Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 47 из 85

НА ПОЧАТКУ

ЛІТНЄ СОНЦЕ НИЗЬКО ВИСІЛО в блакитному небі, спека була такою важкою, що, здавалося, проникала під шкіру, чіплялася до кісток. Повітря наповнювалося дзижчанням крилатих комах, які шалено метушилися. Пахло дерном, час від часу лунали звуки помаху крил і шелесту тканини, коли Кір з надзвичайною легкістю ступав крізь високу траву. Щонайменше з десяток разів парубок спостерігав, як комарі сідають на різні частини його тіла, і щонайменше з десяток разів він намагався нагадати собі, що не треба вбивати комах, а треба обережно відмахуватися від них. Та цей метод був не надто дієвим.

Неуважно подряпавши укус на руці, він подивився на розмазане сонце, а потім знову глянув на горизонт. Молодий чоловік стояв у центрі лугу, гектари вербової трави переривалися лише червоними розсипами диких маків, стебла яких час від часу згиналися під слабким, привітним вітерцем. Кір притулився до краю сотів у людський зріст; це було масивне дерев’яне відтворення традиційних шестикутних камер, одне з кількох, що стояли на розлогих теренах землі Провидців. Кір не знав, коли саме має повернутися решта, і його самовладання виходило з-під контролю. Він нетерпляче барабанив пальцями по власному стегну, а потім смикнув комір свого важкого чорного плаща.

— Занадто неспокійний, — пролунав глибокий, рівний голос.

Кір завмер, а потім обережно повернувся обличчям до свого вчителя.

Старший чоловік, Ростам, стояв непорушно під танучою спекою, його капюшон був відкинутий, відкриваючи голену голову, засмаглу шкіру і непохитний спокій того, хто начебто стояв у тіні. Ростам не пітнів. Він не метушився.

Тим часом Кір не знав, скільки ще він зможе витримати. Молодший, другий син туланської королівської сім’ї лише нещодавно відзначив свій чотирнадцятий день народження, і він ще не повністю опанував ані своїм тілом, ані розумом. Він також не опанував мистецтва мовчазного спілкування, і тому його голос був одним з небагатьох, що розносилися по полю.

—Ми чекаємо вже три години, — сказав Кір обережно, щоб його тон не було сприйнято як скаргу.

Ростам нахилив голову.

— Три години, — повторив він. — І все, що ти робив, це лише чекав?

Кір відчув, як його пронизало занепокоєння.

—Чого ж ти чекав, малий?

Хоча він знав, що в цьому питанні має бути щось більше — знав, що він щось пропустив, — Кір відчував, що мусить відповісти чесно.

— Я чекав на прибуття інших.

Коли це не викликало жодної реакції з боку його вчителя, він додав:

— Вони мають повернутися з гір зі свіжим видобутком кристалів. Ми повинні очистити і відсортувати їх, перш ніж видобувати магію.

Ростам втупився в юного принца пронизливим поглядом, і Кір відчув дедалі більшу тривогу. Його вчитель повторив ще м’якше:

— Чого ж ти чекав?

Цього разу Кір відповів не одразу. Хлопець був у храмі досить довго, щоб знати, коли йому кидають виклик, і хоча він знітився під невблаганним поглядом Ростама, він не відкинув відрослого пасма з обличчя, незважаючи на піт, що стікав по волоссю; він не здригнувся, незважаючи на дзижчання комахи, яка приземлилася на його руці. Парубок спрямував усю свою енергію на те, щоб зберегти видимість спокою, хоча найбільше у світі Кірові зараз хотілося розстебнути плащ і кинути його на землю. Йому хотілось побігти додому і одразу ж стрибнути під водоспад, хотілось плавати зі своїми драконами, поки місяць не зійде високо в небі.

Цієї ночі Кірові хотілося літати.

Він хотів заснути на спині у Каве, хотів розплющити очі і бути засліпленим зорями. Він хотів, щоб так сталося завтра, коли ця пекельна робота буде закінчена і кристали будуть готові до переробки, коли він зможе знову спробувати виманити магію з її домівки до своїх рук і... І тоді він зрозумів. Наче мерехтлива лампочка, він то спалахував, то згасав.

— Я чекав, — сказав Кір, — коли все це закінчиться.

В очах Ростама спалахнула іскра схвалення.

— І де ж ти чекав, малий?

Він тихо відповів:

—У майбутньому.

—Три години твого життя втрачено.

— Пробачте мені, — промовив юний принц, опустивши голову. — Я був поглинений думками про власні бажання і втіхи, хоча прийшов сьогодні сюди, щоб бути присутнім для інших.

Запанувала тиша, перш ніж Ростам підштовхнув підборіддя хлопчика вгору, і Кір повільно зустрівся поглядом зі своїм вчителем.

— Тобі не потрібне пробачення. Тобі потрібна перспектива.

Кір кліпнув на нього очима, але питання залишилося невисловленим.

Ростам відступив назад і розвів руки, повернувши долоні паралельно землі. Повільно він згорнув одну з долонь, і м’який вітерець потягнувся до них. Кір відчув, як подих прохолодного повітря закрутився навколо його шиї, підняв розкуйовджене волосся, ковзнув під вигорілий на сонці плащ. Задоволення було настільки раптовим, що він занімів, а коли Ростам підняв іншу руку, повернувши долоню до неба, то над ними з’явилася хмара, яка зненацька накрила їх тінню.

Юний принц насолоджувався цим перепочинком кілька секунд, перш ніж Ростам лагідно промовив:

— Не можна чинити опір життю, коли жити стає незручно. Не можна втекти від страху. Не можна ігнорувати біль. Ти не переживеш смерть.

Кір відчув якесь незрозуміле передчуття.

—Що ви маєте на увазі?

—Ти провів три години в стані страждання, зосереджений виключно на одній емоції, сподіваючись викинути ці години зі свого життя, ніби разом з ними зникне дискомфорт. Але в житті не можна переживати лише одну емоцію за раз. Це гобелен відчуттів, плетена мотузка переживань. Ми повинні дозволити собі роздуми навіть тоді, коли страждаємо. Ми повинні шукати співчуття навіть тоді, коли перемагаємо. Якщо ти проводиш свої дні в очікуванні, коли закінчаться твої страждання, щоб нарешті жити, — він похитав головою, — ти помреш нетерплячою людиною.

Кір лише дивився на нього, і його серце сильно калатало.

Ростам клацнув пальцями, і вітерець відступив, тінь випарувалася. Кір знову відчув, як на нього палить сонце, спека була такою гнітючою, що він одразу ж почав пітніти.

Замість того, щоб боротися із цим відчуттям, хлопець здався.