Романи

«Занадто сильно ти заглибився у себе, — почув він чийсь голос. І знову: — Вставай і займися справжнім ділом. Досить цієї гризоти».

Він уже готував свою можливу відповідь:

«Так, я, напевно, був егоїстом замолоду, але потім зрозумів, що багато думати про себе — шкідливо для здоров’я».

Раптом він відчув непереборне бажання послати всі ці думки до біса — не грубо (бо так не годиться джентльмену), просто спокійно і відчутно стерти їх з поля зору.

Він уявив себе в мазанці десь у Мексиці, напівлежачи на вкритому килимком дивані, його тонкі шляхетні пальці стискають сигарету, поки він наслухає, як гітари награють сумні мелодії сивої давнини десь із Кастилії, а дівчина з оливковою шкірою і червоногарячими вустами пестить його волосся. Тут він міг би прожити свою літанію, позбавлену хорошого і поганого, далеко від переслідувань небес і далеко від суворого бога (окрім хіба мексиканського божка, прихильного до слабкостей і любителя східної екзотики), позбавлений успіху і надій бідності, він би тільки плавно котився схилом потурань, який би врешті-решт привів його до озера смерті.

Існувало так багато місць, де можна приємно зануритись на дно: Порт-Саїд, Шанхай, деякі місця в Туркестані, Константинополь, південні моря — усі простори сумної, протяжної музики і збудливих запахів, де хіть може бути способом і вираженням життя, де тіні нічного неба і заходів сонця будуть лише відображенням пристрасті: кольорами жіночих вуст і маку.

Колись він мав дивовижну здатність вловлювати зло, як кінь, що відчуває поламаний міст уночі, але той чоловік із стрункими ногами у кімнаті Феби зменшився до розміру хмарки над Джил. Його інстинкт вловлював сморід бідності, але вже не нишпорив у глибинах зла, гордості і чуттєвості.

Не було більше мудреців, не було більше героїв — Берн Голі-дей зник, ніби ніколи й не жив, а монсеньйор помер. Еморі переріс тисячі книг, тисячі обманів; він жадібно слухав людей, які вдавали, що щось знають, а насправді не знали нічого. Містичні одкровення святих, які колись наповнювали його благоговінням у нічні години, тепер відштовхували його. Байрони і Бруки, які з вершини гори кидали виклик життю, виявилися волоцюгами і позерами, або в кращому разі — тінями колишньої відваги і субстанції мудрості. Уся пишнота його розчарування вилилась у форму старої, як світ, процесії: пророків, афінян, мучеників, святих, учених, донжуанів, єзуїтів, пуритан, Фаустів, поетів, пацифістів; як одягнені в тоги студенти на вечорі випускників, вони пройшлися перед ним, як їхні мрії, персоналії — і всі ідеї відкинули відблиски світла на його душу; кожен намагався передати тріумф життя і величезне значення людини, кожен нахвалявся, що зміг пов’язати минуле зі своїми власними хисткими міркуваннями. Але зрештою кожен залежав від сцени і декорацій, суть яких в тому, що спраглий до віри чоловік годуватиме свій розум найближчою і найдоступнішою їжею.

Жінки, від яких він так багато очікував, чию красу він сподівався передати засобами мистецтва, чиї незбагненні інстинкти, на продив непослідовні і незрозумілі, він думав увічнити на основі досвіду, стали просто колискою свого власного потомства. Ізабель, Клара, Розалінда, Елінор — ота їхня врода, на яку зграями злітались чоловіки, позбавила його можливості створити щось, окрім сердечної печалі і сторінки плутаних слів.

Еморі обґрунтовував свою втрату віри кількома радикальними силогізмами. Припустімо, його покоління, хоча й побите і викошене цією жорстокою війною, було нащадками прогресу. Навіть якщо відмести несуттєві відмінності у висновках, що спричинило смерть мільйонів молодих юнаків, чим можна було б це обґрунтувати? Нехай навіть Бернард Шоу і Бернгарді, Бонар Лоу і Бетман-Гольвейг були рівноправними спадкоємцями прогресу тільки тому, що вони всі виступали проти полювання на відьом. Навіть відкидаючи антитези, розглядаючи цих людей, цих володарів дум, з відразою помічаєш усю непослідовність і протиріччя кожного з них.

Ось, наприклад, Торнтон Генкок. Його поважала половина умів цього світу як авторитета у життєвих питаннях, як чоловіка з перевіреним життєвим кодексом, якого той дотримувався, як вчителя вчителів, радника президентів. Але Еморі знав, що в душі цей чоловік опирався на священика іншого релігійного вірування.

А у монсеньйора, на якого покладався кардинал, траплялись моменти жахливої зневіри, яку він не міг пояснити в рамках існуючої релігії, яка навіть зневіру пояснює тільки термінами власної віри: якщо ти сумніваєшся в існуванні диявола — це диявол змусив тебе сумніватися. Еморі бачив, як монсеньйор ходив у гості до флегматичних міщан, читав популярні романи запоєм, занурював себе в рутину, лишень би втекти від цього жаху.

Бо святий отець, хоча й трохи мудріший, і в дечому чистіший за Еморі, був не набагато старшим за нього.

Еморі залишився сам-один: із невеликого загону він втрапив у великий лабіринт. Він був там, де був Гете, коли починав «Фауста», де був Конрад, коли написав «Безумство Олмайєра».

Еморі подумав, що першопочатково існують два типи людей, які через вроджену ясність свого розуму або через розчарування покидають загін і вирушають у лабіринт. Такі люди, як Веллс і Платон, невиправні романтики, які підсвідомо прийняли те, що було глибоко традиційним для кожної людини, — такі люди ніколи б не зайшли в лабіринт. З іншого боку — були інші, нестримні зухвальці — Семюель Батлер, Ренан, Вольтер, чий поступ, хоча й повільніший, завів їх набагато далі, не на шляхи песимістичної спекулятивної філософії, але у безкінечних спробах знайти глибинний сенс буття...

Еморі застопорився. Він уперше відчув велику недовіру до будь-яких узагальнень і сентенцій. Занадто прості вони були, занадто небезпечні для суспільної свідомості. Адже саме в такій формі вони доходять до загалу через багато років: Бенсон і Честертон популяризували Ніцше і Ньюмена; Шоу завернув у солодку глазур Ніцше, Ібсена й Шопенгауера. Звичайна людина з вулиці чула висновки геніїв у формі чиїхось розумних парадоксів і дидактичних епіграм.

Життя — бісова плутанина... футбол, де кожен поза грою, де судді викидають кожного, хто скаже, що суддя — на його боці...

Прогрес — це лабіринт... Людина сліпо кидається туди, а потім бездумно біжить геть, виголошуючи, що знайшла невидимого короля — життєву силу, принцип еволюції... Потім пише книгу, починає війну, засновує школу...