Страница 25 из 45
Вони із сином швидко встали й попрямували до виходу.
— Чекай, Дмитре, — раптом окликнув Левинський, — це ти ключа від моєї комори в Колі-дільничного стягнув?
Дмитро лише мовчки кивнув головою, що так. Але раптом щось пригадав:
— До речі, коли я вже втікав городами з участку, то помітив Оксану Ведмедеву з Івасем. Вони на цвинтарі зустрічались, аби ніхто не бачив.
— Ну-ну, — пожвавішав Ростик. — Схоже, це тут традиційне місце побачень для закоханих. Шекспір відпочиває. А може, ти й чув щось?
Дмитро на хвильку завагався й відповів:
— Так чув. Оксана плакала, казала, що не хоче заміж за Максима. Що вона піде до старої Параски і щось зробить. А Івась відмовляв її, казав, що то гріх, і просив, аби таки змирилась і з Максимом побралася. Але вона ще більше розплакалась і втекла кудись.
— Добре, Дмитре. Це важливі свідчення. Ну, то вже йдіть собі, до завтра.
Ющишини вийшли, Ростик зачинив за ними двері. Левинський сидів коло печі й задумано дивився в одну точку.
— Про що думаєш? — спитався Белей.
— Там, у домі Ведмедів, я бачив щось таке, що мене насторожило. І ніяк не пригадаю що.
— Відпусти, само згадається. Давай краще спати. Я вже втомився, цілий день на ногах.
— Хіба тут можна спати?.. — не так Ростика, як самого себе спитався Левинський.
* * *
Наступного дня Белей та Левинський разом із сімейством Ющишиних поїхали в район. Спершу вони здали місцевій владі Дмитра з його зізнанням. Потім подалися до вчорашнього слідчого. Той уже їх чекав. Футбол увечері виявився дуже вдалим, тож настрій в оперативника був прекрасний:
— А, львівські друзі! Радий бачити! Вибачайте, що вчора якось так негостинно вийшло. Мені вже рапортували судмедексперти, що в них усе зроблено.
— І які результати? — швидко поцікавився Левинський.
— Хай вони краще самі все розкажуть.
Вони всі разом пішли до відділення моргу. Насправді судмедексперт був один, уже явно пенсійного віку. Колись їх тут працювало троє, але через низьку зарплату залишився тільки він, Павло Григорович, який усе життя протрудивсь у цьому закладі. Коли його відправили на пенсію, то через тиждень він повернувся. Сказав, що з покійниками якось затишніше, ніж удома. Згодився на роботу впродовж лише кількох годин, а потім, коли пішли молодші, знову став повним господарем трупарні. Побачивши гостей, фахівець засунув у холодильник чергового небіжчика і привітався:
— Радий бачити, панове. Це ви у тій спішній нічній справі молодого хлопця?
Белей згідно кивнув:
— Доброго дня, це ми. А що, є щось цікавого?
— Ще б пак! — задоволено крякнув Павло Григорович. — Дуже цікава історія. Вашого покійника таки труйнули.
— Чим? — здивувавсь Андрій. — Вибачте, я також лікар, — він простягнув руку і представивсь: — Андрій Левинський. У мене, звичайно, немає такого досвіду, але я був переконаний, що тут класичний випадок серцевої недостатності.
Павло Григорович задоволено всміхнувся:
— Боюся, що ви погано вчили фармакологію, молодий чоловіче. Подивіться, — він підвів присутніх до тіла покійного Максима. — Бачите, зіниці збільшені.
— Але ж не настільки... — й далі сумнівавсь Андрій.
— Так, не настільки. А знаєте чому?
— Чому?
— Тому що для отруєння доза була замала.
— Тобто? — не зрозумів Белей. — Що значить «замала доза»? Так його отруїли чи ні?
Павло Григорович задоволено всміхнувся. Вочевидь, ця справа таки його розважала:
— У крові хлопця я знайшов домішки природної речовини, відомої під назвою Atropa bellado
— Чекайте, чекайте... — перебив Левинський. — Павле Григоровичу, ви хочете сказати, що якби таку дозу випила людина зі здоровим серцем, то їй нічого не сталося б.
Павло Григорович знову задоволено всміхнувся:
— Сто відсотків! Ну, добре, дев’яносто дев’ять. Залишмо один на Бога.
— А він не міг ужити цей... — марно силкувався пригадати вчену назву Ростик, — цю беладону в складі якогось лікувального препарату, таблеток абощо?
Павло Григорович заперечно похитав головою:
— У такому хімічному стані, як вона є в нього в крові, — ні. Очевидно, це була настоянка якихось трав. Я помітив іще деякі домішки природного рослинного походження, але цілком безпечні. До речі, він її прийняв із шампанським. Це показав аналіз залишків алкоголю у фужері.
— Павле Григоровичу, — звернувся до патологоанатома Белей, — у мене є одне дуже принципове й важливе запитання. Подумайте, будь ласка, перш ніж дати відповідь: чи міг покійний ужити цю речовину випадково?
Павло Григорович поміркував, а потім упевнено відказав:
— Не міг. Хіба що ненароком випив чийсь трав’яний настій для лікування імпотенції.
— Тобто?
— Річ у тім, що трави, які ввійшли в напій, котрий ужив покійний, також часто використовують у препаратах для лікування чоловічої немочі.
— Приїхали! — мимоволі вирвалось у Тувинського. — І що далі?
— А далі, — цілком серйозно промовив Белей, — якщо Павло Григорович на дев’яносто дев’ять відсотків упевнений, що Максим Терчук не міг випити цей препарат випадково, то я проситиму місцеві органи влади про дозвіл на ексгумацію тіла Володимира Ющишина і проведення медичної експертизи.
Усі голови мимоволі повернулися до слідчого. Той почухав потилицю:
— Що ж, я зв’яжуся з прокурором. Ви впевнені, що це необхідно? — ще раз перепитав він Белея з Левинським.
— Цілком, — відповів Андрій. — Я готовий уже посвідчити, що голову було отруєно.
— Тоді я пішов дзвонити прокурору, — приречено зітхнув слідчий.
Буквально за годину прокурорський дозвіл був на руках. Ексгумацію призначили на завтра. Одночасно був одержаний і ордер на арешт Івася Матвіїшина.
* * *
— Не розумію! Нічого не розумію! — твердив усю дорогу назад до села Левинський. — Якщо його не хотіли вбивати, то чого вбили? Може, й голову не хотіли вбивати? Може, вони обидва лікувалися від імпотенції?
— Не виключено, — відповів Белей. — Але тоді дивні ці ліки, які швидше вбивають, ніж допомагають.
— А може, обидва перебрали з дозами?
— Тобто?