвіртку там у вас зачиняйте.
— Та бійтеся Бога! — не вступався дядько. — Сільрада — то ж державна установа. Туди цілий день люди навідуються. Це вам простіше ворота замкнути й гусей не пускати.
— А я і замикаю, так вони попід тин пропихаються. Полагодиш мені тин, то й буде спокій.
Левинський акуратно постукав у двері й увійшов до приміщення. Баба Ганна, яку ця розмова вже, видно, дістала, щиро йому зраділа:
— А, це ти! Заходь, заходь, синку. Гнат уже йде, — потім глянула сердито в бік дядька Гната. — Бачиш, до мене теж цілий день люди навідуються, не можу я ворота зачиняти.
Дядько Гнат лише махнув рукою і підвівся з лавки:
— Вітаю, — привітався він за руку з Левинським, — що нового? Кого в нас знову вбили?
— Бабу Параску, — просто відповів Андрій, не змигнувши й оком.
Дядько Гнат лише витріщив очі, а баба Ганна аж сплеснула в долоні.
— Жартуєш? — недовірливо спитався дядько.
— Боюся, що ні. Сьогодні зранку ми з Белеем заїхали до неї, треба було дещо спитати, і знайшли її мертвою посеред хати.
— Та що ж це діється, людоньки добрі! — скрикнула баба Ганна. — Скоро в цьому селі буде небезпечно на вулицю вийти. А її часом не зґвалтували?
— Кого? — не відразу зрозумів суть питання Андрій.
— Та кого? Параску, звісно, — вигукнула баба Ганна, хапаючись за серце.
— Паніматко, — звернувся до неї Левинський. — Не кричіть, будь ласка, не здіймайте паніки й не кажіть дурниць. Убили і все.
— Та де вже там не здіймати паніки, — загризся дядько Гнат. — Оце клопіт на село, оце клопіт!
Однак Левинський не збирався розгортати цю тему і знову звернувся до баби Ганни.
— Паніматко, я у справі прийшов. Маю для вас дещо, — і він витягнув із-за пазухи ікону святої Катерини.
Стара, не вірячи своїм очам, поволі підійшла до нього, уважно роздивилась образ, а потім як заголосить:
— Ой, синку ти мій золотий! Знайшов-таки! Та я за тебе до останніх днів молитися буду, — вхопила ікону й ну її цілувати.
— Паніматко, — перебив її Левинський, — не треба, не плачте. Добре, що ікона вернулася, та й годі. Молитися за мене не обов’язково, хоча, звичайно, дякую. У мене до вас інше прохання.
— Кажи, дитино. Все для тебе зроблю, що зможу.
Левинський невпевнено витягнув із сумки кота старої Параски й випустив його на підлогу.
— Не притулите сиротину? Це Парасчин кіт, пропаде він сам.
На диво баба Ганна навіть не розсердилася.
— Оце й усе? Та хай собі живе скільки хоче. Я двох годую, то й третій при них проживе. Та за те, що ти мені зробив, міг хоч двадцять котів привезти! Я добре його знаю, не раз у Параски бувала. Буцефалом його звуть, а коротко Буцьо.
— Як? — здивувався Левинський.
— Буцефалом, як коня Александра Македонського, — відповіла баба Ганна. — Параска дуже історичні романи любила читати. А потім, хоч би хто до неї приходив, переповідала прочитане. Особливо любила про Александра Македонського та Івана Богуна. Кота їй принесли якраз коли про Македонського прочитала. От і назвала Буцефалом. Ходи, Буцьку, — звернулася вона лагідно до тварини, — дам тобі молочка свіженького.
Кіт миттю зрозумів, що від нього хочуть, і радісно побіг за бабою Ганною надвір. Левинський залишився в хаті з дядьком Гнатом, тож принагідно вирішив скористатися ситуацією:
— Дядьку Гнате, ви ж були на іменинах в Ющишина?
— Так, був.
— Скажіть, будь ласка, не пам’ятаєте часом, голова виходив із дому на вулицю?
— Виходив.
— Коли?
— Коли, я точно не знаю. Бо спершу мені подзвонив кум, у нього машина поламалася в горах, а я в цьому ділі розбираюся. Я вийшов на вулицю — і давав йому інструкції. Таки поїхала, карбюратор треба було прочистити. А потім пішов, як то кажуть, за вітром. Як вийшов із туалету, бачу: Ладик, тобто голова, з подвір’я від Насті вертається. Я ще так здивувався: чого він туди ходив, коли Настя була в гостях?
— Чекайте, ви про яку Настю кажете? Дідух?
— Ну, так, сусідку й племінницю Ющишиних. Вони двір у двір живуть, навіть паркану між ними немає; тільки малина і стежка через неї.
— А ви нікого більше в неї на подвір’ї не бачили?
— Ні, не бачив. Але в хаті одне вікно світилося. Чесно кажучи, я навіть подумав, що то він знову до Анни почав ходити.
— А при чім тут Анна?
— Як при чім? Вона ж мати Настина. Тільки Настя на батьковому прізвищі, а Анна — на дівочому.
Левинський не вірив своїм вухам. Оце тобі й на! Як вони відразу не додумалися поцікавитися родиною головиної любки?!
— Чекайте, дядьку Гнате, а чому ж тоді Анну не запросили на іменини?
— Що ж тут дивного? — здвигнув плечима дядько. — Вона ж була коханкою Ладика, а він у гостях з усією родиною. Зрештою, Ющишини ніколи її особливо не любили. Кажуть, що брат Христі Ющишин, ну, мами Дмитра, одружився з Нечаєвою без батьківського благословення. Любов у них була страшна.
— Зрозуміло, — радше сам до себе промовив Левинський. Уявив, як здивується Ростик, коли він йому розповість про цю подробицю.
До хати повернулася баба Ганна, а дядько Гнат нарешті пішов на роботу до сільради, що була через дорогу.
— Що, діймає вас влада? — пожартував Андрій.
— А бодай би їх підкинуло та не впіймало! — вилаялася баба Ганна. — Далися їм мої гуси. У селі он людей як мух б’ють, а вони моїх гусей чіпляються.
Андрій витягнув із кишені дві пляшечки, що забрав їх уранці з Парасчиного дому.
— Ви знаєте, що це таке?
Баба Ганна уважно придивилася:
— Та це ж фірмова тара Параски. Вона все рідке в таких роздавала. А трави — у паперових пакетиках.
— А що означають оці хрестик і серце на пляшках? — показав Левинський на етикетки.