Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 31 из 45

— Белею, прокидайся, — потермосив друга за плече Андрій, ідучи відчиняти Колі. — Там наш ентузіаст прийшов. Підозрюю, вже приніс той список, що ми вчора просили.

— У таку рань? — здивувався Ростик. — Можна було б іще годинку поспати. — Белей виліз і собі з ліжка й натягнув джинси.

Коля радісно ввірвався в хату й поклав на стіл перед ними список:

— Ось усі гості з іменин Ющишина. Я ще вчора його зробив, тому що був поруч.

— Дякую, — кивнув Ростик, беручи аркуш.

— Як там Ющишини? — поцікавився Левинський. — До речі, Миколо, може, поснідаєте з нами? Он скільки тітка Марина принесла, — Андрій показав на дерев’яний столик перед хатою, де щоранку сусідка залишала сніданок, аби не будити гостей.

Коля подумав і погодився:

— Дякую, щось перехоплю, бо ще треба в район їхати.

Левинський наклав усім сиру зі сметаною, нарізав хліба, ковбаси, помідорів, запарив кави і присів поруч інших. Коля-дільничний швидко вимів молокопродукти, зробив собі великий бутерброд і перейшов до кави.

— Ющишини нічого, могло бути гірше, — відповів він на запитання Левинського, злегка, з явним задоволенням посьорбуючи гарячу рідину. — Хлопця відпустили під домашній арешт до повного розслідування справи. Усе, що він мав, віддав куди слід. Адвоката найняли йому доброго, із самого Франківська.

Ростик слухав уважно розповідь Колі й собі спитався:

— Ющишини не дуже здивувалися, коли ви попросили список гостей?

Коля перестав жувати бутерброд і на хвильку задумався.

— Ні, я не сказав би. Переживали тільки, що тепер люди в їхній дім перестануть ходити, бо, з одного боку, справа з тим фондом, а з другого — отруєння голови, яке могли в їхньому домі зробити. Але список склали швидко.

— Двадцять шість осіб, — сказав радше сам до себе Ростик, пробігаючи очима перелік. — Роботи буде достатньо.

— Та трохи буде, — погодився Коля. — Хоча я вже й сам спробував дещо розпитати.

— Наприклад? — пожвавився Белей.

— Спитався, що робив голова під час іменин, із ким говорив, куди ходив.

— Дуже добре, — щиро похвалив Колю-дільничного Белей. — І що кажуть?

— Кажуть, що переважно сидів за столом. Виходив лише двічі: один раз до вітру, в них улітку користуються туалетом на вулиці, бо злив поганий, я уточнив; а другий — покурити.

— І довго ходив?

— Hi, — хитнув головою Коля. — Уперше його не було хвилин п’ять-сім, ну скільки для такої справи треба. А вдруге — зо десять.

— Щодо часу могли й помилитися, — резонно зауважив Левинський.

— Могли, — погодився Ростик. — Тому доведеться ще когось спитати. Зрештою, господиня не завжди всіх припильнує.

Коля допив каву й почав поспішно збиратися:

— Дякую, хлопці. Я в район, буду близько обіду. Якщо треба, то дзвоніть.

— Добре, — кивнув Ростик. — Сподіваюся, ніяких форс-мажорів до того часу не трапиться.

Коля пішов, а Белей і далі сидів та уважно вивчав список.

— Щось є цікавого? — спитався Левинський.

— Так, — кивнув той головою, не відриваючись від паперу. — Серед присутніх були Ведмідь із сім’єю, а значить була й Оксана, а також Настя Дідух — Оксанина дружка. До того ж Настя, виявляється, племінниця дружини Богдана Ющишина, а от її батьків чомусь не видно серед запрошених.

— Може, десь поїхали? Знаєш, скільки тепер люду по закордонах сидить.

— У кожному разі треба з’ясувати, — категорично заявив Ростик.

— Це так важливо? — здивувався Левинський.

— Усе, що видається дивним, може бути важливим, повір моєму досвіду. Принаймні ми вже маємо двох осіб, які були в обох місцях злочинів на момент їх скоєння. А це вже щось. У мене таке відчуття, що ниточки поволі намацуються.

Проте Левинський не поділяв думки друга:

— Ці ниточки можуть намацуватися щодо Максима, але не щодо голови. Який резон обом дівчатам його позбуватися? Тут я ставив би на когось іншого.

— Наприклад?

— Іще не знаю, — стенув плечима Андрій. — Треба з усіма переговорити.

— Добре, але давай уже, коли маємо такий збіг, спершу поспілкуємося з тими двома. До речі, мені вчора дзвонили з дактилоскопічної експертизи. На фужері Максима — відбитки пальців не лише Івана та Максима, а й Оксани.

Від несподіванки Андрій роззявив рота:

— Невже вона таки справді отруїла свого нареченого?

— Боюся, що цілком можливо. Треба з нею ще раз поговорити.

— То що, відразу й підемо?

— Ні, — заперечив Ростик, — спершу я хочу перекинутися слівцем із Настею. Маю перевірити, хто з них каже правду стосовно того, як вона стала дружкою. Непоганий спосіб вирішити всі проблеми — як ти думаєш? — узяти колишню суперницю в дружки, повісити на неї вбивство нареченого й успішно втекти з коханим.

— А голова тут до чого?

— Може, він щось знав або бачив. Вона просто усунула небажаного свідка. Ти ж сам казав, що не лише гроші можуть бути мотивом у вбивстві голови.

Левинський мовчав, йому не було що заперечити.

* * *

Настю вони застали якраз на порозі її дому. Видно було, що кудись поспішає:

— Вибачте, ви не подаруєте нам кілька хвилин? — перепинив дівчину Белей, усміхаючись на всі свої тридцять два.

Настя, очевидно, не мала настрою розмовляти з небажаними гостями, тому жодним чином не прореагувала на доволі-таки симпатичний усміх Белея:

— Я поспішаю. Зайдіть іншим разом.

— Лише два слова, це дуже важливо, — уже почав її просити й Левинський. — А може, вас підвезти куди?

Настя завагалася:

— Мені в Яремче треба, боюся спізнитися на автобус.

— Ми вас підкинемо, — швидко запропонував Андрій. — Машиною будете навіть швидше, ніж автобусом.

Дівчина погодилася. Через кілька хвилин вони вже плавно викотилися на обласну дорогу. Левинський був за кермом, а Белей сів позаду, поруч Насті, аби не говорити через плече.

— Настю, скажіть, будь ласка, які у вас стосунки з Оксаною Ведмедевою?

— Ніякі, — коротко відрубала вона.

— То чому ж вона попросила вас стати першою дружкою?

— По чім я знаю? Може, хотіла допекти, що виходить за мого колишнього хлопця. Але мені то байдуже, я за Грицька заміж збираюся. Погодилась, аби їй показати, що маю то все в дупі.

— Дивно, Оксана каже, що її про це просив Максим.

— Бреше вона. Зараз усе, що хочеш, можна на покійного сперти.

Левинський на те кашлянув. Белей зрозумів, що він має на увазі.