Страница 36 из 85
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
КІР ПРОВАЛИВСЯ В БЕЗДОННУ прірву темряви, сон був настільки сильним, що спочатку він навіть не був упевнений, що спить. Здавалося, що парубок падав з величезної висоти впродовж мало не століть, а смуги туману обвивали його, мов сталеві стрічки. Його груди стискалися, як він мчав до цієї жахливої нескінченності, жах настільки переповнював його, що він ледве міг набрати повітря, щоб закричати, перш ніж розколотися, несподівано, в мереживі ночі. Цей гротескний гобелен розплутався лише для того, щоб швидко затягнути його у свою пастку, його тіло перетворилося на справжній клубок, чорнильні, схожі на дьоготь, пасма обплутали його голову, ноги, тулуб. Тоді, коли удушшя здавалося вже неминучим, туланський король вирвав руки і зірвав жирну павутину з обличчя, зробивши відчайдушний вдих, перш ніж зі страшним хрускотом ударитись об землю.
Його череп проломився від удару об камінь, і біль розійшовся по всьому тілу. Кір видав хрипкий стогін, коли роздроблена емаль його зубів зустрілася з язиком, і пісок став слизьким, а кров запеклася в роті. Важко було визначити повну міру пошкоджень, але він підозрював, що у нього зламані ребра, а потім, оскільки він хрипів, ще й пробита легеня. Одна з його рук фактично зламалася, і крізь темну шерсть светра проступала кістка, а ноги — його ноги відчували себе якось не так, а як — він не міг того пояснити.
Але, зрештою, це не було чимось новим.
Протягом восьми місяців його кошмари йшли в одній і тій самій послідовності, дотримуючись тих самих правил. Завжди вони починалися з темряви, завжди супроводжувалися стражданнями. Ці уявні тортури були для нього такими ж реальними, як і ненависть матері, і відгомони цих страждань не давали йому спокою, переслідуючи його з усією реалістичністю.
Немов поранений звір, Кір тягнув своє тіло по вибоїстій підлозі цього невідомого пекла, безрезультатно шукаючи виходу. Запах сірки заповнив його голову, і він насилу виплюнув дивний коктейль крові та мулу з рота, приголомшений глухим дзенькотом зламаного корінного зуба, коли той упав на підлогу. Щелепа була зламана. Колінна чашечка розтрощена. Він болісно дихав, голова йшла обертом, коли він намагався вдихнути кисню. Якимось чином він зрозумів, що спить; якимось чином його свідомість змогла зламати цю четверту стіну, навіть коли він піднявся надпохмурими площинами своєї уяви, — і все ж знання того, що він спить, не давало йому жодної втіхи, бо він ніколи не міг бути абсолютно впевненим, що цей кошмар не вб’є його уві сні.
Нарешті він наштовхнувся на якусь перешкоду.
Своєю сильною рукою він почав дряпати те, що відчувалося якимось маслянистим бар’єром, його пальці застрягли в густій желатиновій масі, яка ніяк не піддавалася. Він відчайдушно почав вивільнятися із цього багна, його серце калатало в такт з головою. Кір вдихав повітря маленькими несамовитими ковтками, запаморочення не залишало йому іншого вибору, окрім як здатися. Він важко впав на спину. Кір повністю захлинався — його легені наповнювалися рідиною, коли він почав вдивлятися в безпросвітну темряву, — коли смерть схопила його за руку. Смерть простягла руку до його горла, намагаючись забрати його душу. А потім...
Вона з’ явилась, як зоря: повільний спалах світла, яке незабаром наповнилося кольором, збираючись у сяйво, що засліплювало його. Завжди її вигляд був чудесним. Завжди його тіло тремтіло в очікуванні.
Та цього разу він знав більше.
Нарешті він знав, хто вона; знав її ім’я; знав насамперед, що ці видіння були призначені зламати його, — що насправді він вже був зламаний. Кір не міг вже більше дозволити собі віддатись її чарам, навіть тут, наодинці зі своїми думками. Крізь пелену безладу він намагався відвести погляд від неї, замикаючись у собі, наче хотів викреслити її зі своєї уяви. Та це нічого не дало.
Вона підійшла до нього, як завжди, без страху.
— Кіре, — прошепотіла вона, занурюючись в темряву. — Де ти?
— Ні, — задихнувся він, боляче б’ючи ногами по землі, щоб відірватися від неї. Він ледве міг вимовляти слова, відчуваючи спустошення в зубах і смак крові, коли говорив. — Ні, будь ласка, не підходь до мене.
Вона знайшла його і доторкнулася до нього — одним рухом руки до його руки, — і він закричав, його тіло охопило судомою, коли потік блаженства пройшов крізь нього, оживляючи його тіло таким п’янким полегшенням, що він ледь не заплакав.
— Будь ласка, — сказав він благально. — Будьласка, не роби цього зі мною — ні зараз, ні будь-коли ше...
— Не бійся, — сказала вона, присідаючи, щоб подивитися йому в очі. — Я тільки хочу допомогти тобі.
— Ні, ні.
— Поглянь на себе, — прошепотіла вона. — Подивись, як ти страждаєш.
— Будь ласка, не підходь до мене, — благав він, з ненавистю слухаючи свій жалюгідно хрипкий голос. — Не треба милосердя. Дай мені померти на цьому місці.
—Покинутим, — тихо промовила вона. — Знехтуваним. Зневаженим.
—Ні.
— Надто жорстока несправедливість.
Вона припала перед ним на коліна, взяла його закривавлене обличчя у свої руки, і він закричав, а його голова закинулася назад, коли наче ейфорія наповнила його легені, і він вперше зміг глибоко вдихнути. Його груди здіймалися, тіло тремтіло від безсилля; легкість, що настала, була настільки надзвичайною, що він намагався згадати, що ж було не так. З болісною ніжністю вона поцілувала його скроні, потім чоло. Гарячі сльози падали з його заплющених очей, беззвучні схлипи роздирали його тіло.
Вона завжди зцілювала його своїм дотиком, кожен дотик її пальців зцілював кістку, рвану рану, стирав біль. Він щоразу скрикував, неймовірні відчуття переповнювали його серце і розум, сама її близькість занурювала його в круговерть такої відчайдушної жаги, що він сам себе не впізнавав. Незабаром він повністю підкорився її дотику, нахилившись до її рук, коли вона повільно провела ними по його тілу. Відчуття були такими блаженно-болісними, що на якусь мить він навіть подумав, чи не помер.
—Янголе, — промовив він. — Мій янголе.
Вона обережно зняла з його тіла залишки закривавленого одягу, а потім відкинула його, перш ніж прикластися холодним поцілунком до його гарячих грудей. Він здригнувся, наче його повернули до життя, а коли знов подивився на себе, то був шокований, побачивши, що він голий, повністю вилікуваний. Його зуби знову зрослися, кістка акуратно сиділа в руці. Біль зник, але без нього він був слабким, брудним і відчайдушно знесиленим.