Страница 3 из 85
НА ПОЧАТКУ
ПОДОЛ ЙОГО ЧОРНИЛЬНОГО плаща розтинав високу траву, коли він йшов, а шалена швидкість його руху здіймала в голові якісь маленькі хвилі звуку, що ніби вибухали з кожним кроком десь між його вухами. Його обдавало жаром, а важке вбрання душило. Кір, король Нари, відчував, як його серце калатає в грудях, як одна тривога породжує іншу, та як він бореться з бажанням втекти. Чоловік відчував себе дощем, що шукає ріки у марній спробі віднайти свій дім. Час від часу він застигав, повертаючи голову різкими пташиними рухами, затамувавши подих, наче його налякав привид.
Ні, то не привид.
Набагато гірше.
Боятися нерозумно, нагадав він собі. Бо не було жодної користі від втрати розуму. Якби була, то Кір би з радістю втратив свій розум ще у замку та жив би там і досі зі своїм батьком, королем, серед нескінченних жорстокостей, за які старий колись зробив його відповідальним. Натомість юний принц вчинив найрозумніший у кризовій ситуації вчинок і швидко втік до найближчої плантації.
І ось тепер Кір перевів подих.
Він змусив себе сповільнитися, зібратися з думками. Заросла доріжка була пронизана норами ховрахів, прихованих бур’янами та польовими квітами; занадто часто молодий король підвертав собі ногу на цій стежці, тож, незважаючи на весь свій відчай, він не міг дозволити собі травмуватися.
Дорога, якою він пішов, була відзначена кістками занедбаної залізничної колії, рештки якої вже майже зникли, за винятком двох променів сталевих рейок, роз’їдених іржею, а навколо них палахкотіла драма безладної квіткової анархії. В теплій траві дрімали товсті неонові змії, апетит яких так легко прокидався, та інші істоти. Скільки разів у юності шмигав він звідси, палаючи в агонії, коли кров його кипіла від отрути, Кір вже й не пам’ятав. У дитинстві він вважав такі пригоди захопливими; та із часом він навчився ловити змій за горло одним рухом зап’ястя, випускати їх з пальців як дим і відправляти той дим звиватися вдалечінь. Колись хлопець так любив блукати цими нетрями: викликати на дуель дерева та шукати скарби, які сам же й заховав раніше. Кожна така мандрівка відкривала нові випробування, нового звіра, новий біль, який треба було здолати. Але тепер цей шлях був для нього не більш ніж нагальною потребою — і до того ж спустошливою.
Він боявся, що життя вже ніколи не буде таким, як раніше.
Серце забилося сильніше, коли Кір наблизився до гирла застарілого залізничного тунелю, зруйновані нетрі якого були затягнуті гобеленом з витких ліан, а запах життя був таким духмяним, що роз’ятрював розум. Крізь тріщини в прогнилій конструкції просочувалися синьокрилі птахи та стовпи яскравого світла, сонні квіти розгорталися в спалахах цього світла, а дрібні часточки пилу висіли, виблискуючи, в повітрі. Тунель був порталом до іншого світу — того, в якому колись давно він мав намір жити вічно.
Зелена сарана вчепилася в плече юнака, коли він увійшов до підземного переходу, контраст яскравого на чорному нагадував крик у безодні. Кір щільніше натягнув на тіло плащ, відчуваючи під ребрами щось схоже на скорботне павутиння.
Вдалині величезна маса зелені звужувалася і закручувалася в спіраль білого кольору. Від землі здіймалися хмари заввишки по пояс, і він з обережністю подолав цю дивну ділянку, що була схожа на продирання крізь мороз. Щойно ноги почали замерзати, як хмарна доріжка під ними потоншала і Кір придушив тремтіння. Над багатьма кілометрами простору, що оточували квартали Провидців у Тулані, завжди висіла відчутна завіса магії, яка огортала центральний храм та його численні прибудови. Мало хто знав, що старий залізничний тунель виводив просто до цього стародавнього місця, і ще менше було тих, кому було дозволено увійти цим шляхом до храму.
Туланському принцу було три роки, коли він вперше відвідав ці священні терени. Від народження Кір був неспокійною дитиною: легко плакав, постійно кричав, і хоча знав, що може розмовляти, його це не цікавило. Того дня, коли няня з любов’ю погладила його по голові і сказала, що для ідіота він досить гарненький, він кинув їй в обличчя дерев’яну колоду. Та тільки після того, як жінка розлютилася, Кір згадав, що насильство не схвалюється, а коли вона накинулася на нього, то він рвонув до відчиненого вікна і почув жахливий няньчин крик лише тоді, коли вже гепнувся на іншу сторону, як картоплина. Хлопча тричі відскочило від скату смертельно крутого даху, перш ніж впало на землю, де приземлилося з останнім, несподіваним відскоком.
Хлопчик сильно подряпав коліна та долоні, на тильній стороні однієї руки та на одній щоці розквітали синці. Проте він не плакав. Немов папороть, що розгортається, Кір піднявся, повільно й здивовано відсуваючи маленькими брудними рученятами мідні пасма з очей, і раптом побачив, що він опинився в самому центрі якогось ніби німбу.
Ніколи раніше він не бачив Провидців так зблизька.
Вони дивилися на нього зверху вниз, затуливши обличчя капюшонами чорних плащів, таких темних, що вони, здавалося, залишали дірки у світлі.
—Ось ти де, малюк, — почув він чиїсь слова.
Дитина здивовано потерла лоба, дивуючись, що їм вдалося вкласти голосу його свідомість. Лише після цього Кір розсміявся й із захопленням вимовив вголос свої перші слова.
—То це була магія, — сказав він.
Нянька все ще кричала, коли вибігла в сад, половина придворного персоналу слідувала за нею по п’ятах, всі були в істериці. Пізніше вона дізналася, що її послуги більше не знадобляться.
Того доленосного дня Кір вирішив, ким він хоче бути, і з кожним роком це переконання все глибше вкорінювалося в ньому. Король з королевою бачили в цьому лише випадкове захоплення, адже хлопчик народився не для того, щоб зійти на престол, тож йому знадобилася б в житті якась інша, більш гідна справа.
Авжеж, Кір Марійський слугував запасним варіантом, та ніколи не був прямим спадкоємцем.
Ним був його старший брат, який уособлював тінь їхнього батька із самого дитинства. Саме його старший брат готувався до життя, сповненого розкоші та влади.