Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 23 из 45

— Так, я. А що тому шампанському? Я його в барі брав, у Маруськи. Там усі купують. Іще ніхто від нього не вмирав.

— Від шампанського, звичайно, ні. Але чи у вас були підстави бажати смерті Максима Терчука? Кажуть, ви любили його наречену.

— Любив і люблю, — не заперечував Івась. — І навіть казав, що вб’ю його. Але я його не вбивав. Може, й убив би колись, але не напередодні весілля. Я Ксеньці такого жалю не зробив би.

Про себе Ростик погодився, що логіка в цьому є.

— Іване, ви розумієте, якщо раптом підтвердиться, що Максима вбито, ви перший підозрюваний?

Івась якийсь час мовчав, наче над чимось напружено роздумуючи. А потім глянув просто в очі Белею і сказав:

— Хай буде.

— Тобто ви не виключаєте, що Максим міг бути вбитий? — уточнив Ростик.

— Я ніколи нічого не виключаю.

— Добре. Зараз ідіть, але із села не їдьте. Як поїдете, то все одно знайдемо.

— Не переживай, начальнику, нікуди я не зникну.

Івась пішов, а Ростик іще якийсь час сидів роздумуючи: щось тут не клеїться. Треба дочекатися розтину.

* * *

До кімнати заглянув Левинський:

— Ростику, там із району, із судмедекспертизи приїхали.

— Дуже добре, — сказав Белей і рушив за ним.

Разом із судмедекспертами з’явився й районний слідчий. Ростик підійшов до нього й показав своє службове посвідчення. Той гмикнув:

— Нічого собі львівська поліція! Франківці приїжджають на місце скоєного злочину, а львів’яни — під час злочину. То чому ж, — зіронізував, — одразу й не затримали?

— Я тут випадково, — відповів Ростик. — Прибув сьогодні в зовсім іншій справі.

— І можна спитати в якій?

— Та так, невелика міжнародна фінансова афера за участю львівської юридичної фірми та двох жителів цього села.

Слідчий вражено подивився на Ростика:

— Ви це серйозно?

— Цілком. Я саме затримував підозрюваного, як повідомили про цю смерть. От і прибігли.

— А чому нас викликав? Що, є якісь підозри?

На це якраз підійшов їхній патологоанатом і впевнено сказав:

— Нічого особливого. Зупинка серця, можливо, мікроінфаркт.

Слідчий знову запитально подивився на Белея:

— То в чому річ?

Ростик якийсь час мовчав, думаючи, що і як говорити. Не хотів здіймати передчасну паніку, але після останніх подій цілком погоджувався з Левинським, що варто зробити розтин.

— Я тут дозволив собі поставити кільки запитань... Та люди й самі трохи розказали, — почав обережно Белей, — що покійний мав, так би мовити, недоброзичливців. До того ж у нього заплановане було післязавтра весілля. Судячи з усього, що я почув... Одним словом, хотів би просити вас про розтин. Мені треба переконатися, що смерть була природною. І ще, — Ростик подав слідчому надщерблений фужер від шампанського, що з нього пив покійний, — боюся, що це також треба перевірити.

Гість із району задумався. Ще раз окинув оком присутніх і згідно махнув головою:

— Гаразд. Завтра проведемо розтин та аналіз.

— Можна буде поцікавитися результатом? — обережно спитав Белей, бо знав, як оперативники не люблять, коли чужі втручаються в їхню роботу. На щастя йому попався розумний слідчий, який швидко зметикував, що тут справа нечиста. І що простіше все випитати в цього «заїжджого», ніж самому починати розслідування з нуля.

— Без проблем, але з однією умовою.

— Якою? — поцікавився Ростик.

— Я мушу все детально знати.

— Добре. Я завтра заїду по результати й усе детально розповім. І ще одне: як мед, то й ложкою... Я хотів би ще кількох людей допитати, для повної картини завтрашньої розповіді.

— Валяй, скільки хочеш, — не приховуючи задоволення (це ж яке полегшення!), відповів слідчий. У протилежному випадку саме йому доведеться сидіти отут у селі цілісіньку ніч і пропустити футбол наших з Аргентиною. А коли тому так приспічило, то хай розслідує. Все одно офіційний звіт за проведену роботу буде його.

Тіло Максима забрали й поїхали. Левинський підійшов до Ростика, тихо спитався:

— Тобі вдалося переконати їх зробити розтин?

— Так. Зрештою, в того слідчого, видно, є важливіші справи, тож він із радістю дозволив нам робити все, що хочемо.

— Звідки ти знаєш?

— Він увесь час поглядав на годинник, начебто дуже поспішав. І міна в нього була вкрай незадоволена, коли приїхав. Думаю, він вирішив нашими руками організувати собі звіт про «успішно проведену роботу» і премію до нього.

— А тобі премію? — поцікавивсь Андрій. — Ти ж усю роботу зробиш!

Белей усміхнувся й поплескав друга по плечі:

— По-перше, не я, а ми разом. Без тебе мене тут і близько не було б. А по-друге, рано чи пізно я сюди міг би приїхати.

— Чому? — здивувався Левинський.

— Після того як у нас нічого не виявилося на того чеха, я дав запит до Праги. Звідтам мені повідомили, що вже давно стежать за «паном Гуком», бо ж окрім гуманітарної діяльності він активно підторговує антикваріатом із різних куточків Східної Європи. Думаю, він не лише в Україні мав інтерес. Тут справді міжнародна фінансова афера. Якщо я це зараз розкручу, то не лише одержу премію, а й, цілком імовірно, дістану підвищення по службі. І тоді — я твій боржник.

— Ніякий ти не боржник. Мені ось що пригадалося. Та дівчина, з якою я бачив Максима вночі на цвинтарі, — вона тут. Це Настя Дідух, перша дружка молодої.

— Цікаво, — роздумував Ростик. — Треба буде з нею поговорити. Тільки давай завтра. У нас там ув’язнений сидить у коморі. Треба його випустити. Офіційно ми не маємо права його тримати.

— Але ж він утече! — вигукнув Андрій.

— Не бійся, не втече. Я сказав тітці Марині покликати його батьків. От із ними якраз і будемо домовлятися. Тут поки що нам нічого робити.

— Господи Боже!.. — простогнав Левинський. — Чи я хоч раз висплюся в цьому селі?..

* * *

Незважаючи на пізню годину, на подвір’ї Ковальчуків було людно. Одні приходили, другі відходили. Складалося враження, що цілісіньке село не спало. До Левинського наблизився дядько Гнат:

— Ти мені поясни... З того моменту, як ти приїхав, життя в нас тут нема! Все було нормально: тиша, спокій... Нє, треба село на дурдом перетворити! Як ти ще своїх психів сюди не привіз?

Андрій уже навчився реагувати на таке з гумором:

— А що, дядьку Гнате, чудова ідея! Клімат ідеальний. Наступного року обов’язково привезу. Хай підлікуються трохи. Вони теж люди.

Дядько лише глянув із-під лоба на Левинського, сплюнув спересердя й посунув назад. Натомість до Андрія та Ростика підійшов якийсь незнайомий чоловік і представився: