Страница 24 из 45
— Я Богдан Ющишин. Батько Дмитра. Може, поговоримо?
— Може, й поговоримо, — погодився Белей. — Ходімо в хату. А Дмитра я зараз відпущу. Тримати права не маю.
На ці слова чоловік полегшено зітхнув. Видно, обіцяв жінці, що повернеться із сином. Люди розступились і пропустили їх до хати.
— Сідай, пане Богдане, — показав Ростик старому Ющишину на місце біля столу.
Той знехотя примостився на край лави:
— Що йому буде? — запитався.
Ростик сів теж біля столу, але навпроти. Левинський чомусь вирішив поставити води нагріти. Навіщо, сам не знав. Але відчував: якщо теж сяде, то там і засне, де сів.
— Усе залежить від міри участі вашого сина в цій афері. Ви узагалі-то знали, чим він займається? — відповів запитанням на запитання Белей.
Батько підозрюваного ніяково відвів очі:
— Конкретно не знав, але здогадувався, що якийсь шухер-махер. Але думав, що Ладик, ну, тобто мій брат Володимир, покійний голова, не втягне його у щось дуже небезпечне. Та й люди начебто задоволені були...
— Бо не розуміли, де їх дурять, — відповів Ростик.
— Слухай, начальнику, — вже дещо сміливіше заговорив Ющишин, — якщо мій Дмитро все поверне й відшкодує потерпілим, можна буде якось цю справу закрити?
Белей важко зітхнув, бо не дуже любив потішати людей марними надіями:
— Боюся, що ні. Вона набула надто широкого розголосу, і цим уже займаються за кордоном.
— За кордоном! — вигукнув вражено старий Ющишин.
— Так, за кордоном, — іще раз повторив Белей. — Річ у тім, що один з учасників афери нині орудує на території Чехії.
Старий аж застогнав.
— Начальнику, порадь, що робити? — майже благав він Белея.
Ростик на якусь мить задумався. А потім, наче зважуючи сказане, відповів:
— Справді, було б добре, якби ваш син повернув людям усе, що може. Дарчі грамоти зокрема. Ті, що є в нас, ми докладемо до справи, а потім віддамо назад селянам. Також слід повернути антикварні речі. Я так розумію, що люди ними розраховувалися за послуги фонду. Це ніби й законно, але ви самі розумієте: вони могли не знати їхньої справжньої цінності. Фактична вартість деяких із них у десятки разів перевищує ціну допомоги. А ще було б дуже добре, якби син сам прийшов із «покаянною». Тоді є резон просити й про умовне ув’язнення. Щоправда, юридичну ліцензію він може втратити.
— Чорт з тої ліцензії! — вилаявся батько. — Я ще тоді казав, що не треба йому ніякої юриспунденції! Так ні, жінка каже, хай їде до міста, хай не місить болото все життя, як ми з нею... От і доїздився.
— Пане Богдане, ви на місто не нарікайте, — перебив його Белей. — Це не вина міста. У селі теж є де розвернутися, були б ідеї. Але є ще одна річ...
— Яка? — швидко перебив його Ющишин.
— Смерть голови.
— А при чім тут смерть Ладика?
— Вона була насильницька.
— Що?! — видно, що для того це було новиною. — Але ж Грицько посвідчив, що то серце...
— Так, а мій колега, який теж лікар і якому я маю підстави довіряти, — Ростик показав на Левинського, — готовий присягнути, що смерть настала внаслідок отруєння.
— А чому ж тоді не було експертизи?
— Бо ваш Коля-дільничний хотів замнути цю справу. Однак боюся, що тепер ділу дадуть хід і не виключені ексгумація та розтин тіла. Але до чого я веду: сподіваюся, ваш Дмитро тут ні до чого? — це було не так запитання, як ствердження.
— Де він? — раптом сказав старий Ющишин.
— Хто? — не відразу дотямив Ростик.
— Мій син. Я сам його зараз спитаю. І, присягаюся, він скаже правду.
Белей кивнув до Левинського:
— Андрію, будь добрий, приведи малого і прихопи заодно його свідчення.
Левинський вийшов по молодшого Ющишина. За хвилину вони повернулися. Той, як побачив батька, враз поблід, ніби перед ним з’явився привид. Пан Богдан зірвався на рівні ноги й одним скоком опинився біля сина. Вхопив його за барки й почав трясти наче грушу:
— Я тебе зараз приб’ю на місці! Ти що наробив?! На все село! Та як я тепер людям в очі буду дивитися?!
Дмитро викручувався в його руках наче в’юн, намагаючись вирватися:
— Тату, тату, послухайте... Це все дядько Ладик, це не я!
Бачачи, що старий розлютився не на жарт і ще, чого доброго, таки справді приб’є малого на місці, Ростик з Андрієм кинулися їх розтягувати. Нарешті, так-сяк це вдалося. У Дмитра була розірвана сорочка. У старого Ющишина — подряпане лице, у Ростика — розсічена брова, а в Левинського цебеніло з носа:
— До дідька така робота! — вилаявсь Андрій, шукаючи, чим би то зупинити кров. Нарешті знайшов якусь хустину, вмочив у відро з холодною водою і приклав до носа.
Белей і собі витирав кров із чола:
— Так, не село, а якась Санта-Барбара, — бурмотав про себе. А потім гаркнув щосили до обох Ющишиних:
— Ану заспокоїлись! Обидва! Я вас зараз обох закрию за порушення громадського порядку! Де той Коля-дільничний?! — запитання, щоправда, було риторичне, але подіяло. Батько й син відразу тихо сіли край стола.
Ростик узяв зі стола свідчення Дмитра і швидко пробіг їх очима.
— Де ти був у ніч із 12 на 13 липня? — звернувся до Ющишина-молодшого.
— У Львові, — швидко відповів той. — У моєї дівчини — Наді. У неї батько Петро, то й мене запросили на іменини. Я приїхав лише на другий день, коли дізнався, що дядько Ладик помер. Можете запитати Надю Вергун і її батьків. Зараз додам адресу, — і він швидко дописав на свідченнях координати своєї дівчини.
— А ви де були? — звернувся Белей уже до старого Ющишина.
— Вдома. У мене ще молодший син Павло, і сам я Петрович. От люди й прийшли на іменини. Ми довго сиділи. Мабуть, до пів на другу. І Ладик у мене був. Тільки пішов раніше.
— О котрій пішов?
— Дай-но, пригадаю... Ні, точно не скажу, але на голубці не лишався. Вони зі Стефцею та дітьми поїхали приблизно по десятій. Брат мій казав, що йому треба ще якісь папери для фонду приготувати, бо скоро представник із Чехії прибуде.
— Так-так, ми мали приїхати чотирнадцятого, — швидко підтвердив Дмитро.
— Що ж... — задумався Ростик. — Гадаю, на сьогодні досить. Я вас зараз обох відпущу, — звернувся він до батька із сином, — але із села жоден ані ногою, поки не дозволю. Завтра ще поговорю з удовою, а по обіді поїдемо в район із повинною. Спробую взяти його на поруки, щоб не закрили в СІЗО, але всяке може бути. І знайдіть йому доброго адвоката. Але не тут, а десь у Франківську. Тікати не раджу — впіймають, і вирок буде значно гірший.
— Ні-ні, все зробимо як скажете, — швидко запевнив Белея пан Богдан.