Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 32 из 45

— Настю, не ображайтесь, але люди казали, ніби ще зовсім недавно бачили вас на цвинтарі з Максимом уночі. Ніби ви чимось були зажурені, а він пропонував вам їхати з ним в Італію.

Дівчина зневажливо скривилася:

— Ну й село! Ну й банда! Роботи в них немає! Усе бачать! Усе чують! Аби їм повилазило! По цвинтарях їх якась холера носить серед ночі...

Левинський уважно стежив за дорогою, вдаючи, що не має жодного стосунку до цих слів.

— Так, я зустрічалася з Максимом, — продовжувала Настя. — Він ходив за мною кілька днів, просив зустрітися. От і вирішили — на цвинтарі, аби ніхто не побачив та й плітки б не розпускав. Тоді він сказав, що помилився в Оксані. Що досі любить мене. Просив, аби я пішла за нього. А коли ні, то він якийсь час поживе з нею та й покине. Я ж сказала, що не зможу з цим жити й людям в очі дивитися. Базікатимуть, що спокусилася на його гроші й розбила вже майже сім’ю. Також сказала, що нічого в нас не вийде. Що люблю Гриця й виходжу за нього.

— А ви справді його любите? — несподівано поцікавився Левинський.

— Так, люблю, — огризнулася Настя, — і консультацій психіатра в цьому питанні не потребую.

Левинський почервонів, а Белей прикусив від сміху губу.

— Настю, — вів далі Ростик, — іще буквально кілька запитань. Як ви думаєте, хто міг убити Максима?

Дівчина не довго міркувала:

— Що тут знати? Або Івась, або Оксана, або обоє. Вона до останнього з Матвіїшиним шури-мури крутила. Вже навіть люди їх разом бачили. Не хотіла вона за Максима виходити. Видно, й сам Максим це зрозумів, раз просив мене вернутися.

— Зрозуміло, — похитав головою Белей. — І останнє: ви начебто племінниця Ющишиних, були на іменинах?

— Так, була, — відповіла Настя.

— Скажіть, будь ласка, ви спілкувалися з головою?

Дівчина насторожилася:

— До чого це? Звичайно, що спілкувалася, він з усіма спілкувався.

— А не помітили, голова з-за столу виходив?

У той момент Левинський глянув у дзеркало заднього виду й готовий був заприсягнутися, що співрозмовниця напружилася:

— Не пригадаю, — непевно відповіла вона. — Здається, виходив, але скільки разів... Я жне пильнувала його.

— Так-так, звичайно, — поспішив заспокоїти її Ростик. — Ми нічого вам не закидаємо. Це запитання ставимо всім.

На трасі з’явилася табличка «Яремче», і дівчина, здавалося, полегшено зітхнула. Вони довезли її до центру, і, вже коли та виходила з машини, Ростик раптом пригадав:

— Настю, вибачте, забув поцікавитись. А чому ваших батьків не було на іменинах?

— Батько в мене помер, ще коли мені десять було, а мама не могла, прихворіла. Я теж не пішла б, але так не пасувало. Тітка дуже просила.

— Дякую, всього найкращого, — всміхнувся їй Ростик на прощання.

Настя вийшла з машини. Белей зачинив за нею двері й відкинувся на заднє сидіння:

— Ну, і хто з них каже правду? — спитався Левинського.

Той мовчав. І весь його психіатричний досвід мовчав. Здавалося, сам Господь Бог мовчав, хоча точно знав відповідь.

* * *

Під’їхавши до села, Андрій звернув на об’їзну дорогу. Так було ближче до баби Параски, яка жила на самій околиці біля лісу. Її хату було видно ще здалека, під ґонтовим дахом, з акуратними жовтими віконницями, згори до низу завішену зіллям. Параска мала вже під дев’яносто. Скільки років займалася знахарством, самому Богу відомо. Кажуть, іще дівкою у своєї баби перейняла, а та — ще у своєї. Одним словом, потомствена відьма, як казали в селі. Левинський також її добре пам’ятав. Колись у тітки Марини був величезний вовкодав Рекс, який дуже любив скакати всім на плечі з-за кущів, валити на землю та облизувати. Так він колись увечері й на малого Андрія скочив. Після того хлопець цілу ніч не міг спати, а на другий день бабуня повела його до Параски страх зливати. Доти Андрій її ще не бачив і, як усі діти, страшенно боявся відьми. Натомість баба Параска виявилася не такою вже й страшною. Посадила хлопця посеред хати, дала довгу смоктальну цукерку й, поки малий давав собі з нею раду, зливала йому воском страх. І справді, все як рукою зняло. Понад те, після тодішнього випадку й на все життя Левинський перестав боятися собак. Чи вірив він у її чари? Тоді так. Тепер думав, що то була сила навіювання. Скільки ж років минуло після того випадку? Виходило двадцять п’ять, а то й більше.

Товариші підійшли до дверей і постукали. Їм ніхто не відповів.

— Може, пішла до лісу? Або десь у справах? — сказав Левинський.

— Шкода, — зауважив Белей. — Спробуємо трохи почекати?

Вони сіли на призьбі під хатою. Раптом із-за рогу показався вгодований чорний кіт, майже такий, якого бачив Левинський уві сні своєї першої ночі в селі. Підійшов під двері й жалібно занявкав. Андрій нахилився й почухав його за вухом:

— Привіт. Ти що, не снідав сьогодні?

Кіт вдячно потерся Андрієві об ногу й віддано заглянув в очі, не перестаючи нявкати.

— Схоже, таки не снідав, — підсумував Левинський.

— І це дивно, — раптом сказав Белей.

Левинський і собі зрозумів, що дивно. Година була ще не така пізня, аби кіт після сніданку зголоднів. До того ж він був огрядний, доглянутий, видно, що його тут тримали в білому тілі. Андрій устав і пішов позаглядати по вікнах. За якусь хвилю почувся його крик:

— Господи! Ростику! Ходи швидше сюди!

Белей кинувся до Левинського за ріг хати й собі заглянув у віконце. Посеред хати нерухомо лежала баба Параска.

Удвох швидко навалилися на двері, щоб вибити, однак вони самі відчинились і товариші мало не полетіли сторч головою вперед. Левинський здивовано глипнув на Белея:

— Ну й ідіоти! Не могли двері попробувати. Вони ж узагалі незамкнуті!

Уже коли підійшли ближче до баби Параски, то побачили, що хустина з її голови сповзла, а на тімені кривавить велика рана. Левинський вжахнувся: це була та сама рана, що її він бачив уві сні. Пригадав слова старої: «Якщо цей дурний котяра не може лапати мишей, то, може, хоч ти їх проженеш?» Миші, миші... Щось крутилось у нього в голові довкола тих мишей, відчував: щось дуже важливе, але ніяк не міг уловити цю згадку, навіть не згадку, а тінь тіні згадки...

Поки Левинський роздумував, Ростик уже викликав по телефону Колю-дільничного:

— І фельдшера прихопи, — кричав він у мобільник. — Вітром сюди! Та в цьому селі казна-що діється!

Белей був злий на весь світ і на себе самого:

— Ні, Левинський, поки ми з тобою тут любовні історії вислуховуємо, в селі з’явився якийсь маніяк і мочить усіх по черзі. Це, до речі, по твоїй частині.

Однак Левинський із ним не погодився: